У дискусії про перейменування нашого міста, здається, всі учасники вже визначились зі своїм варіантом назви. При цьому кожен її учасник відповідно до власних поглядів та переконань вже й цілком успішно витворив цілий «міф» навколо вподобаної назви, «підігнавши» під неї «потрібні» історичні факти. Проте, коли річ стосується такої неординарної справи, як перейменування міста, діяти треба як раз навпаки – відкинувши особисті симпатії , керуючись виключно фактами та достовірними історичними документами, віднаходити істину.
Російські війни (погляд у минуле)
Йшов 1831-ій… Восени цього року імперська влада Росії готувалась відзначити річницю Перемоги. На той час «Перемога» в Російській імперії асоціювалась з перемогою в вітчизняній війні (російсько-французькій війні) 1812 року. До речі, початку війни також передував такий собі «пакт Молотова-Ріббентропа» того часу, а саме Тильзитський мир, який був укладений у 1807 році першими особами Франції та Росії.
Вже тоді царська влада серйозно займалась пропагандою. За збігом обставин, який, варто зазначити, був добре підготовлений Російською імперією, святкування річниці Перемоги у 1831 році з пропагандистського боку виглядало ефектно, хоч дата 19 років і не була круглою. В 1831 році у Польщі спалахнуло повстання, яке було підтримане Європою, але було криваво придушене Росією. Російські війська взяли Варшаву 26 серпня 1831 року. Зверніть увагу на збіг дат: саме цього дня у 1812 році відбувалась Бородинська битва. Для досягнення більшого ефекту (говорячи сучасною мовою, для більшого піару) повідомити цю новину імператору було доручено внуку Суворова. В контексті історії відома усім любов сучасного Кремля до «красивих дат» не викликає подиву.
Пушкін як агент-пропагандист-фальсифікатор позицій імперії
Імперській пропаганді лишалось тільки «красиво» розповісти суспільству про винятковість російської армії, її велич та силу, а отже й про винятковість, велич та силу Росії-матушки. Цю функцію виконав Олександр Пушкін, який колись мав імідж вільнодумця, а отже, народ довіряв йому.
Ще двісті років тому російська влада вербувала опозиціонерів, щоб зробити їх своїм рупором. Написані Пушкіним патріотичні поезії «Клеветникам России» та «Бородинская годовщина» були наповнені жахливими кривавими епітетами та викликали засудження серед друзів поета: Міцкевича, Вяземського, Тургенєва. Серед дослідників існує думка, що обидва вірші Пушкіна були написані на замовлення імператора, який намагався зробити поета ідеологом догм своєї епохи: православ’я, самодержавства і великоросійського націоналізму.
Наш земляк професор Володимир Панченко досліджував світогляд Пушкіна крізь призму його поезії. Зокрема, в публікаціях «Опозиція дискурсів», «Пушкін як міфотворець» він говорить про антизахідну, антиєвропейську риторику Пушкіна, про прославляння сили російської зброї, про право Російської імперії на колонізаторство, на підкорення інших народів. Такий імперський слов’янофільський світогляд був притаманний Пушкіну завжди. Цей світогляд притаманний і більшості сучасних росіян незалежно від провладності або опозиційності. Треба зазначити, ставлення до царів у Пушкіна сформувалося після його зустрічі з Миколою І у 1827 році. «Обломки самовластья» змінились на «просвященный монарх нацеленный на решительные реформы», а замість «Петра-деспота» з’явився богоподібний Петро.
Політтехнологи того часу, організувавши цю визначальну зустріч, досягли одразу двох цілей: показали знак російському суспільству (імператор покарав декабристів, однак проявив великодушність до опального поета) та отримали лояльність Пушкіна. За підсумками тієї зустрічі Пушкін став придворним поетом. Аналогічне пристосування зараз спостерігаємо і серед сучасних російських артистів.
Пушкін і Шевченко: полеміка світоглядів
Незабаром з-під пера Пушкіна вийшла поема «Полтава», яка міфізувала Петра І. У 1831 Пушкін навіть звертався до царської влади з пропозицією щодо заснування політичного журналу, який би відбивав «нападки іноземних газет». Натомість з’явилась книга «На взятие Варшавы» з творами Пушкіна та Жуковскького, які мали контрпропагандистський характер. У сучасній Росії функції пропаганди та контрпропаганди взяло на себе телебачення, яке має, поза сумнівом, більш масовий вплив на свідомість населення, аніж будь-яка книга.
У своїх роботах Панченко відзначає, що Тарас Шевченко вступив у заочну полеміку з Олександром Пушкіним, між якими хоч і була різниця у віці, проте вони жили в одну епоху. Його рядки з поеми «Кавказ» є відповіддю на рядки з «Кавказского пленника» та оди «Клеветникам России». Пушкін та Шевченко знаходяться по різні боки. Один — із колонізаторами, другий — із тими, кого хочуть колонізувати. Ославленню імперії Шевченко протиставляє засудження та сатиру, колонізаторству («визволительству» й «окультуруванню») – право на свободу, а руському мечу, якому все підвладно, – криваву ціну завойовництва.
Пушкін і Шевченко у нашому місті
Цікавим є факт, що і Пушкін, і Шевченко відвідали наше місто в один рік – у 1824-ому. На той час Шевченкові було 10 років, а Пушкіну – 25.
Шевченко чумакував з батьком до Єлисавета на ярмарок, щоб продати панські яблука. Автобіографічні спогади Шевченко переніс до повісті «Наймичка»: «Выезжали мы из Гуляйполя … «А вот и Елисавет!», – сказал отец. «Где?» – спросил я. «Вот на горе цыганские шатры белеют». К половине дня мы приехали в Грузовку, а на другой день поутру уже в самый Елисавет».
Минали роки – змінювались назви населених пунктів. Село Грузівка, засноване в 1752 році, змінило назву на Грузьке. Містечко Гуляйполе, засноване у шістнадцятому столітті, на час відвідування Шевченком вже 36 років носило назву Златопіль, яка за цей період не прижилась серед народу. Не прижилась за 49 років (з 1775 по 1824) й назва Єлисаветград, у народі говорили Єлисавет.
Натомість Пушкін, який у 1824 році відвідував місто під час подорожі з Одеси до батьківського маєтку в село Михайлівське у заслання, на відміну від Шевченка в листуванні згадує місто не інакше, як Єлисаветград. Варто зазначити, що й українське містечко Кам’янка Пушкін називає на імперський лад – «тихий милый Каменград».
Все нове – це добре забуте старе. Історію потрібно пам’ятати. З історією потрібно рахуватись. Особливо в питанні перейменування нашого міста. Потрібно знати, що, крім потьомкінського Златополя та катеринівського Єлисаветграда, існує народна назва міста, якою користувалися майже два століття,- Єлисавет.
Максим Сінченко
Від редакції: Колектив “Златополя” не завжди поділяє думки авторів публікацій
