Про Троцького написано стільки, що й уявити важко. Але, здебільшого, в політичному аспекті. І якщо тут він виглядів досить ідейним, принциповим і навіть здавався декому привабливим, то в особистому, побутовому плані – це зовсім інша, далека від «десяти заповідей» та інших чеснот, людина. Така, що йде до мети, не дивлячись, що в неї під ногами – бруківка чи ближні. Та що говорити, Україна те відчула.
Ще в роки навчання в реальному училищі Лев Бронштейн поставив собі на карб вибитися в люди. Але не довгою виснажливою працею, що було б похвально, а якнайшвидше і особливо не напружуючись. Він подався у революцію, яка здавалася найкращим засобом досягнення результату. Такі ілюзії молодості.
До 1896 року захоплювався масонством. У січні 1898 арештований уже як марксист. У московській тюрмі обвінчався зі знайомою по Миколаєву, на два роки старшою Олександрою Соколовською. З нею засланий до Східного Сибіру. А в серпні 1902 року, залишивши напризволяще дружину з двома дочками, молодшій з яких було три місяці, втік із заслання. Забігаючи наперед, перша дружина Троцького, яка після революції жила в Ленінграді з внуками, закінчила свої дні в сталінських таборах. Від цього шлюбу, як сказано, Троцький мав дочок Зінаїду й Ніну. Ніна померла від сухот ще в 20-і роки. Зінаїда вислана з СРСР й покінчила самогубством у Німеччині 1933 року. Зникли в таборах зяті Волков і Невельсон.
Отже, вперед, у Австрію, Німеччину, Францію, Іспанію, Америку!
За рекомендацією П.Аксельрода поїхав знайомитися з Леніним. Заставши того ні світ, ні зоря, ще в постелі, найперше попросив грошей, аби розрахуватися з візником, що привіз його. То був фірмовий знак Лева Давидовича. Він завжди діяв так, вважаючи, що робить велику послугу тим, кому нав’язує своє знайомство. Зрештою, все своє життя він шукав і знаходив кошти для власних забаганок, переконуючи інших, ніби ощасливлює саме їх, задовольняючи виключно чужі потреби. Нічим не кращий вождь і старший товариш дуже швидко розкусив молодого революціонера, наділивши ярликами «иудушка», «подлейший карьерист», «проходимец», «шельмец», «свинья в ермолке». Не залишався в боргу і Троцький, вибудовуючи науковоподібні словесні конструкції (а як же: теоретик-інтелектуал!), називав опонента «профессиональным эксплуататором всякой отсталости в русском рабочем движении». І продовжував:
«Все здание ленинизма в настоящее время построено на лжи и фальсификации и несет в себе ядовитое начало собственного разложения».
Однак обидва борці за вселенське щастя час від часу тісно співпрацювали, перебуваючи в спільному павучатнику. Єднала невідпорна тяга до паразитичного способу життя.
Для революції 1905-1907 років Троцький фінансово поскуб американських банкірів єврейського походження. Їх же «розвів» і в революцію 1917 року, але на значно більші гроші. Така удатність дуже подобалася Іллічу.
Потім розгорілася так звана громадянська війна.
На час керівництва Реввійськрадою Республіки і фронтової вседозволеності припав шалений роман Троцького з комісаром Ларисою Рейснер, без огляду на її бойфренда Федора Розкольникова. Той мотався по всіх усюдах, вперто відшукуючи невгамовну подругу. І нарешті знайшов на Східному фронті в бронепоїзді Троцького. В один прекрасний день фея постала перед ним, в чому мати народила, а більшовицький воєвода дременув крізь потайний люк у броньованому вагоні, похапцем загорнувшись у простирадло. Дуже вже буйним видався коханцям моряк-анархіст, схильний до революційних самосудів.
З цієї обвішаної «маузерами», «кольтами», «наганами» принадниці Лариси драматург Всеволод Вишневський зліпив образ головної героїні у п’єсі «Оптимістична трагедія». А потім заполонив екрани однойменний радянський фільм хрущовсько-брежнєвського періоду. Розкольников же під кінець своєї більшовицької кар’єри подався в еміграцію, і коли Троцький теж опинився за кордоном, намагався знайти його для продовження чоловічої розмови, хоча Рейснер на той час уже померла від шлункової хвороби, напившись зопалу сирого молока.
А Давидович після згортання бойових дій, повівся, чим далі, тим крутіше. Ігнорував буденну чорнову роботу, що й демонстрував на засіданнях Політбюро, демонстративно читаючи одну і ту ж саму книгу без обкладинки. У нього ще більше загострилася схильність до позерства, швидко приохотився до полювання, курортів, санаторіїв. За його здоров’ям і харчуванням слідкували кілька особистих лікарів, щоб, гляди, діарея не вхопила і його. У кращі часи володів заміським палацом князів Юсупових в Архангельському під Москвою, мав численну обслугу й охорону, роз’їжджав у царських автомобілях. Закликав якось модну английську ваятельницю Клер Шерідан, ім’я котрої гриміло тоді у Європі, аби прибула до Москви ліпити бюст героя Жовтня. Майстриня в надії на добрий заробіток швидко зорієнтувалася і приїхала, однак так захопилася вивченням анатомії своєї моделі, що практично часу для ліпнини вже не залишалося. Утім, і без виконання скульпторного замовлення одержала гонорар – Давидович, хоч і не мав такої звички, щедро роплатився. Чи то грошима з посагу другої дружини Наталії Сєдової, котра походила з банкірського клану Ротшильдів, чи власними накопиченнями за період, названий власноруч «Моя жизнь», чи прямими коштами платників податків з вотчини при необмеженій владі в Країні Рад. «Лев Революції» не переймався тоді подібними дрібницями.
У 1929 році Троцького змусили емігрувати з СРСР. У Туреччині, де проживала давня й багата єврейська діаспора, мешкав упродовж чотирьох літ, знаходячи неабияку підтримку від неї, дбайливо приберігаючи власний статок. Коштів для антисталінської боротьби не вистачало; ще більше їх вимагало утримання сімейства, великого штату помічників, охорони, прислуги і, звісно ж, секретарок, котрі мінялися, мов перчатки. «Летючий голландець» світової революції у погоні за грошима змінив багато країн: з часу видворення з СРСР він провів за кордоном одинадцять з половиною років. І всюди методами Остапа Бендера знаходив собі на шматок хліба з маслом і навіть на червону й чорну ікрицю. З початку 1929-го до літа 1933-го, як сказано, перебивався в Туреччині, з літа 1933-го по літо 1935-го – у Франції, з літа 1935-го до кінця 1936-го – у Норвегії.
У цей епохальний відрізок часу товариш Троцький не без взаємності виспівував серенади під балконом міжнародної куртизанки баронеси Будберг (уродженої Закревської). Заради нового зітхальника жінка порвала стосунки зі стареньким Максимом Горьким. Однак визнала за недоцільне піднести по гарбузу платіжноспроможним Герману Герінгу і Беніто Муссоліні. У її півнятнику, крім інших, числився ще й відомий письменник Михайло Шолохов, але всемогутній і всюдисущий Сталін по лінії парткому категорично, як він умів це робити, заборонив тому руйнувати міцну радянську сім’ю заради гулящої баби, хай, навіть, і баронеси.
А із січня 1937 року аж до загибелі у серпні 1940-го Троцький жив у далекій Мексиці.
Там вічний революціонер поселився і два роки безплатно квартирував у домі художника Дієго Рівери, але закрутивши непристойний роман з дружиною господаря, художницею Фрідою Кало, котра також прагнула увіковічнити велику людину на полотні, змушений спішно перебиратися на іншу віллу в передмісті столиці Мехіко, аби гарячий мексиканець не порізав ножиком-мачете. Дієго справді дуже обурився чорною невдячністю постояльця, прибулого до країни завдяки турботам і грошам знаменитого художника. Але Троцький не зміг утриматися від смаленого, бо був, як бачимо, не останнім «парубком на вечорницях».
Ось в такому ракурсі якось дивно сприймаються зусилля бобринецьких «троцькістів» з установки пам’ятника, як вони тепер кажуть, не «Леву», а «Дракулі революції». Якщо вже користуватися такими критеріями, що описані вище, то треба й про Муссоліні згадати як неабиякого любителя «полунички» та пошанувати пам’ятником у Тишківці Добровеличківського району, де окупант побував під час Другої світової. А там, дивись, і до імператриці «веселої Єлисавет» дійде черга. Бо статево заклопотана молодиця упивалася у гвардійських казармах до стану, коли вже не відрізняла рядового Семенівського чи Преображенського полку від їхнього полковника і нічого після того не пам’ятала.
Давайте усіх таких піднімемо на п’єдестал! І креативно, і туристи валом повалять! Правда, з цікавістю поглядатимуть не на монументи, а на нас – придурків.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
