У мережі з'явився експертний висновок щодо перейменування міста Кіровограда, підготовлений Науково-дослідним інститутом козацтва Інститут історії України НАН України. Його підготовлено, судячи з самого документу, як відповідь на лист-запит голови Кіровограського обласного осередку ВУТ "Просвіта" імені Тараса Шевченка. В мережі його опублікував Тарас Чухліб, пише Златопіль.
У висновку експертів йдеться про те, чому є доречним використання гідроніму "Інгул" в новій назві Кіровограда а такожє наводиться історична довідка стосовно будівництва так званої фортеці Святої Єлисавети: історичні доркументи свідчать про те, що козацтво та місцеве населлення було проти будівництва фортеці, що призвело навіть до заборони Росією місцевим селитися поблизу будівництва. Проти неукраїнської фортеці боролися навіть гайдамаки, а запорожці регулярно проводили напади на слободи, розташовані поблизу фортеці. Детальніше – в тексті документу:
ЕКСПЕРТНИЙ ВИСНОВОК
ЩОДО ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ МІСТА КІРОВОГРАДА
Виникнення кожного поселення має глибоку історичну традицію, а, отже, залежить від багатьох географічних, природних, економічних, культурних, військових, політичних та інших факторів, які визначали мотивацію тих чи інших осіб, громад чи державно-політичних структур при заснуванні того чи іншого населеного пункту. Специфіка творення міст на території сучасної Кіровоградщини мала давню традицію, яка сягала часів таких державних утворень як Велика Скіфія, Київська Русь, Хозарський каганат, Золота Орда, Кримське ханство, Велике князівство Литовське та Річ Посполита. Зокрема, протягом XIV cт. поблизу території сучасного Кіровограда існувало ординське місто Аргамакли-Сарай, а інші населені пункти Золотої Орди дали поштовх існуванню таких українських поселень як Торговиця і Кременчук.
З середини XVI – початку XVIІ ст. представники українського люду розпочали активне господарське освоєння земель сучасної Кіровоградщини. Осідаючи тут вони займалися уходництвом – ловити рибу, відстрілювати звірів, заготовляти деревину, випасати коней, займатися сезонним господарством тощо. Українці, переважна більшість яких асоціювала себе з козацтвом, організовували свої структури та поселення спочатку самовільно, створювали тут «займанщини» і «слободи» всупереч постанов будь-яких тогочасних державних органів влади. Це було можливим з огляду на те, що землі у межиріччі Дніпра та Південного Бугу, т. зв. «Задніпровські місця» України, знаходилися в межах спірного прикордоння Великого князівства Литовського (згодом – Речі Посполитої) та Кримського ханства, яке перебувало під протекторатом Османської імперії.
Від часів утворення Української козацької держави, протягом другої половини XVII – середини XVIII ст., у цьому регіоні розпочалося більш масове розселення. Так на землях північної та придніпровської території сучасної Кіровоградської області протягом 1648 – 1750-х рр. існували населені пункти, які в адміністративному відношенні належали до Чигиринського, Полтавського та Миргородського полків Гетьманщини. На її північно-західні землі поширювалася адміністративна влада полковників Уманського полку. Окрім того, протягом 1664 – 1676 рр. тут існував Торговицький полк (центр – суч. с. Торговиця, Новоархангельського р-ну) Української козацької держави. Від 40-х рр. XVIII ст. на південні та південно-західні землі сучасної Кіровоградщини також поширюється адміністративна влада полковників Кодацької, Буго-Гардівської та Інгульської паланок (адміністративних округів) Війська Запорозького Низового – Запорозької Січі.
Стратифікація українських козацьких поселень на цих землях була відмінною від литовської та польської, а також – тюрксько–хозарської (печенізької, половецької), кримсько-татарської і османської традицій «степової урбанізації» й була такою:
1) «стаціонарні» поселення – міста, містечка, села, сільця, хутори, «слободи»;
2) військові (тимчасові) – «сторожі», «бекети», «караули»;
3) господарські (напівтимчасові) – «зимівники», «займища», «уходи», пасіки, пасовища, риболовецькі «гарди»;
Більшість з українських поселень виникали тут у проміжку класичної Козацької доби – від середини XVII ст. і до 1750-х рр., що з часом стало основою для їхньої офіційної реєстрації як населених пунктів у межах Російської імперії (від 1750-х до 1917 рр.), а потім – Радянського Союзу (від 1917 до 1991 рр.). У переважній більшості населенні пункти, які були засновані за доби Української козацької держави існують до сьогодні у складі Кіровоградської області, однак частина з них затоплена водами Кременчуцького водосховища, інша – була поглинута або ж сполучена з більшими поселеннями, ще частина – змінила свою назву протягом ХІХ – ХХ ст., в імперську та радянську добу історії України.
Протягом 1752 – 1754 рр. згідно з рішенням імператриці Єлисавети («Єлизавети») Петрівни та Сенату Російської імперії на місці сучасного Кіровограда виникло військове поселення у вигляді фортеці. Це поселення було названо на честь її засновниці, спадкоємниці російського імператора Петра І. Воно отримало назву церковної покровительки Єлисавети Петрівни – Святої Єлисавети. Слід зазначити, що українська топонімічна традиція до і після того не знала прецеденту назви населеного пункту на честь святих Православної Церкви. Хіба що у межах т. зв. Української лінії, яка знову ж таки будувалася за наказом уряду Російської імперії з 1731 р., були окремі фортеці названі на честь християнських святих. Більш того, в українській Православній Церкві до того не було традиції називати на честь св. Єлисавети, матері пророка Іоана Хрестителя, свої храми.
Особливо треба наголосити на тому, що російська Фортеця Святої Єлисавети була побудована на захоплених в України землях звідки насильно виселялося українське населення. Зокрема, одні з рішень Єлисавети Петрівни та Сенату Російської імперії узаконювали депортацію українців з земель, де сьогодні знаходиться місто Кіровоград: «…В силе высоких повелений полное к высылке оного Малороссийского (українського. – Авт.) народа наставление и довольную команду, велеть тех же живущих и невказанно населившихся Запорожских слободах, а наипаче в Заднепрянских поселениях малороссийских обывателей (которым завременно чрез реку Днепр со всеми их пожитками и скотом на сю сторону перебраться могли) к выходу внутрь линей неотступно понуждать…».
Фортеця Святої Єлисавети стала базовим військовим опорним пунктом іноетнічного поселення у вигляді Нової Сербії на кордоні між Короною Польською, Гетьманщиною, Запорозькою Січчю та Кримським Ханством (Османською імперією). Нова Сербія була бар’єром, що спеціально відділяла Запорожжя від Правобережної та Лівобережної України, тим самим суттєво послаблюючи гетьманський та кошовий уряди. Це штучне утворення на українських землях також використовувалося для боротьби проти Запорозької Січі стихійного козацького руху – т. зв. гайдамацтва. Хрестоматійним став факт знищення у червні 1775 р. Запорозької Січі російськими військами, які базувалися саме на території Фортеці Святої Єлисавети.
Побудова військової Фортеці Святої Єлисавети (а її будівництво у примусовому порядку здійснювалося козаками з Лівобережної України, однак її першими поселенцями стали російські солдати Пензенського драгунського полку) викликало негативну реакцію гетьманського уряду України на чолі з Кирилом Розумовським та військовий спротив Запорозької Січі про що переконливо свідчать справи, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України (м. Київ):
у Фонді 51: Генеральна військова канцелярія знаходяться такі документи та матеріали щодо цього:
– Справа 972: Листи російського генерал-майора Глєбова про виселення жителів задніпровських сотень Миргородського і Полтавського полків з території Нової Сербії (28 листопада – 5 грудня 1753 р.). – 5 арк.;
– Справа 1295: Про призначення депутатів від Гетьманщини в Комісію по розгляду взаємних претензій сербських і українських поселенців на Задніпровській Україні (29 листопада – 29 грудня 1753 р. – 25 вересня 1755 р.). – 11 арк.;
– Справа 1719: Про заборону коменданту фортеці Св. Єлисавети Глєбову пропускати біглих міщан, козаків і посполитих в Нову Сербію та про пересилку в Генеральну військову канцелярію відомостей про кількість біглих міщан з м. Кременчук та інших міст (5 березня 1757 – 11 липня 1760 р.). – 97 арк.;
– Справа 11214: Матеріали про наряди для необхідних робіт козаків з Лівобережної України; утиски та виселення козаків і посполитих задніпровських сотень Миргородського полку, землі яких відійшли під Нову Сербію; заборона переселення в нову Сербію жителів Лівобережної України і Запорозької Січі та ін. (19 березня1752 – 21 травня 1763 рр.). – 937 арк.;
– Справа 12277: Про висилку козаків на будівництво фортеці Св. Єлисавети (27 січня – 2 червня 1754 р.). – 167 арк.;
– Справа 13510: Про оголошення царського указу про повернення з Польщі російських підданих-втікачів і поселення їх у Новій Сербії (11 грудня
– Справа 16310: Про арешт комендантом фортеці Св. Єлисавети Муравйовим сотника Орлянської сотні Осовецького з козаками на землях, спірних між Новою Сербією і Полтавським полком (29 грудня 1759 – 28 лютого 1760 р.). – 22 арк.;
– Справа 16802: Про організацію боротьби з гайдамацькими загонами під керівництвом Микити Лисого та Грицька Гриви у Чутовому Лісі (Нова Сербія) (17 жовтня 1761 – 12 січня 1762 рр.). – 19 арк.;
– Справа 16982: Про боротьбу за землі між Запорозькою Cіччю і Новосербським Слобідським полком (21 червня 1761 – 10 червня 1762 рр.). –
178 арк.
Фонд 59: Київська губернська канцелярія:
– Справа 2158: О назначении полковника русской армии Глебова комендантом крепости Св. Елизаветы (7 сентября 1752 – 4 октября 1752 г.). – 13 л.;
– Справа 2660: Доношение канцелярии в Коллегию иностранных дел о
запрещении жителям Слободского полка селиться по берегам реки Самоткани (июль 1755 г.). – 5 л.;
– Справа 3947: О обвинении поручика Пермского драгунского полка Яснецкого и жителей слободы Пушкаревки в нанесении побоев запорожским казакам, порубке леса, принадлежащего Запорожской Сечи, запрещении ловли рыбы в реке Самоткань, допросы гайдамаков Баранниченко Алексея и Кучера Тимофея, задержанных в Новосербских дачах (21 июня 1762 – 14 января1763 гг.). – 54 л.;
– Справа 3948: О задержании в урочище Сухой Саксагани жителей м. Решевка Гадяцкого полка Гордеенка, Дамченко и запорожских казаков Косогора Данилу, Рекало Ивана и др. из Запорожской Сечи с солью и рыбой (23 апреля– 15 июня 1762 г.). – 8 л.
Фонд 269: Канцелярія гетьмана Кирила Розумовського:
– Справа 1882: О разборе жалоб запорожских казаков на заселение их Земель (1756 г.). – 16 л.;
– Справа 2671: Указ Сената Российской империи о поручении генералу Юсту следствия по делу об разорении поселенцев при крепости Св. Елизаветы запорожскими казаками(1758 г.). – 1 л.;
– Справа 2684: Указ Сената Российской империи о принятии мер против нападения запорожцев на поселенцев Новой Сербии(1758 г.). – 1 л.;
– Справа 2923: Указ Сената Российской империи об описании запорожских земель(1760 г.). – 1 л.;
– Справа 2924: Указ Сената Российской империи о запрещении украинским жителям селиться в Новой Сербии (1760 г.). – 1 л.;
– Справа 3625: О производстве следствия по вопросу о притеснении запорожских казаков жителями Новой Сербии. 1761 г. – 8 л.;
– Справа 3969: Указ Сената Российской империи об описании запорожских земель(1762 г.). – 1 л.;
– Справа 4107: Указ Сената Российской империи о производстве следствия над запорожским городовым полковником М. Семененко, обвиняемым в разорении слобод при крепости Св. Елизаветы(1763 г.). – 1 л.;
– Справа 4116: Указ Сената Российской империи об отправке нарочного для расследования дела о сожжении слобод при крепости Св. Елизаветы запорожским полковником М. Семеновым (1763 г.). – 1 л.
Важливі документи і матеріали щодо українсько-російського протистояння під час перших десятиліть існування Фортеці Святої Єлизавети зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. Володимира Вернадського:
у Фонді ІХ: Архів фортеці Св. Єлизавети знаходяться
– Справи 132 – 214: Переписка коменданта Св. Елизаветы генерала Глебова с Киевским генерал-губернатором, руським резидентом в Константинополе, турецким пашою, молдавським господарем об убийстве двух запорожских казаков и др.. (31 мая 1754 – 1 ноября 1755). – 156 л.;
– Справи 457 – 498: Ордера коменданта креп ости Св. Елизаветы, рапорты о выделении команд для поемки гайдамаков (май 1758 – декабрь 1759). – 67 л.;
– Справи 773 – 781: Следственное дело о наезде (нападении) Омельницкого сотника Лишевского на слободу 7-й роты Пандурского шанца Чанаду (1759 г.). – 27 л.;
– Справи 891 – 901: О незаконном отнятии командами Самборского шанца и русскими гусарами скота у жителей слободы Мурзинки (январь – декабрь 1760 г.). – 17 л.;
– Справи 1001 – 1006: Рапорты об убийстве гайдамаками русского поручика и двух драгун (март 1760 г.). – 8 л.;
– Справи 1150 – 1173: Рапорты в Полковую слободскую канцелярию о задержании запорожских казаков (март 1761.). – 12 л.;
– Справи 1904 – 1911: Переписка по вопросу о заселении новых слобод выходцами из заграницы и о принятии ими русского подданства (1763 г.). – 12 л.
Як бачимо, архівні справи з фондів Центрального державного історичного архіву та Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського за 1752 – 1763 рр. переконливо засвідчують факти виселення українців з меж Нової Сербії, заборону їм там поселятися, переслідування запорозьких козаків російськими урядовцями та військовими, збройний спротив Запорозької Січі примусовому будівництву російської Фортеці Святої Єлисавети на українських землях тощо.
Задовго до побудови Російською імперією фортеці Святої Єлисавети у «малому колі» в межах і поблизу сучасного міста Кіровограда існували такі українські козацькі поселення – сільце Лелеківка, Крутий Яр, Овсяникові, Шляхові та Високі Байраки, Красний Кут, Велика, Солодка і Озерна Балки, Грузька та Омельницька слободи та ін. У «середньому» колі, що межує з сучасним Кіровоградським районом це: хутір Усиківка (Олександрія, суч. районний центр), місто Новомиргород (районний центр), містечко Інгульська Кам’янка (Кам’янка, районний центр), хутори Устимівка та Онуфріївка (районні центри), села Диківка та Дмитрівка, хутір сотника Майбороди, зимівник Підмогильний тощо. Усього більше 15 з 21 сучасних районних центрів Кіровоградської області мають козацьке походження. Зокрема, на карті Данила де Боскета за 1745 р. зображено близько 230 поселень «Задніпровських місць» України у яких мешкало до 12 тисяч українських козаків, козачок та їхніх дітей.
Якщо звернути увагу на ойконіми (власні назви поселень), гідроніми (назви річок та озер) та дрімоніми (назви порослої деревами місцини), які виникли задовго до часу появи топонімів «Фортеця Святої Єлисавети» (1750-ті рр.) і «Єлисаветград» (1770-ті рр.), то вони у переважній більшості вони мають слов’янсько-українське, тюркське та іранське походження. При цьому питомо російські назви почали з’являтися на території сучасної Кіровоградщини лише після жорстокого придушенням Московським царством на чолі з Петром І повстання українського гетьмана Івана Мазепи у 1708 – 1709 рр. та запровадженням російських імперських установ (Перша Малоросійська колегія) на території України у 1722 р. та наступних роках.
Ойконіми «Фортеця Святої Єлисавети» (існував протягом 1752 – 1784 рр.) та похідний від нього – «Єлисаветград» (утвердився за часів російської імператриці Катерини ІІ, проіснував до розпаду Російської імперії у 1917 р.) включають до себе ім’я Єлисавети («Єлизавети»), що з одного боку возвеличували й меморіалізували представницю російської династії Романових, а з іншого – у межах історичної пам’яті відтворювали ідеологічні цінності привнесеного до українських земель іноземного політичного режиму, а також надавали перевагу представникам однієї конфесії. Зазвичай топонім як мовна одиниця є продуктом колективної творчості, зумовлений історичними та природними умовами і таким чином прямо чи опосередковано відбиває фізико-географічні особливості та культурно-історичні процеси на певній території. Ойконіми «Фортеця Святої Єлисавети» та «Єлисаветград» не творило місцеве українське населення та представники їхніх урядів – Гетьманщини і Запорозької Січі. Вони не відображають природні особливості Придніпровської височини так само як і автохтонні культурно-історичні процеси на землях України.
Упровадження Новослобідського козацького полку (1753 – 1764 рр.), як перед тим Нової Сербії, стали продуманим планом наступу російської влади на чолі з імператрицею Єлиcаветою Петрівною, а потім Катериною ІІ на державні «вольності» Запорозької Січі та Гетьманщини. Адже у 1764 р. Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були реорганізовані й перетворені на Єлисаветградську провінцію Новоросійської губернії Російської імперії.
* * *
Вважаємо, що при перейменуванні міст та відродженні історичних назв потрібно позбавлятися заідеологізованості процесу топонімної номінації. Якщо аналізувати топонімічну назву «Єлисаветград» у діахронічному аспекті, то потрібно зазначити, що: по-перше, вона є насильно привнесеною та асоціюється зі знищенням Російською імперією давніх державних інституцій України у вигляді Гетьманщини і Запорозької Січі; по-друге, цей ойконім хоча і має право на історичність, але є ідеологічно заангажованим та у разі відновлення буде негативно впливати на формування історичної свідомості й національної пам’яті у новітню добу української історії. Реанімація російсько-імперської назви міста буде суперечити ст. 11 Конституції України, де записано, що «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури».
Що стосується Вашого запиту стосовно можливості перейменування міста Кіровограда, згідно із чинним законодавством України, на Інгульськ повідомляємо наступне. Насамперед методологічно потрібно звернути увагу на той факт, що усі топоніми, як сукупність географічних назв, мають кілька основних функцій: насамперед, вони ідентифікують географічні об’єкти (це – «адресна» функція топонімів); виділяються серед інших назв та протиставляються їм («диференційно-індивідуалізуюча»); характеризують властивості населеного пункту («характеризуюча»); виражають ставлення до об’єкта («експресивна»); увічнюють пам'ять про власників, засновників, ідеологічні цінності, лідерів («меморіальна» функція).
На нашу думку, нова назва міста Кіровограда (а на основі неї буде формуватися назва області та краю, вона з’явиться на усіх картах України та світу) має відобразити в собі усі перераховані наукові топонімічні функції. Окрім того, нова назва міста повинна не тільки увібрати в себе «близьке» історичне минуле урбанізаційних процесів у межах Центральної України середини XVIII – XX ст., адже «укорочена» історія багатьох її міст є даниною імперській традиції вважати «пустками» захоплені території. З огляду на це, потрібно певним чином узагальнити та пов’язати між собою давні періоди існування на цих землях поселень (городищ, протоміст тощо) від Великої Скіфії та Київської Русі до Великого князівства Литовського та Української козацької держави.
Отже, використання у новій назві міста Кіровограда стародавнього гідроніму «Інгул» («Великий Інгул») є доцільним і таким, що відповідає світовій і вітчизняній практиці топонімічної номінації. При цьому, з цією назвою найбільшої і найдавнішої річки сучасної Кіровоградщини пов’язані інші топоніми краю, що виникають за часів існування Української козацької держави:
– по-перше, це – назва поселення «Інгульська слобода» (поглинута сьогодні містом Кіровоградом), а також історичні місцеві ойконіми «Інгулоград», «Інгульська» та «Інгульський Кам’янець»;
– по-друге, назви адміністративної територіальної одиниці Війська Запорозького Низового – «Інгульська паланка» (інші назви «Інгульске відомство» або ж просто – «Інгул»), яку очолював «Полковник Інгульський»;
– по-третє, це – давні місцеві гідроніми «Інгулець», «Малий Інгул», «Малий Інгулець» та відгідронімний топонім – «Приінгулля».
Таким чином, пропонована нова назва міста Кіровограда, яка буде включати до себе корінь «Інгул», не лише відродить українську традицію Козацької доби, але буде найповніше відображати історично-географічні особливості, історичний континуїтет, цивілізаційну мультикультурність, етнічну багатоманітність та соціально-культурні особливості cучасної Кіровоградщини як однієї з центральних областей Української держави.
