20 лютого об 11-00 в Кіровограді, у кінотеатрі «Портал» відбудеться прем’єрний показ документального фільму «Чміль» про Героя Небесної сотні Віктора Чміленка фермера із Кіровоградщини. Кореспондент «Златополя» поспілкувалася зі співавтором фільму, кіровоградським журналістом Ігорем Токарем.
– Коли і як у вас виникла ідея зняти фільм?
Ідея виникла не випадково. Вона, мабуть, просто назріла. Ми були досить-таки часто на зустрічах, і взагалі товаришуємо із побратимом Віктора Чміленка – Олексієм Цокаловим. Досить часто у нас проходять спільні зйомки, і в один прекрасний момент я в нього запитав чи він дає добро на те, щоб зняти фільм про Віктора Чміленка. А запропонував я йому це тому, що в усі найскладніші моменти, в часи революції , Віктор був разом із Олексієм. В день, коли Віктор загинув, Олексій тоді був разом з ним на Майдані. Він сказав, що всіляко підтримує проект, допоможе. Це був вересень-місяць, і буквально через тиждень у нас відбулась перша зйомка. До Кіровограда приїжджав Андрій Куликов , ведучий телеканалу ICTV. Він був добрим знайомим і Олексія, і Віктора. Я захотів записати його спогади, думки з цього приводу. При чому, ця перша зйомка відбулась на залізничному вокзалі в Знам’янці, якраз перед відправленням поїзду. Зараз готується пам’ятник Віктору. І в той день, коли ми записували Андрія Куликова, я зняв цей пам’ятник , і, що символічно, наш фільм починається із його слів про Віктора, і на самій заставці якраз знятий профіль Віктора, тобто така от певна символічність вийшла. Ну і далі пішло-поїхало.
– Що хочеться цим фільмом донести до глядача?
По-перше, особисто моя ціль полягає в тому, щоб підкріпити відчуття патріотизму до подій Революції Гідності, щоб люди зміцнили прагнення до змін в Україні. Не те, щоб в чомусь розчарувалися, а, навпаки, розуміли, що зміни не можуть відбуватися за помахом руки, а що їх треба будувати, не сподіватися на когось, тому що все залежить від самих нас. По-друге, щоб змінити і виховати те покоління, яке до цього не розуміло чому Героїв Небесної Сотні називали саме так. От Віктор – один із таких героїв, і, я сподіваюсь, що після перегляду цього фільму люди, які до цього ставилися байдуже або прискіпливо, змінять свою думку. Можливо, цей фільм покажуть в якійсь школі, в якомусь класі, і це буде прикладом того, яким має бути патріот України.
– Хто допомагав створювати цей фільм?
Абсолютно ніхто, тобто фільм знімали ми вдвох: Олексій Цокалов і я. Ми з ним вдвох моделювали кого ми хочемо почути і побачити в цьому фільмі, які зустрічі з Віктором стали знаковими або для Віктора, або для тих людей, які з ним зустрілися. Там є не тільки родина, є не тільки його побратими під час революції, там є люди, які зустрічалися з ним в пересічному житті, і на яких наклала відбиток ця зустріч, які мають певні емоції. Приміром, Іван Мойсієнко, завідувач кафедрою ботаніки в Херсонському державному університеті, всього-на-всього один день бачився з Віктором. Віктор йому просто показував місцину, які рослини там ростуть, і Іван був настільки вражений цією зустріччю, що він про це написав статтю в блозі в себе, а потім, як приклад, ставив для свої студентів. А були й сусіди у Віктора, які прожили все життя і нічого для себе не знайшли цікавого.
– Які труднощі виникали у вас під час зйомок?
Труднощів взагалі ніяких не виникало, весь період зйомок йшов з Божою милостю. Ніхто із людей, кому ми пропонували взяти участь у цьому, не відмовився, все складалося так, як воно мало бути. Єдине, це те, що весь технічний момент, тобто зйомка, монтаж, режисура, сценарій – все було покладено на мої плечі. Все це довелося самому робити.
– Чи були складені моменти в роботі над проектом?
Найскладніший момент – розповідь, яку ми записували однією із останніх, коли Іван Раповий, біля Олеськівського замку, що на Львівщині, розповідав в деталях як Віктора вбили. Він лежав поранений з пробитими грудьми і нічого не міг вдіяти, і Віктор якраз прибіг його рятувати. То він розповідав ці всі події протягом години, які він бачив на Інститутській. Було таке відчуття, що це репортаж, тільки словесний. Він по хвилині міг розказати хто де стояв, хто де біг. І його слова сильніші, ніж ті кадри, які зняв інший кореспондент, де видно, як Віктор забігає з ношами за дерево, а потім падає, то оці слова найважче лягли. Потім, відповідно, сам монтаж дуже важкий був, тому що кадри досить-таки важкі на сприйняття. Я б не радив дивитися фільм дітям, яким менше 15-16 років і людям з слабкою психікою.
{youtube} v=aRV7jR97ksE {/youtube}
– Чим саме цей фільм може зацікавити громаду?
Кіровоградську громаду він має зацікавити тим, що серед нас ходив Герой України, людина, яка без будь-якої користі для себе йшла відстоювати права України. Він був забезпеченою людиною, мав трьох дітей, це вже була якась відповідальність, але він пішов боротися з режимом Януковича. У нас досить багато людей, які не розуміють поняття «герой», звідки вони беруться. Для когось герой – Павлік Морозов, Сусанін. В чому полягає їх героїзм – досить суб’єктивне бачення. А це – герой, який доводив і словами, і ділом. Я повторю слова Богдана Андрущенка: «Віктор і всі побратими, які лягли під час Майдану, дослівно виконали першу строфу Гімну України – вони душу й тіло поклали за Україну». Ось це приклад героїзму. Кіровоградці не повинні молитися на серп і молот, жити якимись примарними, нав’язаними, пропагандистськими речами, а вони мають знати, що дійсно відбувається, тому що родина Віктора досить-таки постраждала від комуністичного режиму. Одного з дідів вбили за те, що не виконувався план по розстрілу людей, а інший погано висловився в адресу Сталіна і наступного дня зник. А Україна має знати своїх героїв. Не видуманих, примарних, а дійсно героїв, і брати з них приклад. Люди мають вчитися на правдивій історії. Світова громада, не вся Європа, не весь захід підтримує Україну і не розуміє що відбувається в Україні. Хтось навіть каже, що у нас зараз на сході громадянська війна, а те, що дійсно відбувалося на Майдані, для багатьох загадка. Тому цей фільм – один з тих прикладів для західного світу, щоб вони побачили з чого це почалося, хто ці люди, навіщо вони там були, для чого вони взагалі пішли під кулі. Щоб у них не було враження, що Україна – це країна третього світу, а що Україна – країна моралі і високого інтелектуального рівня. У нас в планах, до речі, зробити переклад.
– Що стало для вас під час зйомок найбільшим відкриттям?
У нас була зустріч із Блаженнішим Любомиром (Гузаром). Віктор мав можливість зустрітися з цією людиною. Ті речі, які він говорить, чіпляють за душу. Мені сподобалась риторика цієї людини. Коли він згадував події Майдану і говорив власну думку, то він її не нав’язував і говорив: «Це моя філософія». Я ніколи не чув від священнослужителів слова «філософія». Ця людина дуже мудра, це філософ.
– Якою Ви бачите подальшу долю проекту?
Фільм я не вважаю своїм. Я вважаю, що це надбання українського народу. Його має бачити, в першу чергу, Україна. Сподіваюсь, що після презентації я його опублікую в мережі Інтернет, і кожен бажаючий матиме можливість його переглянути вдома. Я сподіваюсь, що його побачить якомога більша аудиторія. Я вірю в те, що він буде ширитись.
Розмову вела Аліна Маркіна
