Український журналіст, поет і музикант Євген Манженко підкорює мережу стьобними піснями, а вихідними збирає гроші для волонтерів, виступаючи перед військовими і мирними мешканцями з різних регіонів
Раніше Євген писав політичні частівки і співав у кропивницькому гурті "Веселі біоритми". Наразі живе у Києві, займається волонтерством і продовжує творчо іронізувати. Наприклад, його "Горішні плавні" стали чудовою рекламою перейменованого міста.
Недавно пісню Манженка "Емочка" переспівав гурт "ТІК", а учора вийшло ну дуже незвичне відео, яке в мережі вже записали до жанру кислотний пін-ап. Depo.ua поговорив з Манженком про психологію переселенців, поїздки в АТО і спільноту мемів.
– Євгене, брали участь у зйомках відео "Емочка"? Бували на знімальному майданчику?
– Участі не брав. Але спілкувався з Бронюком, знав, що знімається кліп. Це вже моя друга пісня, яку виконав "ТІК". Попередньою була пісня про робота. Бронюк підійшов творчо, переробив третій куплет, змінився весь контекст пісні, вона стала більше пасувати групі.
– Кліп "Емочка" вам сподобався?
– Важко сказати, адже йдеться про моє дітище. Аранжування я уявляв собі саме так. А кліп мене здивував – дуже незвичний, можна сказати, кислотний.
– Ви спеціально писали ці композиції для гурту "ТІК"?
– У мене колись був гурт "Веселі біоритми". Ми познайомилися з Віктором Бронюком, подружилися, він запрошував нас на свої виступи. Минув час, гурту вже немає. І от Бронюк мені каже: "А в тебе ж були хороші пісні, давай ми їх заспіваємо". Я радо підтримав таку ініціативу.
– А чому розпалися "біоритми"?
– Це доля багатьох гуртів – треба докладати багато зусиль, виступати, витрачати на музику час і кошти. Заробити гроші творчістю для більшості музикантів нереально. Іноді настає втома, коли не можеш пробитися у ротації, не бачиш перспектив. Зараз стало легше. Завдяки квотам українські гурти беруть на радіо. Це реальний шанс для нашої музики.
– Ви дружите з багатьма музикантами, вони підтверджують, що стало легко?
– Насправді, не легко. Адже в Україні прибуткові лише концерти на великих майданчиках. Гурт, який їде виступати в клубі на 100 гостей, покриває, умовно, лише витрати на транспорт. На Заході концерти – це фактично промо нових платівок. В Україні ж усі звикли до безкоштовної музики, тож музиканти намагаються вижити за рахунок виступів.
– Зразу створити новий гурт не думаєте?
– Це можливо. Але поки що я не знайшов однодумців, які могли б робити щось цікаве.
СТВОРИВ СПІЛЬНОТУ ПО ПРИКОЛУ, А ВСІМ СПОДОБАЛОСЯ
– А ще ви ведете у спільноту "Середньовічний Київ" у Facebook. На малюнках з середньовіччя пишете фрази, актуальні для сучасної столиці. Правда, останнім часом оновлюєте її не так активно…
– Поки у мене не доходять руки, якщо чесно. Таких спільнот багато у різних країнах. Але до мене ніхто не робив такого про Київ. Мені ж здається, що життя середньовічного міста не дуже відрізняється від буднів сучасних киян.
– Як починалася спільнота – з ідеї чи з першої картинки?
– Зробив картинку по приколу, створив спільноту. Побачив, що її читає велика кількість людей, коментують, лайкають пости. Певний час був активним, наповнював. Зараз же надто напружений графік.
– Не думали комерціалізувати ідею, створити окремий сайт?
– Та ні, не думав. Мені було просто цікаво цим займатися. Подобався момент анонімності: от є спільнота, і народ не знає, хто її веде. Ніколи не вважав, що картинки настільки унікальні, аби ними хвалитися.
РОЗВІДНИКИ СТРИМУВАЛИ ЕМОЦІЇ, ДОКИ НЕ ПІШОВ КОМАНДИР
– Ви з групою волонтерів багато поїздили по Україні з концертами…
– Так, ми з групою "Якздрасті" – Людою Лещук, Олею Дубчак, Татусею Бо і Русланом Горовим – у будні працювали, а вихідними їздили по різних областях і збирали гроші для місцевих волонтерів. Ідея була не лише у грошах, тому що в Києві їх збирається більше. Ми хотіли підтримати волонтерський рух. Люди починають забувати, що потрібна допомога – військові вже одягнені і обуті. Але є потреба у специфічній техніці, обладнанні. Волонтери бачили багато страшних речей, і їм важко відмовитися від допомоги іншим. Вони досі віддають свої останні гроші – особливо, ті, хто працює з пораненими, хворими дітьми.
У волонтерському центрі на Фролівській у Києві ведуча "Радіо-Рокс" Соня Сотник організовує музичні і поетичні заходи. Їй це усе болить – вона бачить горе, реальні потреби. Треба мати міцні нерви і велике серце, аби все це пережити.
– Музиканти легко погоджуються брати участь у концертах на Фролівській?
– Так, Соні дуже рідко відмовляють. Інколи більше бажаючих виступити, ніж часу на концерт. Навіть дуже зайняті люди можуть все кинути заради такого заходу. Віктору Павліку є де виступати, але він без питань сідає на свій байк і приїжджає.
– Який пункт з тих, де ви виступали, найближчий до лінії фронту?
– Назву населеного пункту і конкретний підрозділ називати не хочу. Але це був Маріупольський напрямок – не нуль, але перша лінія. Виступали перед розвідниками. Через тиждень після того, як ми поїхали, вони затримали сімох росіян.
– Військові зразу раді бачити? Ніхто не каже – мовляв, війна, а ви тут з піснями?
– Для них це подія, адже крім війни, треба ще чимось жити. Коли ми вперше приїхали – я і три дівчини, – ми побачили дуже суворих людей. Дивувалися, чому у них настільки стримані емоції. Потім усе стало зрозуміло: коли пішов командир, замполіт, люди розслабилися. Реагувати почали геть інакше. Потім ми виступали для них, коли вони пішли на ротацію.
– Яка пісня бійцям подобається найбільше?
– Політична пісня про жидобандерівців. Вона з нецензурними словами – хоча я намагаюся уникати обсценної лексики, тут не втримався. Пісня доволі проста, але військовим до душі.
– Їздите виступати з гітарою чи з укулеле?
– З укулеле. Він дуже зручний для поїздок і виглядає кумедно. Я доволі високий дядя зростом 1.86, а інструмент малесенький.
– Спершу навчилися грати на гітарі, а потім перейшли на нього?
– Так, там схожі принципи. Побачив на YouTube ролик і почав шукати цей інструмент в Україні. Виявилося, що його навіть на замовлення проблемно привезти. Коли таки знайшов і почав розглядати, продавці дивувалися. Не розуміли, що це. Адже він схожий на іграшкову гітару та й струн мало. Тепер інструмент в Україні дуже популярний, я цьому дуже радий.
– Не колекціонуєте укулеле?
– У мене невеличка квартира, і їх ніде тримати. Періодично змінюю інструмент, але старий при цьому продаю. Якби було більше місця, залюбки б тримав штук п'ятнадцять.
КІЛЬКІСТЬ НЕГІДНИКІВ ВІД ОБЛАСТІ НЕ ЗАЛЕЖИТЬ
– Життя у прифронтових містах, вашому рідному Кропивницькому і Києві сильно відрізняється?
– Певний час я думав, що у столиці справді все інакше. А потім зрозумів, хоча відрізняються умови і темп, люди здебільшого однакові. Коли війна тільки почалася, поїхав у Краматорськ у перший тиждень після звільнення. Проїжджав повз близькі до фронту міста і дивувався. Вони виглядали так само, як, наприклад, у Вінницькій області. Люди ходять з візочками, гуляють з дітьми, ведуть їх у школи, закуповуються у магазинах. Немає таких серйозних регіональних особливостей, про які прийнято говорити. Так, певна специфіка є, але усі маленькі містечка дуже схожі.
– Ви буваєте на Фролівській, бачите багато переселенців. Як ставитеся до штампу "Приїхав зі Сходу, ймовірно, "ватник"? Ваш досвід це підтверджує?
– Це усе дуже умовно. Так, там був дуже серйозний рівень пропаганди і є люди, яких вже не виправиш. Але більшість відходить від впливу за кілька місяців. Батьки моїх знайомих раніше дивилися російське телебачення за супутниковою антенною і мали ватні переконання. Але тарілка поламалася, вони перейшли на українське, і стали патріотами . Потім, правда, тарілку відремонтували… Але насправді найпалкіші націоналісти, яких є бачив, були з Донецька і Луганська.
Мій друг жив на окупованій території, був фанатом Януковича. А зараз його вибір – ультранаціоналістичні сили. Він каже: "Коли приїхав, зрозумів, що мені говорили неправду". Так, люди зі Сходу раніше найменше залишали свій регіон, мало хто з них був у Європі. А зараз деякі з переселенців кажуть: "Я туди ніколи не повернуся. Навіть коли закінчиться війна. Моя батьківщина вже тут".
– Але і зараз говорять про упереджене ставлення до переселенців…
– Соціологічні дослідження показують, що в Україні до переселенців ставляться позитивно. Так, буває, штампуються страшні історії. Наприклад, про переселенку, яка влаштувала скандал на касі в Одесі. Потім цю ж історію "переносять" до Харкова. Конфлікти справді трапляються. Але відсоток негідників приблизно однаковий у різних регіонах. Не може бути такого: наблизився до кордону між областями, і поганих людей стало менше. Переселенці – люди, які залишили той світ і ті цінності. Частина тікала від пострілів, але частина зробила свій цивілізаційний вибір.
Ольга Черниш для Depo.ua
Фото – з публікації
