Воєнне лихоліття завжди переповнене жалобою і болем, стражданнями фізичними і духовними, розпачем, злобою, страхом. Але у масиві батальної веремії є сторінки, які ще драматичніше віддзеркалюють події, ніж фронтові будні. Це боротьба в тилу ворога. Війна 1941-45 років не виняток.
Найперспективнішою для партизанського руху вважалася окупована фашистами Україна, яка мала розгалужену структуру тилу і вразливі комунікації. Сталінградська битва та битва за Кавказ, Курська дуга постачалися через Україну. Її простори, здебільшого, не мають великих лісових масивів, але сприятливі для мобільних (50-100 бійців) загонів та диверсійних груп, що й довели рейд М.Наумова і чорноліські месники. Опоетизовану, насичену пригодами історію кіровоградської партизанщини подав у книзі «Не відкриваючи обличчя» письменник-земляк Микола Далекий. Там йдеться про рейкову війну поблизу знаменитого Чорного Лісу, не раз у захопливому чтиві згаданого.
Однак, насправді не все було так однозначно, як подано в повісті.
Вище радянське керівництво ігнорувало український партизанський потенціал. Війною невикористаних можливостей називають народну боротьбу 1941-45 років сучасні російські історики, зокрема Старинов, колишній заступник начальника Українського штабу партизанського руху Тимофія Строкача. Той самий Старинов, котрого Віктор Суворов у своєму «Криголамі» називає «матерым диверсантищем».
Голова Держкомітету оборони Сталін розумів стратегічне значення України в цьому ракурсі. Але на все життя затямив, що двадцятиліття тому ця земля виявила своє розуміння власного майбутнього, пам’ятаючи 1933 і 1937 роки радянського будівництва. Тому припускав, що численні та добре озброєні формування етнічних українців скерують історичний розвиток у своєму руслі.
Каменем спотикання для партизанської війни виявилася радянська воєнна доктрина, що виключала бойові дії у межах СРСР. Мовляв, напад, якщо він відбудеться, захлинеться, і боротьба продовжиться на території країни-агресора, де Червона армія доб’є ворога. Шапкозакидальництв від вищого політичного керівництва на чолі зі Сталіним підхопили військові специ. Скажімо, така величина, як Михайло Тухачевський, у «Правді» від 31 березня 1935 року у статті «Военные планы нынешней Германии» твердив: «…Наша Красная армия и вся наша социалистическая индустриальная страна железными ударами любую армию вторжения обратит в армию гибели, и горе тем, кто сам нарушит свои границы». А начальник Генштабу Кирило Мерецков на високій нараді в Кремлі 13 січня 1939 року озвучив, що в обороні одна радянська дивізія відіб’є удар двох-трьох німецьких, а наступаючі півтори дивізії здолають опір однієї фашистської. Вся країна виспівувала пісню: «Если завтра война, если завтра в поход, мы сегодня к походу готовы».
Як відомо, німці по-своєму перекроїли московський сценарій. Вермахт у перші дні зім’яв противника, – ідею могутнього червоного контрудару відкладено до кращих часів, а спротив фашистам у їх тилу став нагальною проблемою. Спішно готували людей для партизанки. Стислі терміни не дозволили провести повноцінну підготовку. Тому перші два роки й дали так багато зайвих жертв між партизан і підпільників. Наприклад, у жовтні 1941 німецька комендатура м.Києва проводила допити секретаря Ленінського райкому КП(б)У Романченка. Він виказав, що зафіксовано пізніше у звіті організаційного відділу ЦК партії, кількох керівних працівників. Між ними секретаря Київського підпільного міськкому Руденка. Це був лише початок, бо Руденко також не витримав гестапівських катівень. Впродовж жовтня-листопада затримано ще шістьох секретарів підпільних райкомів. Здалися противнику колишній секретар Київського обкому ЛКСМУ Кучеренко, інструктор Пустовойтов, інші. Швидко до рук окупантів потрапили 36 керівників київського підпілля. Фашистські спецслужби знищили 617 радянських патріотів.
Тяжких втрат зазнали учасники опору у Миколаєві, Одесі, Запоріжжі, Сталіно (Донецьку). У Вінниці влітку 1942 гітлерівці заарештували сотні людей, 300 розстріляли. На шлях зради став секретар Запорізького обкому Мосієвич. Затриманий, він розповів про структуру організації, виказав другого секретаря обкому Осипова і дванадцятьох підпільників, працював на ворога під псевдонімом «Костянтин».
Арешти не оминули й Кіровограда. Уже наприкінці 1941 року німецька фельджандармерія нейтралізувала більшість підпільників. У камери потрапили П.Василина, Е.Скабард, І.Нечаєв, П.Боєвець, І.Щученко. Як виявилося, вони стали жертвами зради. Спочатку вважалося, що завинив перед соратниками К.Гончаров, але у 1955 році його ім’я було очищено від попередніх підозр. Звісно, так широко здати керівництво міг не рядовий член руху опору, а людина з високого щабля влади. Уже були спроби докопатися до істини, але вони наткнулися на глуху стіну. Наприклад, виключено з партії і звільнено з органів безпеки Александрова, який склав серйозний негатив про партійну верхівку області за період окупації. Зібране безслідно зникло. Сьогодні ще належить уважно проаналізувати наявні факти, документальні дані із спецархівів.
«Історія міст і сіл» пише: «При виконанні бойових завдань смертю хоробрих полягли 103 партизани і підпільники, серед них П.Лахман, І.Гончаренко, О.Бур’янова, Ю.Голуб, В.Конарєв, С.Ліновиченко, Г.Мамалига, Т.Жабо». Ознайомитися детальніше з цими подіями і героями дозволяє художньо-документальний твір Леоніда Тендюка «Відгомін Чорного лісу». Зворотний бік партизанських буднів, який обминався дослідниками епохи, мав ще багато граней, що не вписувалися в поняття подвигу. Наприклад, нікому не потрібне змагання за першість між керівниками різних відомств та командирами бойових підрозділів переростало в тотальну конкуренцію між рядовими людьми, які, здавалося б, робили спільну справу. Союзний НКВС в особі Лаврентія Берії тягнув ковдру управління партизанськими діями на себе. Начальник Головного політуправління Червоної армії, заступник наркома оборони Мехліс теж був не проти блиснути ореолом слави новітнього Дениса Давидова. Він доносив вождю, що енкаведистські звіти про партизанські сили в окупованій Дніпропетровщині (9 загонів чисельністю до 1000 чоловік) є «липою» і прикрашають стан справ із розвоєм всенародного руху.
Командуючий Південним фронтом генерал армії Іван Тюленєв у доповідній Сталіну «Про причини невдалих боїв радянських військ у липні 1941 року» одну з них вбачав у «відсутності конкретної роботи партизанських загонів, організованих партійними комітетами на окупованій території». Виходило, що в оточенні та знищенні 6-ї та 12-ї радянських армій у районі Голованівська-Новоархангельська винні ще й партизани.
Не залишився у боргу і НКВС. Заступник наркома УРСР Р.Савченко 31 березня 1942 року сигналізував у вищі інстанції: «В оперативному керівництві партизанськими формуваннями маються неприпустимі факти, коли армії Південного фронту самочинно перехоплюють створені органами НКВС України загони і примушують їх виконувати невластиві їм функції безпосередньо на передовій». Винуватець самочинства, батальйонний комісар Могилевич, виправдовувався, посилаючись на Мехліса.
Певна координація у «малій війні» настала після створення Українського штабу партизанського руху на чолі з Тимофієм Строкачем. Але й тут виникали серйозні тертя з Центральним штабом партизанського руху, де керував Пантелеймон Пономаренко, у минулому перший секретар ЦК КП(б) Білорусії. Неважко здогадатися, куди йшов основний потік зброї, боєприпасів, усього іншого. Кількість літако-вильотів на кінець 1942 року до українських партизанів становила 8 відсотків проти вильотів до Білорусії, а доставлений вантаж – лише 20 відсотків.
«Мені не раз доводилося чути, – писав у спогадах командир з’єднання на Рівненщині Василь Бегма, – що очолюваний Пономаренком ЦШПР необ’єктивно й нечесно ставився до партизанського руху в Україні, упереджено інформував про нього ДКО і ЦК ВКП(б), як, зрештою, і про стан справ на окупованій території республіки, применшуючи результати боротьби, упосліджуючи й оббріхуючи український народ».
Леонід БАГАЦЬКИЙ
