Вчора, 7-го грудня, у Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. Володимира Винниченка відбулась зустріч студентів з доктором філологічних наук, професором, літературним критиком, літературознавцем Володимиром Панченком, пише кореспондент Златополя.
Викладачі філологічного факультету Кіровоградського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка часто практикують лекції, які проходять у вигляді зустрічі із вчителями-переможцями конкурсу «Учитель року», поетами, письменниками, журналістами, видавцями. Вчора філологи мали можливість дізнатись більше про київське видавництво «Кліо», про формування світогляду певних письменників та про самого літературознавця – Володимира Панченка. Презентація книги «Кільця на древі» розпочалась побажаннями успіху Григорію Дмитровичу Клочеку, чиї роботи номіновані на Шевченківську премію.
[widgetkit id=993]
Книга «Кільця на древі» являє собою спостереження та дослідження виростання душі письменників, зміни їхнього світогляду, адже в кожного з них була своя історія, своя еволюція на древі їх творчості.
«Я знайшов свій щоденник, який вів ще у 1965 році, – говорить Володимир Панченко, – і в мене виникло дивне відчуття – здається, я цього хлопця знаю. Але я не впевнений, що то я».
Володимир Євгенович упевнений, що кожній людині характерний певний злам поглядів. Згадав професор про відомого кінорежисера Ельдара Рязанова:
«Підніміть руки ті, хто бачив фільм «Іронія долі», – майже усі підняли руки. – А «Гараж», – трохи менше студентів підняло руки. – А «Передбачення»? – і жоден не підняв руку. – Ще ні разу не було,аби хтось мені відповів, що бачив цей фільм».
Ця кінострічка Ельдара Рязанова маловідома, та сам Володимир Панченко натрапив на неї ненароком. Сюжет фільму досить цікавий: до похилого чоловіка у гості приходить юнак, і у ході розмови виявляється, що у них однакові імена, прізвища, і по-батькові. Виявилось, що це одна і та сама людина, але у різні періоди життя. І літній людині важко розмовляти з собою ж юним. Це досить нагадує концепцію книги «Кільця на древі», де простежується світоглядний рух українських письменників.
Володимир Панченко розповів про Лесю Українку, яка була і залишається загадковою постаттю і для театралів (її п’єси рідко ставляться), і для філологів.
«Її твори це «драматище», адже Леся Українка завжди писала швидко, перегораючи. – говорить літературознавець. – Після написання твору – хворіла, «Лісову пісню» вона написала за три дні, і для письменниці це, як і завжди, закінчилось катарсисом».
Володимир Панченко розповів про зізнання Лесі Українки, які було знайдено у її віршах до сестри ти мами:
«Я б не хотіла померти не дописавши свого «Руфіна»».
Отже, дізнавшись про переживання письменниці стосовно цього твору, ми розуміємо, що він є особливим посланням Лесі Українки, до того ж ми знаємо, що її твори часто були пророчими («Кассандра»).
Також філологи дізнались дещо більше про життя письменниці, як, наприклад те, що, коли її сестра захворіла і попросила когось з близьких приїхати до неї – поїхала Леся Українка,так би мовити «найздоровіша» і та, що «має найбільше часу». Письменниця застала страйкування залізничників, перед її очима пройшла революція, вона стала активним учасником бунтів, а її листи додому стали схожими на репортажі з місця подій. І це не дивлячись на те, що Леся Українка була ученицею Драгоманова, який робив акценти на західно-європейський соціалізм. Але у цей час і відбувся перелом світогляду: тепер соціалізм для Лесі Українки – це неможливість зреалізуватися. Тому у творчості Лесі Українки одним із центральних нервів стає поняття волі/неволі та метафора тюрми, яка має 3 значення: національна неволя, країна, в якій ти живеш та звичка людей до власного рабства.
Розповів також науковець про Миколу Зерова, його знайомство з дочкою Хвильового.
Головною метою Володимира Панченка є не продаж книжок: «Єдине, що б мені хотілося, аби мої книжки були у бібліотеках університетів та у списках рекомендованої літератури у ваших методичках».
Олександра Крикун
