Здавна відомо – спочатку було слово. Вважалося, що, приступаючи до нової справи, необхідно мати продуману мету, а успішне завершення залежить від морально-вольового настрою виконавця. Але так велося до тих пір, доки людство не придумало гроші як універсальне мірило не лише матеріального виробництва, а й продукції типу ідей. А тому, що гроші з’явилися у незапам’ятні часи, можна вповні переінакшити біблейський вираз на інший: «Спочатку були слово й гроші». Молодий Володимир Ульянов, коли мовив «Ми підемо іншим шляхом», певно, уже зорієнтувався, вибрав напрямок, опираючись на свої здібності. Не треба бути генієм, аби зрозуміти, що заміна існуючого ладу, – мета, яку ставили перед собою революціонери, – потребує колосальних вкладень. Але й перспективи відкриває захмарні.
На початкових стадіях ленінська генерація, усвідомивши формулу «Старцювати соромно, красти страшно, а працювати не хочеться», пристала до старших, досвідченіших послідовників Марксового віросповідання. Та не справдилися надії на швидкий персональний успіх. Усі засади, продиктовані мораллю старшого покоління, вже реалізовані Плехановим, Аксельродом та іншими не давали шансу молодим.
А видання газет, друкування теоретичних праць, організація втеч соратників із тюрем та заслань, придбання зброї, агітація в робітничому середовищі з’їдали величезні кошти. Професійним революціонерам-оперативникам у критичних ситуаціях також платилося 200 рублів щомісячно. Поповнення партійної каси стало першочерговим завданням усіх. Енергійна молодь, внісши певну лепту в спільну копилку, швидко зрозуміла: навіщо широко усуспільнюватись, коли можна скористатися добутими статками у вужчому колі. Так визрів більшовицько-меншовицький розкол.
Переступивши через гордість, звичну для звичайних людей, більшовики звернулися до російського капіталу, уособленого давніми дисидентами-старовірами і знайшли там розуміння. Але того виявилося мало. Невідомо за які заслуги відкрився канал надходжень з далекої Америки. Банкірський дім «Кун, Леб і компанія» перерахував крупні суми російським радикалам для проведення революції 1905 року. Посередниками виступали Лев Троцький та Ізраїль Гельфанд (Олександр Парвус) від меншовиків та більшовиків відповідно. Американські мільйонери чомусь тоді вклали у святу справу захисту російських знедолених 20 мільйонів доларів. РСДРП не гребувала коштами будь-якого походження, будь-якої суми, будь-якої валюти. Перед 1905 роком більшовики проникли в усі соціальні прошарки російського суспільства. Експлуатованих використовували, як виконавців, експлуататорів – як кредиторів.
Та не тільки недосвідчені голови юрбами потрапляли в партійні тенета. Цілком зріла особистість, як Горький, з 1902 року під впливом фатальної жінки Марії Андреєвої (Юрковської), з котрою перебував у громадянському шлюбі, субсидував проведення ІІ і ІІІ з’їздів РСДРП, випуск газет «Вперед» та «Іскра», роботу видавництва «Демос». Відомо, що крім вказаних вливань, він зобов’язався перераховувати на потреби партії по 5000 рублів щорічно. Ідилія тривала з 1902 до 1917 року, коли стосунки Горького з більшовиками охололи.
В інженерній практиці для вирішення технічних проблем застосовується метод «мозкового штурму». За його принципами побудовані телевізійні інтелектуальні ігри «Що, де, коли?», «Брейн-ринг» тощо. Вважається, що метод виник в середині ХХ століття. Проте, ще в першому десятилітті на Капрі в Олексія Максимовича освоювалися подібні технології, коли десяток енциклопедистів обстоював і опрацьовував яку-небудь прикладну задачу. Скажімо, як не допустити переходу матеріальних ресурсів у чужі руки після кончини меблевого фабриканта Шміта? Або як вилучити певний вантаж при доставці його з Новоросійська у Закавказзя?
Цей вантаж включав близько півтонни золота й срібла, які щоквартально уряд надсилав для зарплатні військам та державним чиновникам. Кілька міхів доставлялися до Сочі на військовій яхті, а потім суходолом у кареті під охороною сотні козаків – у Тифліс. Шлях вантажу був добре вивчений експропріаторами. У команду яхти завчасно введено своїх людей – моториста і штурмана. У визначену мить вони каністрою чачі заманили й заперли в кубрику тринадцятьох солдатів і команду, а двох вартових ліквідували. До яхти пристав баркас із вісімкою головорізів. Вони цих своїх колег, котрі забезпечували операцію, вбили, вибрали вантаж, а судно з людьми пустили на дно. На березі з баркаса вивантажили добро на гарбу, і чотири бандити за командою старшого вистрелили в чотирьох інших. Подалися в гори. Дорогою два абреки убили ще двох. Наступного дня при ранішньому вмиванні один пострілом у потилицю застрелив напарника. Огледівшись, помітив хлопчика, котрий тут, у Богом забутому закутку пас кіз. Жовті рисячі очі хижо зблиснули, рука з наганом нервово смикнулася. Він похмуро дивився на пастушка та, зрештою, відвернувся і погнав коней далі в гори.
Через два десятки років Сталін гостював на дачі грузинського актора Хорави. Прогулюючись садом, зненацька зупинився і запитав садівника:
– Де я тебе бачив?
– Ніде, банго… – розгубився той.
За якусь годину Сталін знову запитав-напівствердив:
– Десь, все-таки, я тебе бачив.
– Ні, клянусь, – прозвучало, хоча садівник згадав рисячий блиск очей.
Побутує версія, що Сталін притягувався у 1906 році до партійної відповідальності за те, що не здав у партійну касу коштів після якогось «ексу». У 1918 його знову звинувачували у старих гріхах, але справу зам’яли, оскільки підняли питання меншовики.
Ще один, швидше романтик, ніж прагматик, не залишився осторонь від великої справи революційного пробудження мас. Це був син удатного цукрозаводчика з Городища Леоніда П’ятакова Георгій. У 1910 році він, включившись у більшовицькі забави, вніс до партійної калитки 40 тисяч рублів, виділених батьком для лікування легеневої хвороби сина-ленінця. Грошей вистачило на організацію Бернської (1913) конференції РСДРП(б), видання журналу «Комуніст» тощо. Не мільйони, звичайно, але теж на дорозі не валяються.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як наші земляки мало не підірвали Кремль
Справжній клондайк відкрився з початком Першої світової війни. Американський банкір Яків Шифф за три передвоєнні роки вклав у більшовицькі проекти понад вісім мільйонів доларів, що, звичайно, дуже посприяло жовтневому перевороту.
У 1945 році союзники-переможці у Другій світовій війні захопили документи німецького міністерства закордонних справ. Між паперами знайшлося донесення німецького посла в Данії тридцятилітньої давності. У ньому йшлося про посередництво доктора Парвуса у передачі коштів для здійснення жовтневого перевороту. Той Парвус вимагав у німців 20 мільйонів рублів. Тут же була підколота розписка такого змісту: «Одержано в Копенгагені від німецького уряду 29 грудня 1915 року один мільйон рублів у російських банкнотах для підтримки революційного руху в Росії. Підпис: О.Гельфанд». Це той самий Ізраїль Гельфанд (Парвус), що фігурував і в американському епізоді 1903 року. Загалом Німеччина виклала 40 мільйонів золотих марок.
Можна зрозуміти простодушних німців. Вони намагалися послабити противника всіма доступними засобами. Але як реагувати на джентльменистих англійців, союзників царизму, коли й вони зусиллями крупного банкіра, члена військового кабінету лорда Мільнера, накинули більшовикам свої фунти – в переліку 10 мільйонів доларів?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гонитва за ядерним джином Кіровоградщини
Тему можна було б не розвивати, якби у процес поповнення партійних кас есдеківського зразка не вклинювалися люди, біографії котрих тісно вплелися в історію Єлисаветграда. Це, насамперед, Григорій Петровський добряче підживив соратників коштами від своєї тітки-мільйонерші Ганни Дмитрян. Вона заклала каси взаємодопомоги страйкуючим робітникам Катеринослава у революцію 1905 року, утримувала безплатні їдальні для членів їх сімей, субсидувала друк агітаційно-пропагандистських матеріалів, підтримувала видання всеросійської щоденної більшовицької газети «Правда».
Лев Троцький також умів талановито трусити грошовитих родичів та одноплемінників. Правда, не поспішав здавати зароблене тяжкою працею у партійне користування. Віддавав перевагу особистим депозитам і витрачав накопичені запаси на власний розсуд. Його слідами пізніше ступав і Ленін, коли відшив від колегіального керівництва Більшовицьким центром Красіна і Богданова, ніби через ідеологічні розходження. За Віктора Таратуту й говорити не доводиться: він займався експропріаціями на Закавказзі, а потім пішов на принизливу, як говорив Ленін, шлюбну аферу заради великих грошей для підривної діяльності.
Були ще єлисаветградські підприємці Шкловські (власники ремонтно-механічного заводу, пізніше – імені Таратути), котрі вкидали в копилку більшовизму і свою немалу пайку. Представник цього роду Віктор Шкловський під іменем Шполянського виведений Михайлом Булгаковим в його «білогвардійському» циклі як агент більшовиків в армії Скоропадського. Пізніше він надто тісно співпрацював з ЧК, ГПУ, НКВД. Далі став відомим радянським письменником. Уже в наш час нащадок пана Віктора актор і белетрист віщав у московському ефірі, ведучи, треба сказати, досить цікаву телепрограму про минуле.
Ось таким, «іншим» шляхом пішли молоді руйнівники старого укладу життя. Слід сказати, що старий уклад не відповідав потребам людства, але й нові реалії не вели до того.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
