Сьогодні триває гібридна війна з Росією, ознакою якої є не лише міліарний конфлікт у Криму і на Донбасі, а й інформаційна війна (і топонімічна, в тому числі). Тому питання топоніміки дорівнює національній безпеці країни, чого не можна не до оцінювати.
У прихильників назви Єлисаветград є ідея-фікс, за яку вони вчепилися, як за соломину – місто так було назване на честь святої Єлизавети, а не імператриці.
Намагання відокремити святу від несвятої – це така ж сама фікція, як розділити у назві Санкт-Петербург царя Петра І від св. Петра. Усі, хто колись щось писав про це місто за понад 300 років говорять лише про царя, а про святого згадують вряди-годи, а то й ніколи. Хоча там вже в самій назві звучить «Санкт» – тобто Санта, Святий. У випадку ж із Єлисаветградом немає навіть цього – не Свято-Єлисаветинськ і не Санкт-. Тут не можливі різнотлумачення – імена святих чомусь дивним чином завжди збігалися з іменами російських царів. Не було жодного міста названо просто на честь святої без прив’язки до вінценосної особи. Це дає підстави вважати, що святість царі використовувати як ширму, щоб нескромно себе цим увічнювати.
З таким же успіхом можна сказати, що й Єкатеринослав названо на честь Святої Єкатерини. Але у Дніпропетровську не поспішають повертати ім’я імператриці-поневолювачки, яка зруйнувала Січ і закабалила у кріпацтво українців, у назву свого міста. Хоча й там є проімперські сили, які цього прагнуть.
Ширма імені святої Єлизавети, яку нам так ретельно плекали священники Московського патріархату та місцеві «дядьки отечества чужого», за останній рік зменшилася до розмірів фігового листка, і вже не здатна прикривати срамоту «русского міра», що визирає з-під неї. Після Майдану і початку війни це починає розуміти все більше і більше кіровоградців.
Герб міста Єлисаветграда являв собою геральдичний щит, у верхній частині якого розташовувався державний герб Російської Імперії, а в нижній – шестикутна зірка, зображення земляної фортеці. І будували її козаки, поклавши там сотню своїх побратимів. Є свідчення, що загиблих на цій каторжній роботі закопували прямо в фортечні вали. Тож вона, як і Петербург, збудована в «кращих» російських традиціях – на козацьких кістках! А в середині шестикутної зірки було зображення вензеля імператриці Єлизавети Петрівни, доньки царя Петра І, про якого ще Тарас Шевченко писав: «Це той Перший, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину». Як відомо, Петро І вирізав гетьманську столицю Батурин, а Катерина ІІ остаточно знищила Запорозьку Січ.
І ось таку спадщину нам пропонують повернути під ширмою святої Єлисавети. І тоді нам доведеться довго доводити, що ми не верблюд, і зовсім не прагнемо повернутися в лоно «єдіной і нєдєлімой» імперії.
«Комуністи украли в нас назву нашого міста! Треба її повернути!» – галасують апологети колоніальної назви. Та чи в нас вони її вкрали, і чи нашу назву?! Адже ще до того російські царі в нас украли волю, державу і право називати міста та вулиці своєю мовою, заборонивши її вживання (див. книгу «Історія лінгвоциду української мови»).
Вісутність чіткої національної позиції вже не раз зіграла з нами злий жарт. Століття тому ми втратили свою державу, оскільки українці не могли повірити, що наші менші «брати» росіяни можуть нас скривдити. А вони користуються цією довірою. Росія – це підступний ворог, який ніколи не зглянеться і ні перед чим не зупиниться. Сьогодні таке топонімічне загравання з ним, «підтакування» їхнім імперським амбіціям лише підігріє їхні бажання до культурної, політичної та міліарної експансії. Бо назви Єлисаветград і Єкатеринослав звучать як натяк до повернення в колишню колонію, у минулі часи «единой і неделимой» імперії, культ якої сьогодні реставрується у РФ.
Тож можна констатувати, що сьогодні назви Єлисаветград і Єкатеринослав в умовах гібридної війни з Росією повністю збанкрутіли, оскільки ллють воду на млин путінської концепції «руского міра» і, так званої, Новоросії.
Лише відкинувши старі імперські назви та обравши нові українські, ми покладемо край цим імперським зазіханням! Необхідно здійснити ряд привинтивних заходів і діяти на випередження – запропонувати Верховній Раді України не розглядати можливість повернення таких назв як Єкатеринослав і Єлисаветград як таких, що є колоніальними і за словами головного пропагандиста Кремля, ідеально вписуються в проект «русского міра» (див. «Вєсті нєдєлі с Дмітрієм Кісєльовим» від 12.04.2015.) і загрожують національній та державній безпеці.
Є нації, яким уже нічого не треба доводити, вони вже ствердилися. Ми ж лише проходимо час свого становлення в історії. Тому доводиться на кожному кроці відвойовувати своє право бути українцем на своїй землі, і позначати її своїми пам’ятниками та іменами.
Олександр Ратушняк,
кандидат педагогічних наук,
голова Кіровоградського ОО ВУТ «Просвіта»
імені Тараса Шевченка
