Багато випадків нашого повсякдення є таємницею для оточення, а то й для нас самих. «ЧЗ» також залишається таємницею для жителів обласного центру.
Наприклад, чи багато знаємо про аварію 1968 року в ливарному цеху сірого чавуну №5, яка трапилася у вересні? Або від старості, чи від резонансу тряских формувальних машин дах цеху обвалився. Стовп куряви здійнявся над заводом, ніби від вибуху бомби . Постраждали формувальна дільниця, лінія розливу чавуну, деякі вагранки, а інші були примусово погашені. Підходи до місця події перекрила заводська охорона, а пізніше й міліція. Свідків опитували спеціалісти в цивільному одязі. Офіційно говорили, що обійшлось без жертв, але народний поголос твердив про загибель двох осіб.
Відбудову доручили недавно створеному БМУ-125 «Стальконструкція», що в 1966-му спорудило Кіровоградський автобусний парк. Пізніше ця ж організація зводила Побузький феронікелевий комбінат і домни у Кривому Розі. Електромережі та підключення обладнання «Червона зірка» відновлювала силами власного енергоцеху №14. Тоді для електромонтажників був зоряний час добрячих заробітків. Так само при ліквідації аварії багато зусиль приклали робітники станкоцеху №15, що спеціалізувався на виготовленні нестандартного обладнання для внутрішніх потреб заводу. Впродовж двох місяців відновлений ливарний цех здано в експлуатацію, і почалася трудова гонка, аби наверстати упущене. А його працівники, яких відправляли у робочі відрядження до інших міст, стали до роботи дома уже в грудні. Траплялися в ту ж пору й інші НП, як то неодноразові пожежі на фарбувально-сушильних дільницях, падіння великого козлового крану на господарчому дворі заводу чи пробій потужного силового кабелю, що живив електроенергією більше половини заводських споживачів. З тими проблемами «ЧЗ» справлялася власними силами.
Умови праці на деяких дільницях, як, скажімо, у високочастотній «термічці», де гартували сошникові диски, також викликали приховуване занепокоєння. Вплив частотного поля на організм був занадто руйнівний. Ні висока зарплатня, ні профілактичне лікування, ні додаткове харчування, ні ранній вихід на пенсію не запобігали виникненню професійних захворювань і швидкому зношуванню організму. Така ж, приблизно, картина на так званих «гарячих» та малярних дільницях. Траплялися ранні смерті у відносно молодому віці та й чисто механічні каліцтва бували нерідко. Вони замовчувалися, не виходячи на ширше коло обговорення.
До фізичних болячок додавалися болячки моральні.
Наприкінці січня 1962 року сколихнула люд стаття в «Кіровоградській правді» «Важкі діти» про недоглянутих батьками нащадків. Людмила Прозоровська, брати Філінови, Марко Кулаківський, брати Спіріни, Юрій Кузьменко, Віктор Пономаренко та інші підлітки збиваються у злочинні групи, обкрадають батьків і сторонніх громадян, втікають з дому, пиячать, непристойно поводяться, стають волоцюгами. І якось непереливки, що всі вони є дітьми виключно працівників «Червоної зірки».
Не афішувалися й порядки, що панували у внутрішньому житті заводу. Це був окремий світ зі своїми болями і радощами. Бо хіба не радість, що ти сьогодні добре відпрацював і добре заробив? Ідилія! Але в тому ж році став набутком громади колективний лист робітників до газет про клімат в МСЦ №3. Майстер цеху П. Постолюк без лайки не уявляв своєї начальницької роботи, вимагав з підлеглих гроші та могоричі за те, що поставить на вигіднішу операцію, пиячив з цеховим і вищим начальством, домагався взаємності у робітниць своєї дільниці. Які внутрішні закони й порядки панували в інших цехах заводу, що боровся за звання «Підприємство комуністичної праці», преса не писала, радіо не розповідало, ТБ не показувало. За зловживання Постолюка віддано до суду («Кіровоградська правда», 27 лютого, 1962 року).
Процвітали на «ЧЗ» й крадіжки. Особливо гучним став винос у 60-і роки поза межі заводу кількох готових сівалок. Груповий злочин (сівалку ж самостійно не винести!) вчинений крізь завчасно розгратований старовинний тунель під залізницею.
Частіше клас-гегемон зосереджувався на компактних пиломатеріалах, металевих профілях, вугіллі заводської ТЕЦ. Особливим попитом користувалася фарба. Для виносу служили саморобні пласкі металеві фляги, що мов бронежилет облягали тіло під одягом. Метало- і електромонтажники, котрі виконували роботи поза заводською територією, робили спеціальну ємкість. Це була дюймова з четвертю труба, заварена з одного боку, а з іншого мала внутрішню різьбу, що закривалася-закручувалась безголовим гвинтом, який ховався всередині. У 8-метрову трубу вміщалося три відра фарби. Щоб фарба не протікала, різьби щедро намащувалися тугим солідолом. Покладена між іншими швелерами, кутиками, трубами, потрібними для роботи, ємність на прохідній нічим не викликала підозри. Після реалізації краденої фарби, труба обрізалася і використовувалася за призначенням по роботі, або теж продавалася. Дуже небезпечним способом збагачення був винос намотаних на тулуб електропроводів. Річ в тому, що провід через чверть години так стискував тіло, аж можна було задихнутися. Тому акція проверталася обов’язково вдвох, щоб напарник встигнув вас невдовзі звільнити з пут.
Болти, гайки та інший так званий «крєпйож» йшли в народ у радянських торбоподібних робочих рукавицях. Дрібніші (до різьби М6) по 2 рублі, від М8 і вище по 1 рублю за рукавицю. Так само й з цвяхами. В одній «тарі» вміщалося 5 кілограмів такого потрібного усім металу. А ще ходила неписана робітнича поезія на такі випадки: «Ты здесь хозяин, а не гость – уноси домой хотя бы гвоздь!»
Леонід БАГАЦЬКИЙ
