Причетність наших вихідців Казимира Ковалевича і Петра Соболєва до вибуху в Леонтієвському провулку Москви очевидна. До їхньої загибелі мали безпосередній стосунок земляки. Не поділили анархісти всього-навсього сфер впливу. Отож продовжимо дослідження перебігу подій від миті, коли кинуто бомбу.
Доки дотлівав бікфордів шнур, минуло, за словами свідків теракту, секунд із сорок-п’ятдесят. Потім пролунав потужний вибух. Воля захоплених зненацька більшовиків була паралізована – ніхто не спробував навіть вискочити з приміщення, рятуючись від пудової пекельної машинки, кинутої Петром Соблєвим і Олександром Барановським (Поповим). А безпосередні виконавці разом з тими, хто забезпечували операцію, – Донатом Черепановим, Яковом Глагзоном, Михайлом Гречаніновим, Федором Ніколаєвим, – тим часом, зовсім спокійно чимчикували на базу в Дігтярний провулок. Раптом Барановському стало зле. Не від хвилювання, звичайно, а від того, що в нього починався сипний тиф.
Після вибуху заметушилися більшовики, забігала ЧК, закрутилася швидше пропогандистська машина. Усі стріли полетіли проти білогвардійців, які виношували плани реставрації самодержавства. В більшовицьких газетах навіть сповіщалося, ніби Денікін самочинно висуває свою кандидатуру на престол. Про це наш земляк Дем’ян Бєдний, як звичайно у слизьких випадках, не втримавшись, навіть розродився віршатами:
«Не гляди, король, героем, – Двойкой мы тебя покроем. – Наш удар то наверной, – Бьем мы двойкой козырной. – Ленин с Троцким наша двойка, – Вот попробуй-ка, покрой-ка! – Где ж твоя, Деникин, прыть? – Нашей двойки нечем крыть».
Але пошуки велися зовсім не там, звідки насправді прийшов атентат. Навздогад більшовики громили «білих» – кадетів, монархістів і «червоних» – есерів, есдеків тощо. І тільки випадок, як вважають, навів на слід анархістів підпілля. Проте, з випадковістю покищо не поспішатимемо.
Загалом анархісти в усьому світі завжди ділилися й діляться на численні відлами, які, крім фірмової назви «анархізм» не мають нічого спільного. Тут тобі синдикалісти, комуністи, максималісти тощо. Наприклад, анархісти-безмотивники, котрі з десяток років перед анархістами-підпільниками промишляли на півдні України, зникли як течія, але ті й інші мали тут свої корені. Тут же виникла і група «Набат», для якої Єлисаветград став головним осередком руху. Тут легально видавався їхній центральний орган, теж «Набат», редагований Всеволодом Воліним (Ейхенбаумом) і підтримуваний місцевими підприємцями Шкловськими. У Махна, ідейними натхненниками котрого були саме анархісти «Набату», служили Михайло Гречанінов, Яків Глагзон, Олександр Барановський, Хиля Ценципер, про яких уже згадувалося. Як переконував більшовицький публіцист М.Кубанін в книзі «Махновщина», хтось двоє з цих чотирьох (Глагзон, в інших джерелах Глазгон, – точно) разом із Льовою Задовим (Зіньківським) керували махновською контррозвідкою.
Тут потрібно додати, що тоді в Єлисаветграді підібралася тепла набатівська компанія, яку очолив на місці рідний брат Григорія Зінов’єва Мойша (кличка Міша Злой). Входили в організацію: двоюрідний брат того ж Зінов’єва Марик Аксенфельд (кличка Манюня), Фіма Фінкель, Тедик Капіанов (Карс), Пойлер, Саксонський, Лінецький, Сьома Етін, кілька екзальтованих динамічних дівчат. Ці анархісти-набатівці без револьверів та фінок на вулицю не виходили. Виїжджали і в сусідні села, наводити своєї анархічної матері «порядок». Чого тільки варті спогади про старшого брата поета Арсена Тарковського Валерія, котрий загинув у ті тяжкі для Центральної України часи, приставши до банди Міші Злого. Міші теж тоді світ клином зійшовся навіки. Словом, не тільки хуліганили родичі Зінов’єва на всю котушку, аж поки отаман Григор’єв у травні 1919 року не урвав анархістську вакханалію в повіті своєю антисемітською вакханалією. Отже «Набат» мав неабиякий зуб на отамана через загибель їхніх людей.
Так от, 2 жовтня, всього через тиждень після теракту, біля Брянська в поїзді випадково була затримана анархістка Софія Каплун, котра не мала до вибуху ні найменшого стосунку. При ній знайшли листа іншого анархіста, С.Барона (Факторовича), одного із лідерів групи «Набат». Набатівці до анархістів підпілля ставилися насмішкувато-негативно і справ з ними не вели, бо ті були зорієнтовані на отамана Григор’єва, а не на когось іншого. Отож, чому вголос не поділитися партійною чуткою про тих, кому не симпатизуєш або навіть ворогуєш? Кому треба, той почує. Ось Барон і поділився відкрито й щиро сенсаційною московською новиною з однопартійкою Софочкою: «Теперь Москва начеку. Пару дней тому назад местный комитет большевиков взорван бомбой, погибло больше десятка. Дело, кажется, подпольных анархистов, с которыми у меня нет ничего общего. У них милионные суммы. Правит всем человечек, мнящий себя новым Наполеоном. Они сегодня, кажется, публикуют извещение, что это сделали они». Як видно, вже через день Барон, котрий «не мав нічого спільного» з терористами, звідкись знав, що й до чого. Якщо ж співставити всі «любовні трикутники» між анархістами, то після цих одкровень стало ясно, що тут говорити про випадкове написання такого потрібного «червоним слідопитам» листа та випадкове затримання Каплун говорити не доводиться. Очевидно люди Махна, котрі були серед терористів, доносили отаману про подробиці. А Махну того тільки й треба. Сам недавно (27 липня в селі Сентовому) прибрав Григор’єва, то навіщо десь за спиною відчувати дихання його людей, здатних на замах? Прибулий у серпні в табір Махна Волін очолив «Військово-революційну раду» і відразу ж взявся знешкоджувати терористів-григор’євців. Оскільки самі дістати їх не могли, – розкрили очі швидким на розправу більшовикам, ненав’язливо підкинувши потрібну тим інформацію.
Надзвичайну комісію і Дзержинського зразу ж осінило. Грішили на монархістів, а виявилися зачинщиками анархісти. У ЧК про анархістів деякий матеріал зберігався: імена, адреси, фотографії, можливо і сексоти проникли до них. Швидко вдалося напасти на слід, що вів до однієї з конспіративних квартир, де раніше проживала відома анархістка Марія Нікіфорова, і там на початку жовтня влаштовано засідку, між якою і невідомим бойовиком, що раптом з’явився, відбулася перестрілка. Один із чекістів поранений. Відвідувач метнув бомбу, яка не вибухнула, і був убитий. За фото впізнали Казимира Ковалевича, службовця Московсько-Курської залізниці. Скориставшись зам’ятнею, жильці квартири О.Восходов і якась жінка, зникли. При вбитому знайшли немало даних, після чого ліквідація групи пішла швидко, але ні один засвічений учасник не здавався живим. В іншій перестрілці у перших числах листопада загинув також Петро Соболєв. Шостого листопада чекісти вийшли на дачу в Красково, де знаходилися штаб-квартира групи, друкарня, майстерня і лабораторія з виготовлення вибухових пристроїв. Оточили. Шість чоловік, що переховувалися там, прийняли нерівний бій, відповіли майже тригодинною щільною стріляниною та ручними гранатами. Коли зрозуміли, що спротив безнадійний, підірвали себе разом з усіма запасами вибухівки та майном. Більше чотирьох годин бушувала скажена пожежа, спаливши все дотла. Членів групи, котрі все-таки потрапили в руки ЧК (між ними і Черепанова, котрий, як казали спочатку, ніби помер на засланні), після допитів усіх розстріляно. Тільки двох арештованих не знайдено в списках покараних вищою мірою. Олександра Розанова і Михайла Тяміна. Швидше всього, ці були агентами ЧК, пролізлими між терористів, або стали зрадниками, виторгувавши собі життя ціною розкриття всієї організації.
Зверхнє ставлення до анархістів підпілля, подібно набатівцям, демонстрували і більшовики. Вони презирливо писали про публікації в газеті «Анархія»: «Вот так толкуют наши робята». І це глузує газета «Правда», яка недавно надрукувала наведені вище рядки Дем’яна Бєдного, що теж далеко не творчість з великої літери. А «наши робята» в дійсності писали набагато краще від найвідоміших більшовицьких публіцистів. Того ж Миколи Бухаріна, котрий після акту виклав у «Правді» зовсім дурнувату статтю: «Читатели, вероятно, не забыли, что генерал Юденич является вождем «Лиги убийц», которая даже за границей действовала фомкой, ядом, кинжалом и мертвой петлей. У «Лиги убийц» были особые изысканные приемы удушения: зашить человека в холщевый мешок, предварительно задавив его и разрубив на куски, опустить этот мешок в воду…». Суть написаного зводилася до того, що вибух організували кадети і, зокрема, князі Андронников, Оболенський, Долгоруков, котрі «не могут забыть о своих имениях и даже о ночных (мягких) рубашках». Ці «рубашки» переконали читачів, що контузія, викликана вибухом, певно, відбилася на розумових здібностях Бухаріна.
Але, як вважав відомий літературний авторитет письменник Марк Алданов, від думок авторів «Анархії», від їх, сповненої високими устремліннями, діалектики не відмовилися б ні Бакунін, ні Кропоткін. Тобто, вискоосвічені лідери анархізму, бо хлопці писали на пристойному рівні.
Описаним вище чином Махно позбавився потенціального союзника Григор’єва і його людей. Але й більшовики, яким він підіграв при розгромі Врангеля, на своєму горбу внісши їх у Крим 23 листопада 1920 року, не дуже з ним цяцькалися. Уже в ніч на 26 листопада вони захопили штаби вчорашніх союзників на кримському напрямку та в Гуляй-Полі. В різних місцях України чекісти арештували тоді близько 400 видних махновців. Майже всіх їх направили в Москву до ВЧК. Із них переважна більшість розстріляна і тільки для одинадцятьох анархістів-набатовців, між ними і Воліну, вирок вилився у висилку за межі країни. Чим зумовлене таке м’яке покарання, доводиться лише гадати. Певно, цей Волін-Ейхенбаум мав високого покровителя у радянському керівництві, бо і його молодший брат Борис Ейхенбаум, відомий радянський літературознавець і філолог дожив в академічній тиші без потрясінь до поважної старості в умовах сталінського «закручування гайок». Помер у 1959 році, ні на йоту не переймаючись авантюрно-анархічною братовою долею, що звивистим шляхом «громадянської» війни завела «дядю Воліна» разом з «батьком Махном» в еміграцію. «Дяді» в ту пору було всього 37 років.
А от одному з єлисаветградськи очільників групи «Набат», згаданому вище Маркусу Аксенфельду не поталанило. Його навіть партійно-родинні клопотання перед Християном Раковським та Григорієм Петровським не врятували від виконання вироку.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
