Нещодавно у Кропивницькому, в літературно-меморіальному музеї імені І. К. Карпенка-Карого, відбулася презентація збірки казок «Татова Книжка» Павла Чорного – сучасного українського письменника, філософа, педагога, координатора Асоціації українських письменників в Кіровоградській області. Павло Чорний – виключно унікальна та неймовірно цікава особистість зі своєрідним філософсько-духовним поглядом на життя. Тому ми вирішили поспілкуватися з письменником та педагогом про його філософські погляди, творчу та суспільну діяльність.
– Розкажіть, як з’явився задум «Татової книжки» та чому Ви вирішили побудувати її у форматі розмови батька з сином?
– Ідея виникла ще тоді, коли мій маленький син тільки починав говорити. Він народився у 1991 році – у досить складний період абсолютно в усіх життєвих сферах і аспектах. Суспільство переживало глибоку кризу. Оскільки я за фахом викладач суспільно-гуманітарних дисциплін, мене ця ситуація вельми зачепила.
Розумієте, всіх дітей виховують на певних казках. В радянські часи це був один формат казок, а потім все радикально змінилось – ми відділилися від попереднього, але на той час ще не створили нічого нового. 90-ті роки – це фактично період великої прогалини в освітно-виховній сфері. Молодим батькам бракувало того, що можна було б дійсно почитати своїй дитині. Через це я почав потроху писати казочки виховної спрямованості для своєї дитини. Я не хотів тиснути на сина, тому вирішив таким чином, через форму казок, впливати на нього та коригувати деякі моменти у його вихованні. Наприклад, у нас була одна постійна проблема – він розкидав по всій хаті свої іграшки. І от, щоб вмотивувати його позбутися цієї поганої звички, я написав казочку «Игрушечная убегайка» про те, як хлопчик погано поводився з іграшками, що вони одного разу вночі вирішують від нього піти. Ця казка йому настільки сподобалася, що він у 3 роки вже знав її напам’ять, хоча вона досить величенька за обсягом. Бувало, коли гості приходили, він вставав і починав її розповідати. Син дуже полюбляв малювати (згодом закінчив художню школу) і навіть доклався до того, щоб зробити ілюстрації до книжки. У нас удома є перший варіант цієї «Татової книжки» з його малюнками – спочатку дитячими, дещо невпевненими, а потім вже з професійними.
Виходить, ця ідея у мене вирувала ще з початку 90-х років. А потім, у 2007 році, один мій знайомий, знаючи, що я вже маю такий досвід, звернувся до мене із проханням написати ексклюзивну казочку для однієї дівчинки, якій варто було пояснити у простій формі, з гумором, певні моменти. Я і написав казочку, а потім – по інерції створив іще декілька. Моєму знайомому це так сподобалося, що він запропонував мені написати ще декілька казочок та створити своєрідний проект. Мені ця ідея припала до душі. Він знайшов кошти та домовився із видавництвом. Першою книгою цього проекту була збірка «Света и конфета. Сказки от дяди Паши». Згодом цих казок з’явилося близько 50-ти, а зараз їх, мабуть, вже більше 60-ти.
Я познайомився з Тамарою Самійляк, керівником видавництва «Імекс ЛТД», приніс їй цей свій «талмуд» – таке велике зібрання моїх творів, що вона подивилася та запропонувала із цих казок зробити декілька окремих збірок, а не видавати все однією книгою. Але у зв’язку з подіями в Україні, ця робота призупинилася і все, так би мовити, повисло у повітрі.
В останні роки я пишу перважно українською мовою. Почавши працювати в сфері національно-патріотичного виховання дітей і молоді, я зіткнувся з такою проблемою як відсутність виховного стандарту. Справа в тому, що зараз відсутня нормативна етика на законодавчому рівні. У школі є предмет «Етика», але він більше спрямований саме на християнство, а це не відповідає 35-й статті Конституції України, тому що у нас немає державної релігії, яка б монополізувала духовність у державній освіті. На це не звертають уваги, але це – той ключовий аспект, який породжує проблеми та непорозуміння в нашому суспільстві. Таким чином, я постав перед фактом, що немає нормативного підручника з цієї теми. Усі говорять про «загальнолюдські цінності», але ж «загальнолюдські цінності» – це дуже абстрактна категорія. Мені жоден науковець не сказав, у якому документі та де саме вони прописані – їх просто немає. Навіть, якщо вони є, то вони не затверджені нормативно, на законодавчому рівні.
У радянському суспільстві саме в цьому питанні було значно простіше. Там увесь процес особистісного виховання зводився до марксистсько-ленінської ідеології. Навіть був сформований «Кодекс будівника комунізму», на якому ґрунтувалося все виховання з відповідними цитатами з партійних документів та посиланнями на тих науковців, які цим займалися. Хоч це і тоталітарна модель, але вона була послідовна і чітка. Ми свідомо від неї відмовилися, але чи знайшли ми щось взамін віршу Володимира Маяковського «Что такое хорошо и что такое плохо?», на якому виховувались усі діти Радянського Союзу? Що таке добре і що таке погано – це головне питання етики. Цей вірш був базовим. А який у нас еквівалент зараз? Що закладати в дитячу свідомість? Якщо, наприклад, брати західну модель, то вона кардинально не співпадає з нашою ментальністю. У нас закладають основи колективізму, а в Сполучених Штатах, навпаки, основи індивідуалізму – там не існує поняття колективу, але є поняття «команда». Тому постає питання – як же виховувати? Старше покоління дотримується норм колективізму, а індивідуалізм зазвичай розглядається як егоїзм. А що робити нам, педагогам, які повинні працювати щодня? Нам ніхто не може дати відповіді на ці питання.
Як я вважаю, у дітей зараз виникла певна прогалина – між букварем і Кобзарем. Буквар дитина вивчила, а Кобзар вона ще не розуміє, до нього ще треба дійти. А що ж має бути посередині? У багатьох народів існує своя книжка, яка надає базові етичні параметри, з яких починається введення дитини в доросле життя. У китайців такою книгою є «Лунь юй. Бесіди і судження» Конфуція. Це книжка, яку знають всі китайці і саме з неї починається виховання дитини з простих речей. Вже 2,5 тисячі років усі покоління китайців використовують цю книгу як основу базової освіти.
Таким чином, моя ідея полягала в тому, щоб хоча б елементарно прояснити певні етичні категорії та моральні норми, придатні для нашої ментальності. Формат книги – розмова батька з сином через форму казок, які розкривають основні етичні поняття такі як любов, дружба, сім’я, віра, сила… Цю книгу взагалі можна зробити багатотомною, адже, якщо задатися такою ідеєю, щоб розкрити усі категорії етики, то вона дійсно буде дуже великою та змістовною.
Ідея написати морально-етичну книгу для дітей дуже сподобалася Тамарі Сергіївні, і вона взялася просувати цей проект. В минулому році був оголошений тендер на дитячі книжки від Державного комітету телебачення і радіомовлення. І ця книжка виграла тендер: на її видання було виділено державні кошти для її друкування у дві тисячі примірників і держава розподілила цей тираж по бібліотеках України. Таким чином, я, як педагог, який просто не мав інструменту, вирішив написати таку книгу. І це є першою спробою в Україні створити такий варіант морального кодексу для виховання дитини, але ця робота ще не завершена.
– 1 грудня пройшов літературний вечір, присвячений десятиріччю «Бодай-Цикути», – ще однієї Вашої книги, але вже зовсім не дитячої. Дослідники сходяться на тому, що багато моментів з неї є пророчими: Ви говорите десь натяками, а десь і взагалі цілком прямо про ті події, які згодом відбуватимуться в Україні, як, наприклад, про Майдан та ситуацію з Віктором Януковичем, незважаючи на те, що книгу Ви написали ще у 2003 році. Яким чином Вам вдалося це передбачити?
– Можливо, це дуже голосно сказано, що у книзі є «пророцтва». Але, так, у ній дійсно є багато речей, які потім втілилися в реальність. Ще раз наголошую: книга вперше побачила світ у 2003 році. В ній порушувались такі проблеми, які були на той час дуже небезпечними, і ми могли б закінчити як Георгій Гонгадзе, якщо б дочитались ті люди, які були в той час при владі. Так, там є епізоди, дуже схожі на ситуацію розвитку подальших подій в Україні.
Тому є речі, які реально можна прогнозувати, виходячи з попередньо сформованої закономірності. Деякі речі можна було відчути – яке все розвиватиметься та куди все рухається. Щось було у такому невеличкому футурологічному прогнозі й написано. Розумієте, це вже казка для дорослих. Вона навіть не «18 плюс», а скоріше «21 плюс». У ній є дійсно дуже відверті речі та багато прямого тексту. Я не кажу про ненормативну лексику – я кажу про деякі ключі, які для пересічного читача є епатажними. Це було так і замислено для того, щоб зацікавити, спровокувати, привернути увагу. Реакція була дуже цікавою – дехто взагалі не сприйняв цей твір і не зрозумів його. Але фахівці його високо оцінили. Не хочу казати, що ця книга викликала фурор, але, якщо журнал «Сучасність», що розповсюджувався по всьому світу, взявся одразу надрукувати його ще навіть з рукопису і віддав нам 4 числа цього часопису, то, мабуть, це можна вважати певним досягненням. Потім в 2006 році видавництво «Факт», яке на той час було одним із найкращих та найпрестижніших видавництв в Україні, теж надрукувало наш твір. От ми протягом 10-ти років дивилися на цю ситуацію і вирішили, так би мовити, нагадати про себе та підживити інтерес до Асоціації українських письменників і, власне, до книги, адже у 2006 році ми не робили її презентації.
– Знаємо, що з 1 грудня Ви, разом із членами Асоціації українських письменників започаткували філософсько-літературну майстерню «Бодай-Цикута». Розкажіть про те, як просувається її діяльність.
– Так, у нас виникла ідея проводити з місцевою елітою спільні майстер-класи, лекції та майстерні, тому ми започаткували філософсько-літературну майстерню «Бодай-Цикута» спільно з літературно-меморіальним музеєм імені І. К. Карпенка-Карого. І з 1 грудня ми провели вже декілька подібних заходів. У нас уже сформувалася своя компетентна команда. Цей проект за своєю формою є просвітницьким. Він відкритий для всіх тих, хто переймається питаннями розвитку духовності та творчості.
Ви є координатором Асоціації українських письменників. Можете детальніше розповісти про діяльність цієї громадської організації в області?
Асоціація українських письменників – це альтернативна організація, яка існує паралельно з іншими літературними спілками і не є правонаступницею радянської Спілки письменників. Аупівці – це та категорія літераторів, яка не погодилася з тоталітарною архаїкою в літературі. АУП не є жорстко структурованою, натомість вона більше побудована як асоціація вільних індивідуальностей та особистостей, в якій діє ліберально-демократичний підхід. Тут кожен сидить на своїй горі і не претендує на гору сусіда. Нас не багато, але ми є своєрідною «кадрованою дивізією» в літературному середовищі. Я думаю такі імена як Валерій Сіднін, Віктор Шило, Віктор Лябіхов говорять самі за себе…
– Ви на своїй сторінці у Фейсбук публікуєте власні вірші, які написали близько з 10 років тому, а то й раніше. А, зараз, окрім дитячих казок Ви пишете вірші?
– Особисто для себе – ні. Для дітей, для друзів, для корпоративів можу написати.
В мене дещо оригінальний погляд на творчість. Я вважаю, що мотивацією до літературної творчості є глибинний комплекс проблем особистості. Це своєрідна хвороба, яка потребує виходу назовні, а я вже вилікувався (сміється). Літературний процес, якщо він правильним чином здійснюється, – це найкраща терапія для душі. Тож, я намагаюся бути безпристрасним свідком власних проблем, професійних обов’язків і творчих проектів. Це можна назвати одним словом – дзен, але це вже зовсім інша історія…
Розмову вела Айнура Алієва
Фото – з соцмереж
