Ви справді вірите в те, як корабель назвеш, то так він і попливе? Що ніби тільки дві загублені літери з назви корабля капітана Врунгеля призвели до низки неприємних ситуацій у подальшому? Мовляв, тільки тому, що «ПОБЄДА» стала «БЄДОЮ» все й почалося. Даремно… Адже герой дитячого чтива Врунгель на те й носить таке промовисте прізвище.
Бо, якщо в цю дурню вірити, то треба пояснювати трагедію з підводним човном «Курськ». Здавалося б, враховані всі плюси від назви: тут тобі й переможна Курська битва, і багатюща Курська магнітна аномалія, і, зрештою, знаменитий лірик – курський «соловушка» теж не забутий. Але ж, бачте, до цих пір хтось думає, ніби треба було назвати субмарину «Св. Владіміром» і ядерна залізяка до цих пір блукала б морями й океанами, жахаючи недолугих Рейганів та Клінтонів з різними там Бушами.
Або інший приклад. Кілька модифікацій важкого радянського танка, як їх тільки не називали («Клим Ворошилов», потім «Йосиф Сталін»), проте вони були безбожно биті фінськими та німецькими вояками. Мабуть, все-таки, не від назви залежали їхні бойові якості.
Розглянемо далі випадки з назвами міст, бо декому до смертного порогу вклепано в голову, ніби від імені залежить процвітання населеного пункту. Візьмемося не за щось перше-ліпше, а за Санкт-Петербург. Ну, нарекли іменем Петра І. Дехто каже, не в честь його самого, а небесного покровителя царя, і що? Хіба не загатили болота власними тілами сотні тисяч людей, зігнаних силоміць на будівництво; не вбито там кількох царів та наступників престолу? Котрийсь із давніх жартівників навіть видав афоризм, що в Росії абсолютизм обмежений царевбивством, і лише один Олександр ІІІ помер власною смертю – від алкоголізму. Або хоч на одну повінь стало менше на гиблому місці? Не трапилися кривава неділя 9 січня 1905 року та згубна революція після неї? Чи обминула Північну Пальміру Перша світова війна і чи не перейменувала Петербург у Петроград за російськими мовними канонами в надії на кращу карму столиці? Збулися химерні мрії? Уже з новим іменем місто на Неві дочекалося наступної революції, що знесла всі старі порядки і одержало жахливий розгром під час Жовтневого перевороту. А з ним чергову заміну назви на Ленінград. У цьому ранзі перенесло небувало жорстоку блокаду з масою голодних смертей. Тепер росіяни зовсім заплуталися в самоідентифікації, пішовши по замкнутому колу, і знову вляпались у Санкт-Петербург. Як бачимо, численні перетасовки аж ніяк не гарантували щасливої долі російському мегаполісу.
Останнім, вже путінським, часом кремлівські богдихани начебто не переймаються перейменуваннями чи поверненнями до першоназв своїх міст. Яскравим прикладом імперської дволикості став губернський центр Кіров. Ніби й комуністичні ватажки уже там не в моді, і одержавлена церква з піною на губах доводить, що час ганьбити більшовицьких безбожників і утискувачів віри, але Сергій Миронович міцно наступив чоботом на горло землякам. Кіровську область спромоглися перетворити на Вятську губернію, а от до Хлинова, першоназви губернського центру, та пізнішої Вятки реформаторський зуд не дійшов.
Зате повчити неслухняних хохлів великодержавної проросійської мудрості кацапи зовсім не проти. Можливо хтось бачив на ТБ, як неадекватний путінський телеведучий Кисельов з надривом і сльозою в голосі напучував кіровоградців відмовитися від червоного ідола Кірова і повернутися до невмолимої Єлизавети, дочки ще кривавішого Петра І. Хто не вірить у її жорстокість, нехай пошукає в писемних джерелах, скільком тисячам люду повідрізувано язики і пущено старцями просити милостиню. Місцеві «єлисаветинці» не цікавляться такими тонкощами, а радо підхоплюють кисельовські просторікування, додаючи, щоправда, й власного ексклюзиву. Мовляв, Єлисаветград так названо для вшанування Святої Єлизавети, а не когось іншого. Лукавлять, звісно, бо той же Петро І законодавчо заборонив нарікати російські поселення на честь християнських святих. Тому й немає у московитській географії таких міст, як, скажімо, Варварополь, Святандреєв, Никифороград, Святовасильєвськ, Санкт-Спиридонбург, Агрипинослав, Варнавинськ тощо. А Петро, Микола, Павло, Катерина, Єлисавета, Олександр не забуті в імперській топоніміці тільки тому, що романовська династія дала царів тільки з іменами тих святих. Отож і матір Іоанна Хрестителя, тітку Ісуса Христа, Єлисавету ніхто не згадав би, якби її тезка не сиділа на російському престолі. До речі, про матір Іоанна. Народила вона першого умовного християнина, за оповідями євангелістів, у досить пізньому віці. Сам же Хреститель дозрів до подвижницької діяльності, коли йому набігало за чверть віку. Можливо на той час його матері вже й не було на цьому світі. Тож не виключено, що вона, як ще язичниця, не встигла розділити погляди сина. То чому її вважають саме християнською святою? Адже ж смішно називати матір Карла Маркса марксисткою, чи не так?
Після всього прочитаного ви продовжуєте вірити, що, повернувши населеному пункту його першоназву, без зусиль одержимо щасливе процвітаюче місто або село?
Апологети Єлисаветграда виставляють себе чи не єдиними хранителями традицій і таке інше, з ініціативи церковників проголошуючи виключно більшовиків руйнівниками історичної пам’яті. Дійсно, ті безпощадно ламали вікові устої та їх опору церкву – все, що їм заважало.
Давайте розберемося, як велося в святая святих Росії, московському Кремлі при владарюванні далеких від ідей Маркса самодержців всеросійських. Ось «век златой Екатерины». Катерина ІІ на початку правління віддала наказ «охранять и содержать в исправности кремлевские покои», але пізніше захопилася думкою створити новий, грандіозний кремлівський палац. Архітектор Баженов підготував відповідний проект, однак його втіленню завадила російсько-турецька війна з її величезними видатками. Від затії залишилась тільки дерев’яна модель, але при підготовці площі под майбутній палац встигли-таки знести старовині будівлі і між ними кам’яниці приказів епохи Федора Олексійовича…
У перші роки XIX століття Палацове управління постановило ще раз «зачистити» Кремль. Було знищено ряд архітектурних пам’яток, в тому числі знамениті Колимажні ворота, за визначенням довідників про Кремль, – «прелестный образец каменной кладки эпохи расцвета национального искусства XVII века». На Івановській площі Кремля стояло колись кілька церков, з яких особливо вирізнявся за древністю, за долею своєю і значенням в історії російського просвітництва собор Ніколи Гостунського. Там був дияконом першодрукар Іван Федоров (за деякими джерелами – українського походження). Збудований собор в 1506 р. на місці старої дерев’яної церкви, саме в ньому приносили присягу при сходженні на трон Петро III і його дружина-вбивця Катерина II. Шанований москвичами храм Ніколи Гостунського вцілів при нашесті французів… але був знищений своїми 1817 року. До Москви повинен був приїхати імператор Олександр І, супроводжуючи прибулого з візитом пруського короля. Чиясь чиновна голова прикинула, що слід догодити вінценосцю і знести старовинний храм, як «делающий безобразие Кремлю», – і собор, щоб не збуджувати народного невдоволення, за одну ніч прибрали і на його місці влаштували плац-парад.
Царювання Миколи I. При закладці Великого Кремлівського палацу стерті з лиця землі старовинна церква Іоанна Предтечі, царські хороми XVII століття, а потім і споруджений архітектором Растреллі палац для тієї ж «веселої Єлизавет», такої близької російському серцю. Бачимо, що нічого святого не було й немає в реальних діях московських можновладців. Ось такий сумний список, який можна продовжувати й продовжувати. А ревнителям «русскаво міра» в першу чергу слід навести лад у себе дома, а не нав’язувати його сурогат іншим народам.
Але, що цікаво, ні один церковник, як тоді, так і зараз, так і не рипнувся проти царських велінь і власних таємних хотінь. Бо вони поголовно не ідеалісти, а грубі матеріалісти найвульгарнішого штибу. Більшовики, теж носії імперського мислення, аж ніяк не антагоністи Владіміра ІІ і патріарха Кірілла Гундяєва. Вони служать лише ширмою для звершення тими своїх темних справ. А що зла на обох висить багато, свідчать останні події на сході України. Тамтешнім людям через потужну пропагандистську кампанію втокмачено, що соборність України є для них непотрібною і тільки так звана федералізація зробить їх щасливими. Зомбовані повірили, а тепер кусають лікті, вгрузнувши в нікому, крім Путіна, непотрібну війну. Такі ж маніпуляції проводять вороги в Центральній Україні з перейменуванням Кіровограда. Тим, хто підкидає жару вже довше двох десятиліть, байдуже, як переназвуть той Кіровоград, аби тільки розгорілася суперечка між аборигенами. Влада ж наша робить велику помилку, коли віддає право керівництва на відкуп амбіціям незгуртованих мас. Крім того, почавши процес декомунізації, вкрай необхідно паралельно проводити й деімперіалізацію, щоб відсікти повернення в коло російських імперських амбіцій. Отож, не дамо себе ошукати, піддавшись на підступне заколисування байками про Св.Єлисавету.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
