Закон України № 317-VIII «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборона пропаганди їх символіки» був прийнятий Верховною Радою 9 квітня 2015, підписаний Президентом 15 травня, а 20 травня був опублікований у газеті «Голос України», а отже вже наступного дня вступив у силу. Це значить, що на наше місто чекає перейменування в чітко визначені Законом терміни. А чи чекають перейменування жителі міста?
Переважна більшість жителів не хочуть перейменування, і не тому що так люблять Кірова, а тому що не знають, яку назву обрати. Така ситуація склалась тому, що мешканці не знають історію міста. Знання середньостатистичного мешканця закінчуються тим, що на місці валів колись була фортеця святої Єлисавети. Найобізнаніші назвуть рік, який вважається роком заснування міста. Не знають історію міста не тільки ті, хто не визначився. Більша частина тих, хто визначився, також не знає історію, а назву обрали за іншими критеріями.
Здається, що ми отримали шанс, коли ініціативні групи з перейменування донесуть історію міста кожному мешканцю. Але чи так це насправді?
А насправді ще рік тому серед десятка варіантів майбутньої назви виокремились два: Єлисаветград та Златопіль. В обох варіантів склався кістяк прихильників. Обидва табори до недавнього часу вели активну агітацію. Але прикрим було декілька моментів. Агітація переросла у відкрите протистояння, а планка протистояння опустилась низько. Обидва табори не хотіли вести діалог між собою. Обидва табори таврували один одного та створювали міфи навколо вподобаної назви з метою збільшення числа прихильників.
Міф про назву на честь святої, здавалось, давно розвінчано, в тому числі в наукових роботах, так само як розвінчані міфи, що Єлисаветполь в Азербайджані названий в честь святої Єлисавети, що Катеринослав був названий на честь святої Катерини, що Олександрівськ – на честь святого Олександра. Але його продовжують поширювати. Навіть прихильники назви Єлисаветград розуміють, що якби указ про будівництво фортеці видавався не імператрицею Єлизаветою, а, приміром, імператрицею на ім’я Марія або Клавдія, то фортеця мала б зовсім іншу назву. Проте відмовитись від міфу значить втратити аргумент, тобто втратити прихильників та програти.
Активно розвінчували міф про святу прихильники Златополя, але й самі вони встигли створити нові легенди. Так активно поширювалась стаття професора Олександра Пономаріва, опублікована в «Слові Просвіти» у січні 2015 р. В ній зазначене наступне: «В історії цього краю була назва Златопілля, що поширювалася на досить велику частину теперішньої Кіровоградської області. Згодом назва звузилася до найменування села Златопіль». Хтось, прочитавши це, мабуть, почав би шукати наукові роботи професора, в яких він зробив відкриття щодо назви частини Кіровоградської області. Але такої наукової роботи не існує, тому що Пономарів не історик, а мовознавець. А ще раніше у посібнику «Культура слова: Мовностилістичні поради», виданому у 2001 році, Пономарів писав: «Немає сенсу міняти Кіровоград на Єлисавєтград (так він звався до 1934 року). Але з цим містом злився населений пункт із поетичною назвою Златопіль». Історичні ляпи очевидні. Назва Єлисаветград існувала до 1924, а не до 1934, Златопіль злився з Новомиргородом, а не з Кіровоградом, а наш край жодного дня не називався Златопіллям.
Не обходилось і без таврування. На прихильників назви Єлисаветград намагалися поставити тавро прихильників «русского мира» та «новоросів», а на прихильників назви Златопіль – тавро «приїзжих» та «селян», хоча все це зовсім не так. Серед прихильників Єлисаветграда – величезна кількість патріотів, так само як серед прихильників Златополя – велика кількість корінних жителів.
Але найголовніше у протистоянні Єлисаветграда та Златополя було саме протистояння. Проблема в тому, що «єлисаветградці» та «златопільці» не чули один одного і не хотіли чути. Хоча їх головні доводи зрозуміти дуже легко. У «єлисаветградців» це історичність. Місто має двохсотшестидесятилітню історію, і вона дає нам чимало приводів для того, щоб пишатися ним. «Златопільці» доводять, що українське місто має носити українську назву.
Але, здається, що таке протистояння залишилось в минулому. Нещодавно загалу була представлена ще одна сторона у вирішенні питання про перейменування міста – Український інститут національної пам’яті. 11 червня в Кіровограді пройшла наукова конференція, співорганізатором якої і виступив вищеназваний інститут. Проте він став стороною в дискусії не сьогодні. Саме інститут пам’яті є розробником Закону № 317-VIII. Ще під час розробки закону інститут звернувся до Національної академії наук України. На його запит у квітні Інститут української археографії та джерелознавства ім.Грушевського НАН України підготував та затвердив експертний висновок з приводу зміни назви м.Кіровоград на м.Інгульськ. На науковій конференції, яка відбулась, був присутній голова інституту Володимир В’ятрович. Він чітко дав зрозуміти, що у разі, якщо до Верховної Ради буде подана назва Єлисаветград, то у неї відсутні шанси бути затвердженою Радою. У рекомендаціях до Верховної Ради, які інститут зобов’язаний подати відповідно до затвердженого закону, буде змістовно обґрунтована негативна оцінка назви Єлисаветград. В цьому випадку інститут пам’яті запропонує свій варіант назви, щодо якого є експертний виновок, – Інгульськ. Не важко спрогнозувати результати голосування за законопроект інституту пам’яті щодо назви Інгульськ. Вони будуть такі самі, як і результати голосування за інший закон, поданий інститутом пам’яті, «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборона пропаганди їх символіки». Тоді з 307 народних депутатів, які були присутні на засіданні, за закон проголосувало 254. Не голосували лише група „Відродження” та „Опозиційний блок” у повному складі.
Першими готовність шукати компроміс продемонстрували прихильники української назви. Заради компромісу вони навіть відмовились від варіанту Златопіль, який викликав жорстку критику з іншої сторони. Прихильники української назви готові обговорювати інші варіанти назв, проте в ситуації, що склалась, їх цілком влаштовує, коли варіант Інгульськ затвердить Верховна Рада самостійно, за пропозицією інституту пам’яті. Такий розвиток подій виключає внутрішнє протистояння, яке в умовах війни є ірраціональним та руйнівним, яке користуючись нагодою, роздмухують прокремлівські політичні сили.
Але найкращим був би розвиток ситуації, коли місто об’єднає назва. Протистояння лише поглиблюють кризу. Потрібно пам’ятати, до чого привело суспільство протистояння на президентських виборах з розривом у декілька відсотків. Коли політтехнологи умисно переконували суспільство, що є лише два кандидати – Янукович та Тимошенко. А через п’ять років з’ясувалось, що є Порошенко, який об’єднав країну і виграв вибори у найближчого конкурента з чотирикратною перевагою. Після фактичного виключення з боротьби двох назв, які викликали протистояння, місто отримало шанс на об’єднання. Об’єднавчою нейтральною назвою може бути назва, яка містить гідронім Інгул. Об’єднавчою може бути і інший варіант, головне вести діалог, під час якого сторони будуть доводити свої та приймати чужі аргументи.
Перейменування міста – не буденна подія. Відповідальність дуже велика. Особливо перед нащадками. Якщо президента вибирають на 5 років, то назву міста – назавжди. Перевага однієї назви в декілька відсотків лишає можливість, що через декілька років відбудеться чергове перейменування. В історії міста вже був такий ганебний період, коли назви змінювались кожні п’ять років. У 1918 році УНР прийняла Закон «Про поділ України на землі», згідно з яким місто отримало назву Єлисавет. У 1919 більшовики з приходом до влади вирішують, що назва Єлизаветград краща. Через п’ять років у 1924 більшовики зважились перейменувати місто на Зінов’євськ. У 1934 назва змінилась на Кірове. І знову через п’ять років у 1939 – на Кіровоград. Можете собі уявити, як були дезорієнтовані мешканці того часу? Але якщо ви поспілкуєтесь з літніми людьми, які пам’ятають цей період, то зрозумієте, що жодної дезорієнтації не було. В довоєнний період місто називали Єлисаветом. Ця назва є історичною, оскільки існувала до 1775 року, коли місто отримало назву Єлизаветград. Також ця назва є українською. Хто зможе заперечити, що назва, яка була офіційно впроваджена Центральною Радою УНР в час проголошення української державності, не є українською? Чи зможе нас об’єднати назва Єлисавет?
Максим Сінченко
