29 березня 2024, п’ятниця

Гучна справа єлисаветградського видавця

Одного вересневого ранку Єлисаветград прокинувся невпізнанно оновленим. Люд, вийшовши на Перспективну, Дворцову, Петровську та інші центральні вулиці, узрів будинки, ворота, вивіски магазинів і громадських закладів щедро розмальваними. Карикатурні зображення, виконані дьогтем з допомогою грубого квача, чергувалися із сороміцькими написами. Оскільки в місті цього дня (19 вересня 1913 року) чекали приїзду губернатора Гревеніца, міські власті вирішили, що це накапостили їхні політичні противники або конкуренти по бізнесу. Негайно зводити з ними рахунки було вже запізно, як, власне, й зафарбовувати чи змити смердючу гидоту теж не встигали. Словом, губернатор таку зустріч відзначив не найкращими начальницькими епітетами, велівши будь що знайти зловмисників. Він теж вбачав у скоєному підкоп під свій авторитет та замах на устої самодержавства, чи, як тепер кажуть, на «скрєпи Родіни». Місцеві газети суворо попереджено, щоб не виносили сміття за межі губернії, однак прикра новина просочилася в кременчуцьку, катеринославську та іншу непідконтрольну пресу і вилилася в гучний скандал, що докотився до берегів Неви. Цей терористичний прояв скидався на політичну акцію, то до поліції підключилася жандармерія. Після низки слідчих дій із залученням собак-шукачів злочинців знайшли. Ними виявилися не якісь там круті революціонери, а сопливі гімназисти Лупенко, Лядов, Семенов, Мірошников і Санович. Цей Санович, наймолодший з хуліганів, верховодив у компанії і тримався при затриманні настільки нахабно, що на Сановича-старшого наклали найбільший штраф з усіх винних. 
Старий Єгуда Санович списав ременем сідницю нащадка так, що той навіть якийсь час до гімназії не ходив – не міг навіть лягти на спину, не те, щоб сісти. Річ у тому, що катеринославський виходець дуже обожнював гроші, будучи підпільним мільйонером. Усе життя дбайливо складав копійку до копійки, доки вони не зайняли усі його помисли. Мав свій специфічний інтерес до творів мистецтва і крадених речей, збирав антикваріат, яким вигідно приторговував, утримував видавництво з друку візитівок, репродукцій картин та поштових карток з видами дореволюційних міст. Особливо відома його серія фотозображень старого Єлисаветграда. Друкував продукцію аж у Швеції в Стокгольмському акціонерному товаристві Гранберга, де існувала розвинена якісна і порівняно дешева поліграфія. Однак, свій головний достаток цей виходець з Катеринослава збив не чимось іншим, а лихварськими операціями. З часом став генієм хижацького кредитування. І коли шмаркач так непоштивно повівся із зібраними потом і кров’ю коштами, батьківському гніву не було меж. Родинна екзекуція не залишилася непоміченою громадськістю. Піднялася протестна хвиля проти жорсткого батьківського поводження з дитиною. Єгуді пригадали і його нелюдське ставлення до клієнтів, котрі наважувалися брати в нього гроші в борг та інші гріхи. 
Ну, пішло й поїхало!
Лихваря й баригу не забули, в першу чергу, колишні курсанти Єлисаветградського кавалерійського училища, які здавна втоптали стежку до чорного ходу його багетного магазину, що торгував ще й витворами мистецтва і був таємним ломбардом та кредитною конторою. Ця гонорова публіка з усіх сил пнулася, аби їх не сприйняли за простий плебс. Тому бездумно влазила у борги до жорстокого ділка. Той ощасливлював далеко  не всіх, а тільки тих, які йому здавалися дітьми заможних батьків. Придбання породистих коней, кращої екіпіровки, гра в карти і більярд на гроші, ріки шампанського і утримання коханок вимагали скажених грошей. Траплялося так, що прогорівши, «золота молодь» хапалася за револьвер. Звели, наприклад, рахунки з життям, потрапивши у боргову кабалу, курсант Горбачевський та юний князь Бебутов. Юнкер Романов, видаючи себе за члена розгалуженої царської родини, по вуха вгруз у болото Сановича. Він, коли старий – третьорозрядний дворянин середньої руки – відмовився сплатити борги сина-самозванця, застрелив батька. Розорення спіткало юнкерів Миколу Писарєва, Захар’їна, Лашкевича, військового лікаря Брукендалова, купця Хуторянського, заможних братів Ковальових та багатьох інших. 
Не жалував грошовий магнат і своїх одноплемінників. Давній знайомий Янкель Левензон торгував жіночими капелюшками. Коли справи пішли кепсько, позичив у Єгуди 500 рублів, давши векселів на 800 рублів на три місяці. Не впорався з кризою і змушений переоформити свій магазин на дружину Сановича. Через це кілька разів посягав на суїцид.
А ось Микола Аркас, український історик і композитор, батько юнкера Миколи Аркаса, борги сина, нароблені за часів навчання того в ЄКУ, справно віддавав. Молодик же мав необережність позичати гроші у єлисаветградського павука і тоді, коли вже перебував на військовій службі, і після смерті батька. Загалом Микола Аркас-молодший, взявши колись у борг одну тисячу рублів, повернув лихварю 16 000. Правда ж, гарний «процент»? При цьому «доброчинець» не гребував різними незаконними шахер-махерами, про які міська влада знала, але ніяк не реагувала, оскільки лихварство в імперії не вважалося злочином.
Однак час від часу відбувалися певні збурення, викликані, наприклад, підробкою підписів та сум у документах. У 1908 році поліцмейстер Сухоруков розслідував підпільні оборудки балансуючого на грані закону лихваря і, визначивши, що Єгуда займається злочинними справами, клопотав про виселення Сановича з міста. У вересні 1910-го позичальник штабс-капітан запасу Костянтин Чебанов також звертався до суду, звинувачуючи Сановича у зловживаннях. Та чомусь спроби втихомирити ненажерливого кровососа пішли тоді у пісок. За таких реалій дехто, певно, виношував «синдром Родіона Розкольникова» щодо героя, але анали історії не згадують про те. 
Шлейф десятиліттями тягнувся за Єгудою Сановичем. Тож не дивно, що колишні й теперішні його штрафники стіною стали проти «благодійника», коли у 1913-му знову запахло судом. Він і відбувся 6-8 березня 1914 року. «Голос Юга» висвітлював процес у величезних детальних репортажах із зали суду в трьох числах поспіль. Ну, не міг місцевий видавець Горшков байдуже обминути розгляд справи видавця-конкурента Сановича! Заслухано 28 свідків та потерпілих. Правда, дві третини з 80 викликаних злякалися погроз Сановича. Не з’явилися на суд Алфьоров, Бажанов, Власов, Крижановський, Лукін, Нємцев і так далі вздовж усієї абетки. І було чого боятися. Санович утримував угрупування готових на все осіб. У «штаті» під його рукою числились і шулери, і «менеджери», котрі замаювали довірливих в тенета цього Гобсека, і підставні свідки, і так звані колектори, які силоміць вибивали борги, і кілери, і шахраї-юристи, здатні будь-кого обвести навкруг пальця. Сам Санович мав «виходи» на можновладців. Був знаний у Катеринославі та Одесі, часто влаштовуючи в Єлисаветграді «сходняки», де вирішувалися спірні питання між специфічними «бомондами» обох «столиць».
До Аркаса, наприклад, приїжджав родич лихваря Мармер, який вимагав змінити показання на суді. Якщо, мовляв, Аркас не відмовиться від свідчень, то йому будуть непереливки. Цей «консільєрі» Мармер виконував найслизькіші доручення шефа. Сановичу у сумнівних гешефтах підігравав власник магазину Хаїм Шмулевич. Та й обібраний до цурки Янкель Левензон згодом гідно вписався у структуру компанії. «Фірма», як бачимо, була «солідна». 
Микола Аркас не піддався на погрози. Так само не злякалися й деякі інші. Костянтин Чебанов приїхав на суд з Одеси. Він потрапив у ситуацію, подібну до Аркасової, – взяв у борг 360, а віддав сім тисяч рублів. Свідчити у суді з’явилися колишній юнкер, офіцер драгунського полку з Казанської губернії С.Гайдабажі, колишній юнкер В.Булгаков з Польщі… 
Присяжні засідателі радилися чотири години. Врешті-решт, біля третьої ночі, визнали Сановича винним. Рішенням призначено тюремне ув’язнення на один рік з ураженням у громадянських правах і позбавленням переваг. 
Такі ось речі творилися в благословенному місті в благословенний час.  
Як склалися подальші долі учасників епопеї – невідомо. Більш-менш повно вона проглядається лише у Миколи Аркаса. Та ще деякі окремі прізвища інколи мозолять очі. Залишається тільки борсатись серед різних припущень, знайшовши, наприклад, факт: «Нікольский-Санович Ігор Львович. Нар.1893, м.Кирово (кол.  Єлисаветград) УРСР; єврей, б/п, осв. вища, нач.контрольної групи Секретаріату Наркома оборонної промисловості, прож. у Москві: Софійська наб., б.26/1, кв.314. 
Арешт. 30.06.1938. Осуджений НКВС СРСР 16.09.1938 за обв. у шпигунстві. Розстріляний 16.09.1938. Реабілітований 1.06.1957.». 
Чи був це потомок Єгуди Сановича – невідомо. Річ у тому, що люди цього кола часто змінювали анкетно-документальні дані.
Леонід БАГАЦЬКИЙ 
Фото: uCoz
Гучна справа єлисаветградського видавця
Оцінити цей запис

Доставка квітів у Кропивницькому

Коментарі

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований