Дебілізація суспільства – це не вигадки, а всесвітнє явище – недавній висновок російських статистиків, що вивчали власну публіку. Не збираємося заперечувати те відкриття, але навіщо результати, одержані десь, переносити на все людство? Мабуть їхні вчені схаменулися щодо загальниих критеріїв, бо зразу ж засекретили одержані дані. Що ж так налякало «старшого брата»?
А все починалося так гарно – 1897 рік, обнадійливий всеросійський перепис населення. Дмитро Менделєєв у 1905-му пише райдужно оптимістичну роботу «Познание России», де прогнозує, що у 2000 році імперія матиме 594 мільйонів населення. Ось тоді, мовляв, поквитаємося з усіма недругами «во славу Отєчєства», а всім іншим вкажемо на їхнє місце!
Однак, не так сталося, як гадалося. Сьогоднішня Росія чи й досягає 200 мільйонів. Ось це і є результат дебілізації. З одного боку шовіністична ейфорія видатного науковця, з іншого – симбіоз влади і мас, які разом зробили все можливе для плачевного результату. Одні скажуть: винен в усьому кривавий сталінський режим. Нічого подібного. Давнішнє і теперішнє російсько-радянсько-путінське суспільство у переважній більшості «на ура» сприймало всі найдикіші починання влади, починаючи з опричнини і закінчуючи агресією на Донбасі. Та й сам перехід від самодержавного правління до тоталітарного, які практично не відрізняються, хіба був би можливий у нормальному середовищі? Адже не могло бути інакше в країні, де навіть цар Микола ІІ теж не відзначався високим інтелектом. Про те свідчить його поведінка ще у ранзі престолонаступника, коли, перебуваючи в Японії, по-дикунськи осквернив тамтешню святиню, чим опосередковано спровокував у майбутньому фатальну для Росії російсько-японську війну, що викликало відомі наслідки. І державна установка іншого фігуранта «мочіть в сортірє» теж дуже «чревата». Словом, як там у їхнього Мережковського, «торжествуючий Хам».
Чи прижилися бацили дебілізації в Україні за час перебування у складі російсько-радянської імперії? Давайте подивимося.
Ось недавно кільканадцять почесних громадян міста Кіровограда написали слізного листа Президенту з проханням повернути йому історичну назву Єлисаветград, навіть не задумуючись, що інші попередні теж не менш історичні і формально законні. У старих традиціях звернень до «царя-батюшки» чи «батька народів» дарувати їм те-то й те. Ну, скажімо, купівлю-продаж кріпаків, щасливе дитинство, або покарання «ворогів народу». А як там кріпакам чи ворогам – то діло десяте.
Оголошувати, як пропонувалося у знаменитій кінокомедії, увесь список прохачів не станемо, не хочемо ганьбити «вершки» місцевого істеблішменту. Та й знають його городяни на зубок. Але від деяких моментів нікуди не подітися. Наприклад, кілька днів тому видний місцевий педагог, із підписантів супліки до Президента, на всіх перехрестях запевняв, що його виш тотально підтримує українську назву для міста. А саме, «Кропивницький». Тепер він протверезів? Інший на сесії обласної ради (бо її депутат) теж, мало не плачучи, ратував за об’єднавчу українську назву. У даному випадку ініційованого невідомо ким звернення можна зрозуміти почесних городян російського походження. Їхній менталітет і право беззаперечно поважаємо. Але як бути з українцями? Доля розпорядилася так, що декому довелося змінити одну-дві літери у написанні власного прізвища. Ну, там «о» на «є», «и» на «і» на російський манер. І як? Цього, виявляється, достатньо для відмови від усього, даного людині батьком і матінкою? Був такий в Україні парткерівник Дем’ян Коротченко, котрий, залежно від обставин, ставав кілька разів то Коротченковим, то знову Коротченком. Не найкращий, але і не найгірший діяч. Хоч і кон’юнктурник, але не обділений адекватним сприйняттям моменту. Сьогоднішні ж наші «вірнопіддані» уже втратили відчуття реальності. Втратили навіть природну реакцію на свіжину. Хіба не деградація?
Подивімося навколо. Був колись Візантій – став Константинополем. Прийшли туди турки і переназвали Стамбулом. Заволоділи б тим краєм росіяни – миттю перетворився б у Царьград. А нам що, то їхня справа. Ось тут і потрапляємо у хитру пастку «Моя хата скраю». Бо стаємо байдужими, – навіть опанувавши власну землю, відмовляємось від права мітити ключові пункти і рубежі. А це ж з давніх-давен теж в людині на рівні інстинкту. Хіба не є виродженням втрата його?
Дивує і таке. Якесь неприродне суголосся чується в рядах міської еліти. Невже ніхто зі згаданого півторадесятка не знайшов нічого хорошого і рідного в українському словнику, аби самоіндефікуватися, назваючи материнською мовою навколишній світ? Невже не виявилося когось у вишиванці, хто зваживши на державні негаразди і міцно пов’язані з ними проблеми особисті, відмовився б від пропозиції підписувати ганебну петицію? Навіщо ж ти, чоловіче добрий, одягнув ту горьовану вишиванку? Не вірю, щоб хоч в одного із почесних громадян міста та не тенькнуло щось у душі, коли читав антиукраїнську «бумагу», але не знайшов сміливості вголос сказати про це. І ось тут страшенно кортить дізнатися, що спонукало даний суцільний «одобрямс». Було б дико думати, ніби згадані люди банально спокусилися грошима. Усі вони люди, можна сказати, не обділені матеріальною частиною буття. Кілька колишніх «червоних директорів», котрі вдало вписалися в капіталізм, люди творчих професій, які за будь-яких обставин при всякій владі не залишаються без добрячого шматка хліба з маслом, визнані фахівці науки, освіти, медицини, культури, спорту. Отже, у них (еліти!) не все гаразд у сфері духовній? Певно, що так. Простий приклад з цього приводу. З чийогось чужого голосу всі в унісон прорікли: «Ім’я дають при народженні і ніхто не має права його змінювати».
Так, певно, вважає і представник церкви в цій групі. Але хто-хто, а він же добре знає, що з прийняттям постригу дане при народженні ім’я можна змінити. Так само можна змінити імена святих сестер Віри, Надії, Любові, жінок неслов’янського походження, котрі при народженні мали, може й відповідні, але не теперішні імена, яких сьогодні вже ніхто не пам’ятає.
Значить, є винятки. Чому ж тоді не зробити виняток і для міста, яке прагне прийняти «постриг», почавши нове чесне і покаянне життя?
До речі, згадаймо місто Кіров. Російський «тезка» Кіровограда чомусь не поспішає повернутися до попереднього історичного найменування Вятка або аж до першоназви Хлинов. Чому б тоді йому за сприяння рідної церкви не прийняти ім’я Святої Єлисавети? Ніби в порядку нерозривної дружби міст-побратимів.
Але в такому випадку хтось «правильний і непідкупний» обов’язково заперечить, що подібна пропозиція є втручанням у внутрішні справи сусідньої держави. А у нас хіба не втручання? Ого, ще й яке! Ціла війна. І дивно якось, коли між нами шниряють «миротворці» з гранатометами за пазухою, а ми робимо вигляд, що не помічаємо відтопирених їхніх синіх піджаків. Хіба то не ознака виродження і дебілізму, чого якраз і хочуть «сині спінжаки»?
Леонід БАГАЦЬКИЙ
