На Кіровоградщині проводиться системна робота щодо реалізації державної політики з питань соціального захисту неповнолітніх, усиновлення дітей, опіки і піклування, влаштування їх в дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї, – інформує в розмові заступник директора служби у справах дітей обласної державної адміністрації Світлана Живага – За показником влаштування до них дітей, які з різних причин втратили батьківське піклування,ми посідаємо сьоме місце в Україні, а загалом на території області станом на зараз проживають 2990 дітей, які мають статус сироти, і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Вісім дитячих будинків сімейного типу функціонуютьу Знам’янському районі, зокрема, на території Богданівки, Дмитрівки, Мошориного, Новороманівки – по одному, а також у Володимирівці та Петровому – по два.
Під час недавно проведеного Всеукраїнського благодійного фестивалю «Мама + Я» для дітей-сиріт з обласного центру та сільських районів Кіровоградщини звернув увагу на кількох дітей,які, мов оті сірі горобчики дощової погоди, тулилися до симпатичної жінки, яка постійно перебувала біля них.
Так відбулося моє знайомство з вихованцями будинку сімейного типу Олени Куркотилової, який функціонує на території Петрівської сільської ради на Знам’янщині.
– Вже минає п’ять років з часу, коли зі своїм чоловіком Олександром за покликом серця взяли на виховання в прийомну сім’ю дітей, позбавлених батьківського піклування. Ними стали Руслан Собіщанський, який мав статус інваліда, та Коля Томашевський, в десь через півроку до них приєдналися Сергій і Вадик Козуби з Маловисківського району, – розповідає Олена Юріївна. – У кожного з них по -різному складалася нещаслива доля, тому все робили задля того, щоби ці діти більше не поверталися гіркими спогадами у минуле. Руслан живе нині в Житомирі, Коля навчався в ПТУ, Максим Кощеев поступив до Вищого професійного гірничого училища в Горішніх Плавнях. Зараз маємо в родині дев’ятьох дітей Сімнадцятирічні Вадик Козуб і Андрій Донченко наступного року закінчують одинадцятий клас Петрівської загальноосвітньої школи і вже зараз визначаються з майбутньою професією. А ще в нашій родині живуть і виховуються діти іх однієї родин Вієру: Зіта, Гіта, Діана, Русалочка, Давид, а ще Настя Демченко з Суботців, а Максим на вихідні завжди приїжджає на відпочинок від навчання у гірничому училищі в Горішніх Плавнях.
– Важко виховувати чужих дітей? – запитую —Адже у кожного свій характер, вікові та індивідуальні особливості, уподобання..
–Ну що ви таке кажете?–аж ображається співрозмовниця.– Адже ми все робимо разом. Живуть вони в домашній атмосфері, навчаються в школі, користуються Інтернетом, допомагають в усіх побутових справах та по господарству і почуваються в дружньому колі щасливими. Своєю чергою, ми, батьки-вихователі, багато працюємо над питаннями їхньої підготовки до самостійного життя та інтеграції до родини, спрямованої також на попередження проявів у них девіантної поведінки, тобто поведінки, яка не відповідає загальноприйнятим нормам. Діти вчаться готувати їжу, набувають навичок користування побутовими приладами, прибирають власну територію, а ми, батьки-вихователі, допомагаємо їм у розвитку інтелектуальних і творчих здібностей, стимулюємо пізнавальну активність та ініціативу. Чи важко? Скажу так. Русалочка навіть читати не вміла, тому ми посадили її замість другого до першого класу. Зараз вона навчається у четвертому класі. Давид любить співати, Діана –танцювати, інші хлопці –учасники шкільного хору. Всі є заняття до душі- від того й радіємо з чоловіком.
Слухаю розповідь Олени Куркотиловоїз думкою про те, що дитячі будинки сімейного типу – це теж повноцінне всиновлення на прикладі цієї прийомної сім’ї. Ось тільки по-доброму дивуюся тому, як за справами нескінченними встигає займатися своїми вихованцями, не забуває про дочку Ірину, а найбільше любить разом з усіма маленьких онуків Сашка та Полінку, які безмежно люблять бабусю і дідуся. Добром згадує у розмові голову Петрівської сільської ради Леоніда Михайловича Шульгу, який допоміг родині в облаштуванні дитячого ігрового майданчика, а ось про неї , як про справжню маму, мені розповіли працівники служби у справах дітей Знам’янської районної державної адміністрації.
Діти називають її «мама Оля», однак між собою – простим і таким гарним словом «мама», передчуваючи маленькими серденьками, що рідних мам не побачать, хоча й сподіваються, що колись вони приїдуть до них поцікавитися тим, як ростуть без тих, хто їх залишив ще маленькими або був позбавлений батьківського піклування…
Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ
Фото автора
