Надія Падурська належить до художників, яких називають народними, самодіяльними. Її самобутній стиль мистецтвознавці вважають близьким до манери Ван Гога і Катерини Білокур – митців зі світовими іменами. Сама ж майстриня – людина скромна, хоча й радіє такому порівнянню. Днями в обласному художньому музеї відкривається виставка «На своїх полотнах я вільна, як Бог…», приурочена до дня народження нашої талановитої землячки, уродженки Помічної Добровеличківського району.
Свій 72-й рік Надія Іванівна зустрічає у Власівському будинку престарілих, який має назву «пансіонат для ветеранів війни та праці з геріатричним відділенням». Вона скромно живе в маленькій кімнатці, де водночас знаходиться міні-майстерня. Хоча відстань від ліжка до столу невелика, кожен крок дається з болем. Допомагають тримати рівновагу милиці та інвалідний візок, на нього можна спертися, коли втомляться руки.
На стіні висить стенд із портретами сусідів художниці по пансіонату – людей різного віку, настрою, світогляду.
– Це Наташа Кирєєва, не така вже й стара, але зовсім безпомічна, – розповідає Надія Іванівна, коли я на Великдень навідалася до неї в гості. – Ось у зеленій кепці мій друг, а це дідусь, якого вже немає серед живих. Такий був танцюрист завзятий – як тільки почує музику, починає відбивати чечітку, як молодий! Ось Гєля, молоденька дівчина, хвора на епілепсію. А це наша медсестричка, вийшла заміж і звільнилася. Поруч – масажист Денис і охоронець, а біля них Юля…
Розповідь про кожного – то невелика новела про долю людини з її болем, тугою і – обов’язково! – з радістю. Саме радістю, незважаючи на фізичні страждання, наповнений голос Надії Іванівни. Він звучить дзвінко й напрочуд молодо.
– Як була малою, дуже любила співати, – згадує моя співрозмовниця, спираючись на спинку візка. – Батьки мене залишали вдома саму, то я і гралася, і співала вволю. Моїми друзями були коти й собаки. Їх люблю й досі, а ще – коней і птахів. Вони в мене майже на кожному малюнку.
Коли дівчинці було п’ять років, її спіткала біда. Якось вона вилізла на дерево, що росло посеред двору, впала з високої гілки і зламала хребет. Відтоді Надія все життя бореться з болем. А він дошкуляє вдень і вночі, не даючи спати.
[widgetkit id=468]
– Іноді мені здається, що краще було б померти, ніж так мучитися, – зізнається жінка. – Лежу в ліжку, смерті чекаю. А воно все не вмирається і не вмирається. Тоді я тихенько встаю й починаю малювати.
До речі, натхнення в останній час не приходило до Надії Падурської дуже довго. Тяжкі випробування, що випали на її долю, не надто сприяли творчій насназі. За попередні роки було написано чимало картин, які прикрашають кіровоградські й київські колекції, навчальні заклади, книгозбірні. Деякі експонувалися в обласній науковій бібліотеці Чижевського, деякі – на персональних виставках, які художниця, на жаль, відвідати не може через хворобу.
Шість останніх років вона й не сподівалася, що знову візьме в руки олівець і фарби. Аж тут, коли на новий рік подарували стосик паперу і пензлі, раптом згадала минуле й почала малювати. Щоправда, не масляними фарбами, а акварелями. Так, в очікуванні весни, намалювала кілька десятків цікавих робіт. Їхня тематика різноманітна: є й улюблені котики з собачками, і Коза-Дереза, і закохані пари, і казкові диво-птахи. Особливе місце в творчості художниці займає тема війни. Наприклад, робота під назвою «Не для війни», зображає щасливу родину: маму, батька й маленьких дітей. А поруч «садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть».
Надія Іванівна щодня слідкує за новинами зі сходу України, зі сльозами на очах розповідає про те, як переживає за молодих бійців. Вона мріє про часи, коли на Донбасі перестануть гинути люди й запанує мир. Каже, що просить про це Господа щодня.
Людмила МАКЕЙ.