Ігор теорія – розділ математики, вивчає моделі конфліктних ситуацій і розробляє методи оптимальної поведінки в умовах конфлікту (УРЕ, том 4).
Ви їдете електричкою до помічнянського торговища. Щоб якнайшвидше туди потрапити, розміщаєтеся у вагоні, який на вашу думку повинен зупинитися якраз навпроти виходу до привокзального майдану. Але буває, що поїзд опиняється біля потрібног місця або головою, або хвостом і ви тоді змушені долати зайві метри, аби не відстати від інших, удатніших пасажирів. Виходить, що найкраще розміститися у вагоні посередині потягу. Похибка, якщо й трапиться, виявиться найменшою. Ось так просто вибирати, коли варіантів усього два – голова і хвіст.
Але простота ускладнюється при введенні третього невідомого елементу. Багато хто знає, що грати в очко можна сірниковою коробкою, монетою, на пальцях, не кажучи вже про класичні карти. В умовах камери найкраще підходить спосіб «на пальцях». А ось курилки науково-дослідних інститутів, особливо математичного профілю, знають інтелектуальніші варіанти гри на пальцях. Тут граці показують кулак, напіврозкриту долоню або вилку вказівного і середнього пальців. Кулак символізує камінь, п’ятірнею означають мішок, а розчепірені пальці – ножиці. Правило просте: камінь розбиває ножиці, ножиці ріжуть мішок, мішок ховає камінь. Три рівноцінні взаємознищуючі елементи. Виграє той, хто зобразив рукою сильніший символ. Це партія двох гравців, котрі маніпулюють трьома елементами.
Ось доки математики в одному з американських дослідних інститутів розважалися цією нехитрою грою, один із присутніх потихенку підрахував, скільки разів випадає той чи інший символ. Наступного дня також. І так упродовж досить тривалого часу. Виявилося, що найчастіше демонструється знак ножиць. Експериментатор повторив свої спостереження – результат той самий. І так кілька разів. Чим пояснити помічене явище? Допитливий дослідник переніс свої експерименти до пивного пабу, бо вважав, що попередні результати зумовлені психологічними даними інститутського середовища. І він не помилився! У розкуто-теплій атмосфері закладу відпочинку частіше випадав кулак. Так крок за кроком майбутній американський академік угорського походження з німецьким приізвищем Джон фон Нейман впритул підійшов до створення теорії, без якої неможливі сучасна кібернетика, програмування, математичне моделювання тощо. Виклав результати і висновки 1944 року в монографії «Теорія ігор і економічна поведінка». Моральним гонораром, крім матеріального, служила щира прихильність президента Трумена, команда котрого скористалася постулатами науковця в політичних баталіях 1948 року і виграла їх.
З тих пір штаби всіх рівнів і профілів беззастережно використовують наукові методи для осягнення найамбіційніших політичних, економічних, військових задумів. І не лише в Америці. Звісно, таку розкіш можуть дозволити собі організації та особи, як кажуть, не забиті податками.
Як бачимо, кібернетика там, на Заході, – вкрай необхідна річ. Можна припустити – в Союзі вона була у занедбаному стані тому, що життя текло тут безальтернативно? Із покоління в покоління – «вперед до перемоги комунізму» – і нічого іншого? Не зовсім так. Зрештою, і за нашою «залізною завісою» вловили подихи заморського вітру. У період «розвинутого соціалізму» Інститут кібернетики у Києві під керівництвом Віктора Глушкова із аматорів перепрофілювався в професіонали. Правда, відбулося те через добрих тридцять років після Нейманових осяянь.
Як же сьогодні, чи справа кібернетики живе й перемагає в незалежній Україні?
І знову ж таки, тут без погляду в минуле не обійтися. Почнемо з того, як на початку шістдесятих в підшефні школи приходили молоді ентузіасти з промислових підприємств. Розповідали про успіхи на рідному заводі, прищіплювали завтрашнім кадрам інтерес до профільних технологій, устаткування, правил співжиття при суспільному виробництві. Симпатичні молодики, бувало, читали наукові лекції. Йшлося про досягнення сучасної фізики, космонавтики, механіки. Скажімо, навіть на провінційному цукрозаводі могла існувати дослідницька група, яка займалася, за теперішньою термінологією, харчовими біологічними добавками, регенераційними, не при столі згадуючи, процесами в режимі космічного польоту або вправлялися з вибухівкою на основі цукру. Проте в силу закритості радянського суспільства не варто шукати кота в темній кімнаті. Цікаво інше. Якщо тоді знаходилася копійка на передові розробки, то що сьогодні заважає на якомусь пивоварному чи горільчаному заводику вкладати кошти у перспективні розробки типу політтехнологій? Власне, так воно й робиться у кожного бізнесмена, котрий вкладає капітал у політику. Особливо напередодні чергових виборів.
Загалом же гравецький азарт супроводжує людину, ще з часів, коли вона тільки-но зіп’ялася з неадертальських лап на кроманьйонські ноги. Адже полювання і риболовля включають багатоваріантний перебіг подій з елементами ризику та взяттям призу. А вперше homo sapiens диференціював гру від реального життя у древньому Єгипті. Старі гральні карти прийшли саме звідти. На них зображалися реальні люди фараони, їхні дружини, придворні – всі ті, хто хоч якось впливав на тодішнє життя. У ході гри виникали різні комбінації, схожі з певними реальними ситуаціями. Таким чином проектувалися, так би мовити, моделі поведінки при тих ситуаціях.
Дуже швидко нільські фелахи навіяли собі, що картами можна впливати на оточуючий світ. Папірусні фішки стали не тільки грою, а й псевдоінструментом ворожінь та гадань.
Ось за звичкою написалося – псевдоінструмент. А покійний київський науковець Григорій Шнейдерман у книзі «За горизонтом осознанного мира» доводить протилежне. У ній переконливо розповідається про так звані слабкі поля, створювані розумовою діяльністю людини. Досить доказово доводиться, що такі поля впливають на поведінку всіх нас. Мало того, ми підсвідомо свої достоїнства і вади переносимо на картярські символи. Мудрий король, вітряний валет, зла й підступна пікова дама. Тузи – то майже небожителі. Ну, і далі, рядові шістки, сімки і т.д. Ми ж маємо схильність уподібнювати себе тузам. І добре, коли навколишній світ знаходить переконливі контраргументи, як, наприклад, трапилося з Олександром Пушкіним.
Якось світоч російської культури зустрів польського колегу Адама Міцкевича. Звично попер буром лоб-в-лоб:
– Прочь с дороги, шестерка, – туз идет!
Гордий поляк тицьнув «диню» зустрічному, буркнувши:
– Козырная шестерка бьет туза, – і пройшов далі. Пушкіну залишалося тільки силувано розсміятися.
У погоні за виграшем народилася і змужніла одна з найдревніших професій – шулер. Доходило до того, що майстри цієї професії замовляли друкарям мічені карти, підкупляли суддів, змовлялися з партнерами в надії, що виграш перекриє видатки на аферу. Недавно пролетіла чутка, ніби у Франції виготовлено карти, які підробити неможливо. Мовляв, Монте-Карло з Лас-Вегасом можуть спати спокійно. Увесь досвід захисту грошей перенесено на карти. Але ж і гроші підробляють…
Не зайве знати: найуживаніші побутові наші королі й валети з дамами свого часу намальовані російським художником Віктором Васнєцовим, батьком полотен «Три богатирі», «Іван-царевич на сірому вовкові», «Альонушка» і т.д. Зрідка трапляються карти, розроблені видатним українським митцем Георгієм Нарбутом. Словом, «братні» обійми непомітно, але впевнено тримають нас навіть на такому, здавалося б, нікчемному рівні.
Читач, певно, помітив, що майже ніде не прозвучало культове сьогодні слово «вибори». Однак усе мовлене прикладається до них, як у Маяковського Ленін до партії, а партія до Леніна. А нам же, українцям виборцям, треба свідомо, з розумінням, прислухатися до глибокодумних теорій і заморсько-сусідських порад із-за спини та грати своїми українськими картами.
Своїми, не чужими.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
