«Народне слово» впритул і капітально не раз бралося дискутувати про перейменування обласного центру, надавши слово лише прихильникам так званої «історичної» назви. Для провладної газети було б природно, якби між учасників диспуту помічені були ще й полемісти, котрі думають інакше. Але, зась! Тому склалася в читачів думка, ніби з тією декомунізацією сучасної топоніміки уже все вирішено так, як подає «Народне слово», а громадська дискусія служить тільки клапаном для випускання «пару». Так здавалося спочатку, але відбулися корективи. Певно, після владного втручання.
Було б ще добре, якби газетні матеріали не звелися до базарного тикання дуль на всі боки. В одному з них, ніби заклинання, повторювалися претензії до якихось «дипломованих істориків», котрі узурпували право на остаточну істину, певно, відіпхнувши недипломованих, але розумніших, хоч і невизнаних. Неважко із згаданої статті здогадатися, хто в даному випадку розумніший. Автор матеріалу на повному серйозі твердить, що завдяки «дипломованим» навіть виникла «раніше невідома науці хвороба єлисаветофобія». І в праведному гніві продовжує: «Єлисаветофоби настільки ненавидять ім’я Єлизавета, що нещадно паплюжать не тільки імператрицю Єлизавету, яка у 1752 році підписала указ про заснування фортеці на честь своєї небесної покровительки святої праведної Єлисавети, дістається й самій святій (а це вже справжнє богохульство!) – якась вона, мовляв, підозріла, «недосвячена» чи що. Вигадують неймовірні нісенітниці про фортецю св. Єлисавети, обливають брудом всю історію міста Єлисаветграда. Нічого, мовляв, доброго для України в Єлисаветграді не відбулося. Зросійщене єврейське антиукраїнське місто – ось що таке Єлисаветград!»
Ну, а далі уривками: «…стає по-справжньому моторошно…», «…це супроводжується ще й ледь прихованою ксенофобією – презирством і зневагою до чужинців (сербів, євреїв, росіян, німців і т.д.)», «…створюється доволі небезпечний прецедент всеукраїнського рівня. Якщо задовольнити химери наших єлисаветофобів, то під загрозою перейменування може опинитися ще й низка українських міст, які також можна звинуватити, що вони мають «імперські» назви…», «…Такої ірраціональної та параноїдальної ненависті до історії рідного міста, та ще й серед істориків, годі й шукати деінде…», «…Якщо прихильників повернення Єлисаветграда спочатку поблажливо називали істориками-аматорами і дилетантами, звинувачували у «малоросійстві», то сьогодні таврують їх п’ятою колоною, агентами Москви, проплаченими прибічниками Путіна, ледве не сепаратистами, що мріють про Новоросію. Так, не приведи, Господи, незабаром звинуватять у державній зраді…», «…небезпечно, що до цієї невдячної справи перейменування міста єлисаветофоби підключають відомих в Україні осіб, які не обізнані з історією нашого краю і сліпо підіграють своїм колегам і друзям. Та й самі єлисаветофоби у своїй більшості – уродженці інших регіонів України, а тому й позбавлені будь-яких сентиментів до Єлисаветграда…».
Умисно утримуємося від коментарів.
* * *
Якщо перший автор «Народного слова» налаштований бачити ворогів, так би мовити, узагальнено, то інший вказує на конкретних осіб і конкретні публікації, в яких раптом угледів донос на свою персону та навішування ярликів. Цитуємо: «…Це прямий заклик відкривати кримінальні справи на усіх, хто не розділяє поглядів А. Авдєєва. Слава Богу, що нині 2015-й, а не 1937-й, інакше мені б довелося спростовувати ці звинувачення за гратами. Прикро, що носієм примітивної совкової свідомості – свідомості доносів і кляуз – є такий «свідомий українець», як пан Авдєєв…».
Але не втримався і, певно, більше за звичкою, ніж за потребою, взявся все-таки спростовувати, що «…історія моєї сім’ї не сприяла формування сентиментів до радянського минулого: в моєму роду є жертви і голодомору, і сталінських репресій. Врешті, я обрав фах археолога не тільки за покликом серця, але й свідомо, щоб уберегтися від прославляння КПРС та досягнень «радянського народу» в якості історика…».
Ну, що тут скажеш? Може і Авдєєв свого часу вибрав інженерію з тих самих міркувань?
І ось через кілька абзаців знову про фах: «Мені як українцю українські засади Ю. Митрофаненка та С. Орел імпонують, але як історику – ні». Ну, прямо-таки, Платон йому друг, та істина дорожча. Чисто по-філософськи. Утім, якщо про філософію, то цей друг згаданих ним опонентів трактує у своїй статті діалектичний закон заперечення заперечення досить вільно.
Далі руками й ногами відхрещується та відпихається від ідеалів «русского мира»: «…Я є носієм крові кількох етнічних ліній, але аж ніяк не російського етносу. У нашій сім’ї як по батьковій, так і по маминій лінії завжди панувала українська мова, і виховували мене українцем, тому не було потреби українізуватися… українською мовою завжди думав, говорив і писав, на відміну, настільки мені відомо, від журналіста Авдєєва…». І насамкінець: «…усмішку в мене щоразу викликає спроба приховати «совковий» менталітет під жовто-блакитними барвами. Це стосується і питання Ю. Матівоса щодо моєї віри у походження назви фортеці св. Єлисавети від імені власне святої. Вихованій в атеїстичному дусі радянської доби людині важко прийняти примат ідеального над матеріальним. Дякувати Богу, мені це вдалося зробити…».
І заключний акорд: «…І взагалі, я безмежно люблю свою Україну та її культуру, але це не Україна авдєєвих».
Ось така розлога авторська реакція, швидше автобіографічного, а не наукового характеру на критику тим самим Авдєєвим, і не тільки ним, «Концепції «музейного» підходу топонімічної політики в м. Кіровограді», прозвучала в «Народному слові». Однак, що робити, коли на цьому тлі хотілося, як краще, а вийшов черговий «самдурак». Адже зрозуміло, що власні діти завжди видаються набагато кращими і розумнішими за чужих, але ж і міру треба знати. Та й справді, якось непереконливо звучить теза про ніби природне виникнення найменувань вулиць старого Єлисаветграда за назвами бастіонів та равелінів тутешньої фортеці.
Якщо в радянські часи жартували, що найдовшою вулицею країни стала вулиця Леніна, то Петровська і Миколаївська та «іже з ними» за царизму були не коротшими, хоча бастіони з равелінами існували далеко не в кожному місті.
Ось такими страхами одержимі справжні єлисаветградці, які навіть нові явища придумують у бажанні, аби вони з’явилися. Для чого? Бо легше лікувати нав’язливі фобії в інших, коли не справляєшся з власними.
* * *
Аж ось ніби й діждалися паритету! Прорвало! Нарешті надруковано в «Народному слові» пропозицію Ігоря Смичека про перейменування Кіровограду у Кропивницький на честь нашого видатного драматурга, актора, режисера. Досить аргументована позиція автора. Він посилається на відомі сьогодні обласні центри Івано-Франківськ і Хмельницький, як аналоги у назві й для нашого міста. До мене, як такого, хто цікавиться перебігом перейменувальних зусиль досить уважно, думка пана Ігоря дійшла всього з місяць тому безпосередньо з його вуст. Але ж він каже, що її осмислює і переймається нею вже більше року. От і питається, чому «Народне слово» не донесло вчасно тому самому народу, якого ніби презентує, що є й таке бачення, як у Ігоря Смичека?
Надруковано останнім часом і роздуми відомої журналістки Світлани Орел. Знаючи активну життєву позицію пані Світлани, її неспокійний характер, категорично не повірив, ніби вона, тримаючи руку, як по-газетному кажуть, на пульсі життя, раптом спохватилася щодо цього перейменувального питання в останній момент. Справді, при випадковій зустрічі вона розповіла, як наполеглево намагалася пробитися на сторінки «Народного слова», але безрезультатно. Скільки владних порогів оббила, поки вдалося сказати своє слово. Як читач і колега знаю, що планка публікацій Світлани Орел куди вища, ніж у більшості місцевих редакторів, то мабуть тому її й не прагнуть бачити на своїх штальтах деякі з них. Тоді гріш ціна пресі, яка підпадає під диктат шабашників редагування, безмежно далеких від совісті та рівня майстерності та Олександра Твардовського в «Новом мире».
А ще з’явився недавно в «НС» один-єдиний короткий огляд кількох варіантів щодо перейменування. Але чому надруковано тільки куце узагальнення, а не розглянута ширше кожна пропозиція окремо? Адже вони достойно аргументовані – чому б не подати кілька з них? Володимир Штука, Володимир Караташ, Олександр Рябошапка представили кожен своє бачення. Цікаві міркування, виважені позиції. Їм є що сказзати. Але знову зась! Бо нижче того обрізаного по саме нікуди оглядом вже, чи не в соте (зомбування, чи що?), втокмачується позиція почесних громадян міста, які почесними стали саме в Кіровограді, а не в Єлисаветграді, за який аж чуби рвуть. І тут же на додачу ще й розлогі тлумачення «стійкого прихильника повернення історичної назви» Леоніда Боброва та Олександра Ісаченка, котрий переспівує заново дві перші частини цієї публікації. Словом, створюється видимість масової підтримки антиукраїнської назви.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
