Уже в перші дні війни практичні люди в Україні обмірковували, як пережити лихоліття з найменшими втратами. Мислилося декому, що партизанські загони – найкраще місце, аби перебути тривожні часи.
Ось і у славетному, знаменитому ще з козацької епохи Великому Лузі, де середньовічна запорозька вольниця хоронилася від ворогів у скрутну годину, виникла ідея створити могутню партизанську зону. Задумано – зроблено. У плавні тільки для Апостоловського партизанського загону завезено 4 автомобілі, 25 велосипедів, 27 коней, 2 тонни борошна, 10 центнерів сала, 70 кілограмів меду, 5 центнерів м’яса. Хтось підприємливий і далекоглядний навіть переправив на дармовий корм отари овець, яких гнали в радянський тил, але так і не догнали. Засновано навіть власний «мінібанк» з готівкою в 6800 рублів. Воно й не дивно, бо командиром формування став начальник фінвідділу, а комісаром – голова райспоживспілки. Тут базувалися загони Нікопольський, Криворізький, Дмитровський і Харківський та ще загін НКВД №1080, що теж вклали неабиякі матеріальні ресурси для месницького побуту. Усього там знаходилося до 600 чоловік, які не завжди знаходили спільну мову навіть між собою. У серпні 1941 року дніпровські плавні відвідав кореспондент «Красной звезды» Теодор Лільїн, аби описати бойові діла тамтешніх партизанів. Чи то не знайшлося там місця для подвигу, чи журналіста так щедро приймали на дармових харчах, але увесь репортаж звівся до пасторальних описів природи партизанського краю: «На многих тысячах гектаров раскинулись днепровские плавни. Лоза, вербы, высокие зеленые травы создали здесь речную тайгу. Чужой человек в плавнях обречен на погибель. За два шага от вас могут затаиться люди, и вы этого не заметите… Много зеленой ряски, водяных лилий, серебристых верб…». Ще трохи і зовсім зійшло б до «Чуден Днепр при тихой погоде». Але, якщо не пролунало, значить автор все-таки вчасно схаменувся, згадавши, що поряд гриміла війна. Диву даєшся, навіщо в таких хащах, оточених з усіх боків водою, знадобилися автомобілі? Мабуть чекали партизани часу, коли можна буде легалізуватися.
Ідилія тривала, допоки не опало листя і авіація противника легко проглядала табори народних месників. А оскільки те трапилося досить рано, то вже до Жовтневих свят фашистські карателі полонили кілька сотень осіб. З них 99 розстріляли. З тих, кого помилували, взяли підписки не ходити до плавнів без дозволу німецької адміністрації.
Утім, благодатні нетрі не знелюдніли. Там продовжували ховатися оточенці, дезертири, зовсім зелені підлітки, котрі уникали відправки до Німеччини на примусові роботи й такі, кому просто не було куди подітися. Люд був досить лояльний до німців, не вчиняв диверсій, не нападав на гарнізони, уникав ворожих дій. Треба сказати, що й сам район зосередження був мало перспективний щодо розгортання руху. Знаходився на малодоступній, поточеній численними дніпровськими рукавами та мочарями, території, звідки важко вибиратися у світ навіть місцевим жителям, а не те що прийшлим. Поблизу не було ні залізниць, ні промислових підприємств, ні якихось скупчень ворожих сил, чи військових об’єктів. Боротьба вилилась у знищення деяких осіб, які інколи порушували усталений плин часу. Ну, місцевих поліцаїв, бургомістрів, сільських старост, з тих, що обмежували заради власних потреб постачання партизанам самогону. Німецька сторона теж не нахабніла – їй самій значно краще жилося в тутешніш тилових районах, ніж десь в окопах під Сталінградом.
У 1943 році все чіткіше люди почали розуміти, що СРСР виграє війну. Тоді багато хто збагнув: треба якось виправдати своє перебування на окупованій території. Усі терміново почали шукати й налагоджувати зв’язки з підпіллям та партизанами. Дехто навіть самостійно наважився на боротьбу – потім, мовляв, зарахується.
Особливою непримиримістю у цій боротьбі відзначався Герой Радянського Союзу Макар Ткачов. Золоту зірку він одержав на Фінській війні. Потім здався німцям у полон зі своєю батареєю і, відпущений, прибув у рідне село Кут на Дніпропетровщині. Влаштувався спочатку лісником. Разом з батьком та за сприяння довоєнних друзів, а тепер начальника Апостоловської районної поліції Георгія Шемка і його заступника Микити Штефана, організував партизанську групу, що швидше скидалася на грабіжницьку шайку з великої дороги. Про «подвиги» месників дізналися на «великій землі» через таємниче зникнення згаданого загону №1080. Надіслані заново енкаведисти, розібравшись, що до загадки мали дотик партизани, рішуче знешкодили зграю на чолі з Ткачовим. Правда, не надовго – швидко появилися нові послідовники і нові командири, які, змусивши вибратися вдруге прибулих наглядачів-чекістів, промишляли розбоєм аж до створення в 1954 році Каховського водосховища, що повністю затопило історичні місця.
Як бачимо, давньому прославленому кошовому отаману Івану Сірку, котрий також полюбляв інколи відпочити на відлюдді, доглядаючи своїх улюблених бджілок на пасіках, таке й не снилося!
Чому так детально відтворюємо не дуже віддалену придніпровську партизанщину? Та тому, що явище спостерігалося повсюдно. Наш край також не виняток. Збірник документів «Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни. 1941-1945 рр.» подає, що в області створено 32 винищувальні батальйони. Згаданий прообраз партизанських загонів включав 5939 чоловік, у тому числі 2361 комуніста і 1354 комсомольців. Їм допомогали 1015 груп сприяння з людським штатом у 15938 членів. До рядів народного ополчення вступило 66281 чоловік. Але ці потенційні партизанські маси з різних причин у жовтні 1943 року, як пише «Історія міст і сіл. Кіровоградська область», зменшилися кількісно всього до 2052 чоловік. На початку 1944-го, тільки за три місяці їх число за даними «Українського історичного журналу» №11 за 1970 рік раптом зросло у чотири рази. Не пояснюємо цього феномену – нехай читачі самі спробують розібратися, що до чого.
Дуже обережно рекомендує ставитися до «статистики з лісу» дослідник періоду окупації Кіровоградщини Василь Даценко у книзі «Щоб пам’ятали». У ній зібрано багато незаперечних фактів, що нівелюють дотеперішні відомості про партизанський рух та реально коригують прикрашені, а то й сфальшовані спогади учасників тих подій. Річ у тому, що, наприклад, книга «Кіровоградщина в роки ВВВ» побачила світ у 1965 році. Тоді досягнуто апогею в негласному змаганні між парткерівництвами України, Білорусії та Росії, під час якого всі намагалися перетягти ковдру на себе, найширше показуючи «всенародний характер боротьби» в тилу ворога. Скажімо, в результаті маніпуляцій кількість партизанів в Україні зафіксована: 60 тисяч у 1948 році, а в 1973 їх налічувалося вже 501750 осіб.
Була і в Кіровограді дуже дивна установа – так званий «Дім російських льотчиків», підібрана з радянських пілотів, які за різних обставин потрапили в німецькі руки. Настільки утаємниченим і незрозумілим було їх життя, можна судити з книги Федора Шепеля «Ніхто не хотів помирати». Умови проживання там були досить пристойними. Харчування таким, як і в німецьких військах. До радянських офіцерів без будь-яких упереджень і перепон допускалося жіноцтво різного віку. Так би мовити, для природного плину буття. Мешканцям ДРЛ дозволялося широко спілкуватися з місцевим населенням при вільному виході в місто. Із 70 утриманців приблизно 30 зрештою втекли і потрапили у партизанські загони області. Частина зголосилася служити німцям у якості пілотів на західному фронті. Ще частина відбула на навчання до диверсійної школи в місті Ліцманшафті. Пізніше їх намагалася виловити радянська військова контррозвідка СМЕРШ. З оповідки виходило, що навіть такі ідеологічно вишколені кадри, як «сталінські соколи», шукали і знаходили собі тепліші місця при загальнолюдській негоді. Пристосовувалися, хто як міг.
Наприкінці 1965 – початку 1966 року Дніпропетровська обласна газета «Зоря» почала публікувати сторінки документальної повісті Григорія Мартиненка про «героїчні» плавні. Але невдовзі друкування перервалося. Журналіста розрахували за «перекручування фактів». На Кіровоградщині ж організовувалися різні помпезні заходи з форсованого увічнення небувалих звершень місцевих партизанів. Кампанія велася так масштабно і хвалькувато, що заступник Голови Ради Міністрів УРСР Петро Тронько, який був присутній на торжествах, змушений був у промові саркастично й зло пожартувати, що якби не кіровоградські месники, то війна ще тривала б. Це на півгодини притлумило словослав’я. Аж до неформальної частини торжеств, коли партизанів знову стало більше, ніж дерев у лісі.
Василь Даценко прискіпливо працював над документами і книгами Михайла Наумова «Степовий рейд», який частково проходив з інспекційною метою Кіровоградщиною, та секретаря Кіровоградського підпільного обкому КП(б)У Михайла Скирди «Вони боролися з фашизмом». Виявив, що події в обох джерелах дуже різняться між собою. Хто з авторів розповів усе, як воно було, не прикрашаючи перебіг історії, а хто злукавив? Дійшов висновку – вітійствує Скирда. Зараз пан Даценко каже, що працює над новою роботою, де намагатиметься дати неупереджений опис вікопомних часів.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
