Більше місяця тому, 1 жовтня, кіровоградці провели в останню путь видатного земляка, педагога, публіциста, Людину Сергія Івановича Шевченка…
Сергій Іванович Шевченко був одним із постійних авторів нашого порталу. Його смерть стала справжнім шоком для нашого колективу – кілька публікацій видатного кіровоградця було заплановано до друку саме в ці дні. Серд статей – дві незакінчені роботи Сергія Івановича.
Ми не маємо сумнівів, що навіть незакінчені роботи Сергія Шевченка мають значну наукову цінність та викличуть інтерес наших читачів.
НІМЕЦЬКІ ВЧЕНІ В СТЕПАХ УКРАЇНИ
Територія Буго-Дніпровського межиріччя активно обживалася людиною з доби кам’яного віку. Це ілюструють численні артефакти, досліджені археологами. Київські літописці свідчать, що видимі ландшафтні частини старожитностей – кургани, залишки оборонних валів, городищ слугували в часи Русі орієнтирами на місцевості. Південніше такими орієнтирами слугували кам’яні ідоли (“баби”) та ін. Козаки влаштовували спостережні пости на високих степових курганах. Князі і гетьмани, кошові отамани не дозволяли розкопувати їх в пошуках золота-срібла, коштовних виробів для своїх палаців. Українці не грабували поховань.
Ставлення до старожитностей стало змінюватися із початком імперсько-мілітарної експансії у наш край, започаткованої Єлизаветою Романовою незаконним відібранням у козаків межиріччя Синюхи і Дніпра, депортацією звідти українців, будівництвом Єлисаветградської фортеці і розташуванням тут військових частин Росії. Відомо, що в Московському царстві ще в ХVІІ столітті набули поширення грабіжницькі розкопки поховань “чужих” народів. Не збереглося жодної знахідки з тисяч пограбованих у 1600-х роках курганів. 1715 року дружині Петра І було подаровано колекцію сибірського курганного золота. Після цього, переважно німці, найняті на службу в Петербурзьку Академію наук, Мессершмідт, Міллер, Гмелін та ін. виїхали в експедиції за Урал.
Першу публікацію про розкопки на українських землях та в археологічній скіфології взагалі під назвою «Изъясненіе о некоторыхъ древностяхъ, въ могилахъ найденыхъ» в російському академічному виданні «Ежемесячные сочинения и известия о учёныхъ делахъ» за грудень 1764 року підготував німець Г.Ф. Міллер. Він був уродженцем міста Герфорда, перебравшись на запрошення Академії наук до Петербурга, став 1730 року професором історії, на час написання і публікації згаданої праці був конференц-секретарем. У роботі йшлося про Литу могилу (тепер – територія Знам’янського р-ну). Науковець пише про родючі й багаті чистоводними й джерельними річками рівнини біля Чорного лісу, які вабили скотарів. Через це готи, гуни, булгари, авари, хозари, угри, печеніги, дійшовши до Дніпра, обирали його західне узбережжя. Тут залишилось більше старовинних могил, ніж на східному березі ріки. Від Чорного лісу до польського кордону (тоді він проходив територією півночі й заходу сучасної Кіровоградщини) знаходилося помітне число курганів висотою 2 – 5 саж., діаметром 10 – 15 саж. Відсутність заглиблень, звідки для поховань виймали ґрунт, пояснювалася тим, що його брали з багатьох місць, або, що неглибокі ями “зрівняні довгочасністю”. Для організації розкопок поховань потрібен був «любитель наук», начальник, вільний від забобонів, “щоб подолати недбалість та суєвір’я народу”, необхідно було великій кількості виконавців робіт гарантувати винагороду і наглядати за ними, щоб уникнути приховування виявлених речей. Гадаємо, що саме завдяки отим «забобонам», а насправді, поважливому, шанобливому відношенню корінних мешканців до стародавніх могил, вони й збереглися на час приходу до Центральної України військової, а потім цивільної адміністрацій Російської імперії, за яких і почалися санкціоновані й, очевидно, вже за їх прикладом, самовільні розкопки курганів у пошуках коштовностей. “Чорні археологи” суєвірними вже не були, зокрема, напевне, й за наслідками розкопок Литої могили.
(далі буде)
Сергій Шевченко,
доцент КДПУ ім. В.Винниченка
ТАМ, ДЕ КУЧЕРОВІ БАЙРАКИ
Розкопки в урочищі Кучерові Байраки за 7 верств від Чорного лісу “самого знатного” за виглядом кургану розпочалися у вересні 1763 року за наказом генерал-поручика О.Мельгунова. Під шаром чорнозему виявили жіночоподібну статую з піщаного каменю з відбитою відсутньою головою. Глибше знаходилося обкладене й покрите плитами місце з прикрасами, зброєю, іншими речами. У ямі під курганом знайшли ознаки вогнища, розплавлені метали, перегорілі кістки, камені, землю й глину, перемішані з вугіллям. Тобто, спочатку мали до викопаної ями покласти небіжчика, дерево, пальні матеріали (можливо, матерію) і запалили вогонь. Над ямою із згорілим прахом насипався пагорб, закопувались речі для покійника. Г. Міллер так, як він розумів на той час, описував золоті ланцюжок (вірогідно, нашийний) та кільце (“товсте, чисто зроблене”), 17 мідних блях (“хижий птах, але без ніг”), срібні, вірогідно, підсвічники із позолоченими вінцем і кільцем та срібними надставками, обтягнуте золотою бляхою з чеканкою залізне руків’я кинджала, поламані піхви кинджала (золота бляха з чеканкою), подвійну товстувату золоту бляху (прикраса одягу або кінського убору), склепану цвяхами, половину золотої бляхи (вірогідно, від піхов), розламані золоті бляхи (можливо, від руків’я кинджала), до 40 мідних наконечників стріл. Крім цього, науковцем згруповано “різні дрібниці із золота … срібні шматочки”, 20 залізних цвяхів (із оббитими сріблом шляпками), дві поржавілі, частково позолочені, речі невідомого призначення, залізні шматки (можливо, від руків’я кинджала), перегорілий людський прах.
Детальне пояснення речей, як писав автор, залежало від майбутніх можливих відкриттів Мельгунова (від котрого й були “піднесені” Катерині ІІ згадані речі) в Новоросійській губернії. До цього додамо, що більш точне тлумачення знахідок і віднесення їх до скіфського поховання в майбутньому залежало загалом від рівня розвитку археології. 1779 року стаття Г. Міллера перевидана німецькою мовою в липневому числі “Санкт-Петербурзького журналу”.
Знахідки Литого кургану згадано в описі Кунсткамери, підготовленому до 50-річчя Санкт-Петербурзької АН її унтер-бібліотекарем Й. Бакмейстером. 1776 року його видано французькою, а через три роки – російською (в перекладі В. Костигіна) мовами в Петербурзі.
(далі буде)
Сергій Шевченко,
кандидат історичних наук
