Про видатну місцеву меценатку Ганну Дмитрян відомо не так багато. Отож, де вона проживала? Коли збудовано особняк мільйонерші, хто його зводив, як він виглядів, чи зберігся архітектурний раритет до сьогодні?
В останні роки життя купець грецьких коренів і батько пані Ганни, Михайло Стефанович Мартакі, віддавав перевагу Єлисаветграду, облюбувавши багате торгівлею містечко, де можна було просто таки озолотитися, скуповуючи оптом скот і коней для перепродажу дрібними партіями. Мав він ще нерухомість в Миколаєві та Маріуполі й поблизу них. Адже був не абихто, а мільйонер.
У плані Єлисаветград прямими перпендикулярними вулицями нага¬дував Царське Село, розуміється, без придворного блиску та показної розкоші, як там. Мартакі й собі надумав поселитися десь неподалік царських хоромів, розмовами про будівництво яких останнім часом повнилося місто.
Спочатку поява палацового комплексу планувалася на Миколаївській (пізніше названій Перспективною) вулиці, де потім виросла міська ратуша (теперішня облрада), на ділянці землі, подарованій місту 1 вересня 1839 року статським радником, сенатором і вихідцем з Єлисаветграда греком І.Ю.Фундуклеєм. Певно, що й багатий баришник Мартакі в такому випадку теж примостився б десь поблизу того об’єкту з чисто практичних побутових міркувань, про які піде мова далі.
Однак плани були перекроєні так, що величезний на той час казенний архітектурний ансамбль миколаївської епохи виріс не там, де планувався, а на Ковалівській околиці міста. До того приклався тодішній міський голова Яків Ковальов. Цьому купцеві українського походження дуже хотілося, аби російські вінценосці закріпилися на землі, що належала його роду, викупивши її. Таким чином Якову Тимофійовичу вдалося за період своєї трирічної каденції (1845-1848 роки) стати торговим партнером царського дому і, одержавши першу гільдію, перебратися до ділової столиці імперії – Москви. Як кажуть у таких випадках: «Лише бізнес і нічого особистого».
Така вдала оборудка ще більше загострила конкуренцію між тутешнього купецтва за обрання на пост міського голови. Особливо жорстко, не зупиняючись ні перед чим, змагалися за приз клани Пашутіних, Самокишиних, Шигарцевих, Макєєвих. Настільки це було тепленьке містечко, видно з того, що з десяток міських голів не дотягнули до кінця терміну, здаючи позиції наступникам. Певно, руки були надто вже липкі. Звісно, міг хтось з них і померти дочасно, але й це зовсім не значить, що природною смертю. Такі ось підозри виникають при перегляді списку міських голів, наведеного в «Историческом очерке г.Елисаветграда» Олександра Пашутіна.
Поет Афанасій Фет, а за сумісництвом ад’ютант кірасирського полку, що базувався в Єлисаветграді, пізніше згадував: «Під час перебування в цьому (1847) році в Єлисаветграді государ затвердив будівництво, якщо не помиляюсь, на кошти військового поселення, обширного палацу, для якого при в’їзді до міста біля самої річки були зведені величезні цегляні сараї і заготовлено мільйони штук цегли для цієї споруди, що пізніше була використана на приміщення кавалерійського училища, із Петербурга прибули казенний архітектор Шохін та інженерний полковник Мельцер».
Навесні 1848 року комісія у складі флігель-ад’ютанта полковника Ламберта (голови комісії, якого згодом замінив генерал-майор Лауниць), поліцмейстера підполковника Халтуріна (того ж року заміненого майором Івановим), жандармського ротмістра Безрадецького, інженера штабс-капітана Роде та Шохіна (згодом – архітектора Верлопа) взялася за втілення монаршого задуму. Маси військових поселенців день і ніч копали котловани, клали на свинцевій зв’язці гранітні глиби фундаменту, вершили цегляні стіни на вапняному розчині з великою домішкою яєчних білків. Жовтки, треба думати, йшли, якщо не їм, то вищому начальству на харч.
Фет згадує ще й такий епізод у цьому будівельному мурашнику: «Тому, що матеріали подавалися на будову з усіх боків по риштуваннях через широкі вікна, – зрозуміло, що всі ревізори, в тому числі й начальник штабу, входили у приміщення також вікнами. Але раптом при новому огляді фасаду хтось виявив, що у величезному будинку ніде немає дверей. Розповідала мені Сливицька, котра добре знала Шохіну, що нещасний Шохін, дізнавшись про свій недогляд, повернувшись додому, схопив себе за голову і почав вигукувати: «Дверей немає! Не розумію! Голова тріщить, мозок витікає!». Ніщо не змогло його відволікти від цієї фатальної думки, і на вечір він зовсім звихнувся, а через два дні помер». Такі ось, за розповіддю літератора Фета, траплялися майже шекспірівські сюжети трагедій на тутешньому «вавілонському стовпотворінні».
В одній будівлі передбачалися приміщення для царя і його свити, для командира корпусу і кількох придворних гене¬ралів – гостей військових оглядів. У другій споруді мешкали вищі штабні чиновники 2-го Резервного корпусу, а в третьому елементі комплексу з усіма «зручностями у дворі» містилися дрібнота штабу та писарі. Там же закладалися площі під житло на час військових навчань. В інші періоди більша частина похмурих цегляних громадин пустувала, порожні кімнати дзвеніли тишею і припадали пилом. На деякий час тут у вісімдесяти кімнатах прижилася військова прогімназія, згодом через учнівський некомплект закрита. Всі будинки триповерхові з довгими фасадами, що відрізняються масивністю й імперською монументальністю; будівлі – симетрією, аку¬ратністю, але ніде й натяку на якусь архітектурну вигадку; тільки необхідне, і нічого зайвого. Помешкання для царя на першому по¬версі будинку вздовж вулиці, пізніше названої Дворцовою, скла¬далося всього-на-всього із чотирьох покоїв: спальні з туалетною, потім вітальні, кабінету і прий¬мальні. Царська квадратура нічим не відрізнялася від інших кімнат, крім педантичної чис¬тоти, доведеної до абсурду. Словом, палацом там і не пахло. Пахло тільки цвіллю від високих ґрунтових вод. Правильніше – це була казарма для тимчасового короткого поселення вельмож, впродовж якого сталий сморід забивався цілими квартами й фунтами різних пахучих засобів.
Чому так детально зупиняємося на опису цього казенного будівництва? Бо неподалік, одночасно зі зведенням монументальних царських апартаментів та в руслі пануючих в Російській імперії неписаних порядків, виростав і затишний одноповерховий особнячок купця Михайла Стефановича Мартакі. Стовідсотково, з тих же будматеріалів, що й палац, придбаних при не афішованому посередництві начальника штабу корпусу резервної кавалерії фон дер Лауниця, про якого тодішній міський архітектор Андрій Достоєвський наводив слова із пісні місцевого авторства:
«На те денежки дворцовы
Взял именьице Клевцовых –
Вот так молодец!..».
Схоже, що лірик Фет крім хітових любовних романсів бавився ще й сатиричними куплетами, які не ввійшли до томів його вибраних поезій.
Зовні будиночок видатного маркітанта при ненажерливій російській армії справляв досить приємне враження на тлі офіціозного миколаївського неокласицизму казарм, особливо декором так званого купецького ампіру, ліпниною, зеленим мідяним дахом. Вікна просторого й затишного, прохолодного влітку, теплого зимою особняка виходили до величної Покровської церкви, що виросла на Ковалівці роком пізніше. З іншого боку до будинку вздовж вулиці Бульварної (тепер – Фрунзе) підступав, відмежований добре доглянутою посадкою, широкий армійський плац. І що дивно, в особняку, що теж стояв у низині, чомусь не гуляв запах цвілі, як у палаці. Купецька садиба була обрамлена ажурною кованою огорожею, на ділянці в десятину площі тягнувся до сонця молодий декоративно-фруктовий садовий масив.
Михайло ж у власному новозбудованому житлі обзавівся численним сімейством і серед дітей мав доньку Ганну, котра вийшла заміж за бобринецького кіннозаводчика Опанаса Дмитряна і стала засновницею-меценаткою церков, кількох лікарень та дитячих притулків у Єлисаветграді й повіті. Мав старий Мартакі ще й сина Івана, котрий дав світові трьох своїх синів: Сергія – майбутнього учасника Вільного козацтва, більшовика Григорія, котрий досяг високого становища Голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), такої собі «англійської королеви» українського штибу, та білого врангелівського генерала Андрія, з якого за оповідями Віктора Шкловського, бабця котрого мешкала у Єлисаветграді, списано генерала Чорноту в «білогвардійському» циклі Михайла Булгакова та створено цікавий кінообраз у відомому радянському фільмі «Біг».
Усі ці названі люди певний час проживали в батьківсько-дідівському будинку. А Григорій ще й призвів у радянські часи до появи на стіні меморіальної дошки про проведення в ньому кущових партійних зборів соціал-демократів меншовицького спрямування, до якого тоді тяжів. Про меншовиків дошка скромно промовчала, а пізніше безслідно щезла. Пізніше, в 1912 році, Григорій Іванович за тітчині гроші став видавцем, тепер одіозної, більш, ніж столітньої більшовицької газети «Правда».
Про будинок же залишається сказати, що сьогодні в ньому, у невпізнанно зміненому на гірше вигляді, міститься приватний готельчик з назвою «На Дворцовой».
Леонід БАГАЦЬКИЙ
