Єлисаветград недарма завжди вважали «філією» Одеси-мами. Та й було чого. Тисячі невидимих ниток – ділових, родинних, культурних – єднали обидва міста. Не винятком були й кримінальні зв’язки. І що цікаво, вони – особливо останні – ніколи ні при яких суспільних формаціях не обривалися. Можна що завгодно розповідати про «золоту епоху» миколо-олександрового правління, але вона була часом найбільшого розквіту злочинності.
Між Одесою і Єлисаветградом в середині ХІХ століття діяв унікальний уродженець бобринецьких хуторів Олекса Трохименко. Ще у наполеонівських війнах спробував підневільного солдатського хліба, і він йому не сподобався. Багаторазово тікав зі служби, але згодом примусово або добровільно повертався, оскільки армія хоч і вживала часто шпіцрутени, але годувала та одягала. Коли ж минули 25 років солдатчини, то хоч з мосту та в воду. Назад у кріпацтво не тягнуло, а працювати сам не вмів і не хотів. Пристав до тих, хто не брав важкого в руки. Мав, як тепер кажуть, «погремухи» Чумак, Каленик, Безуглий. А потім, набувши життєвого досвіду, таємно завів ще й паспорт з «чистим» прізвищем Василь Мусієнко і депозитними рахунками в різних банках. Тобто, половина Трохименка легалізувалася, а інша продовжувала бандитський промисел. Йшли літа. Дядько надійно прикрився машкарою, приставши у прийми до заможної єлисаветградської міщанки, і на порядок примножив її багатство. Мав з нею дочку.
Згодом, коли ловили, інкримінували безліч розбоїв на великій дорозі, втечі з тюрми, прикриття співучасників, наклепи на непричетних до злочинів осіб, напад із шайкою на дім дружини унтер-офіцера Васильєва, «удавление ее ремнем и истязание ее беременной дочери, ограбление вещей и денег», «нападение с бандой на проезжавшего майора Сахновского, побои, ограбление вещей, денег и лошадей», крадіжка зі зломом з лавки купця Луцканова і т. д. і т. п. Словом, тримав і населення, і поліцію в постійному тонусі.
За рішенням суду рецидивіста, ще раз зловививши, відправили на рудники на 20 літ, а для початку 24 вересня 1859 року покарали шпіцрутенами, тричі прогнавши крізь стрій в 100 чоловік. Могутній організм витримав, і 12 січня 1860 року він, вповні оговтавшись, дістався етапом тобольських заводів. Тут засланці самі заробляли собі на харч. На третій же день старий зник, втік через сибірську тайгу. Добравшись до європейської Росії, повернув на південь. Ночами, від сховища до сховища, досяг Єлисаветграда. Тут при допомозі якогось Пилипа Капланського придбав у Менделя Миколаєвського, власника заїжджого двору, фальшиві документи на ім’я відставного рядового Оренбургського 5-го лінійного батальйону Олексія Філіпова.
А на початку червня 1863-го після кількох нових серйозних витівок на Балтському тракті знову заговорили про легендарного діда.
Поліція науково встановила його зовнішні дані: високий зріст, міцну статуру, очі невеликі, «рысьи, неимоверно хитрые», голова лиса з клаптями волосся на скронях, характер приховано-лютий. Газети розтиражували заяву поліції, що громада востаннє чує про зловісного бандита. Однак той думав інакше. Його ще ловили в 1866 і 1869 роках. Востаннє пов’язали у модній одеській ресторації «Новий світ».
Цього разу при затриманні Чумаку «шили» напад на обійстя дячка Кальнєва зі здирництвом, напад на двох проїжджих селян з пограбуванням, крадіжку коней і воза з речами на постоялому дворі, звинувачували в убивстві якогось Сокуренка та інше. У грудні 1869-го Трохименка возили для проведення слідчих дій до Єлисаветграда, де подільники постачали злочинців фальшивими паперами. Закінчив вік в одеській тюрмі, доживши до свого 91-річчя. Орієнтовно, помер 1880-го. До його статків так і не докопалися – доньку залишив мільйонершою.
Тут слід сказати, що фальсифікація документів у Єлисаветграді була поставлена на широку ногу – кожного разу Трохименко при потребі звертався до тутешніх «майстрів». У місті таємно підробляли та збували ще й банкноти та «усічені» золоті монети. Отже, сюжет трагікомедії Карпенка-Карого «Сто тисяч» появився не на порожньому місці – тодішня преса, особливо «Голос Юга», тонула в повідомленнях такого типу. Хто ж не вірить, в руки вам архівні підшивки старих газет.
Були освоєні технології повторного використання погашених поштових марок, включно з гербовими, тільки-но пошта їх запровадила. Наскільки то було масове заняття, говорить факт, що серед цього люду появилася певна спеціалізація. Наприклад, газета «Елисаветградский вестник» 9 жовтня 1885 року писала: «Страсть к собирательству коллекций почтовых марок по-видимому создала особый ряд промышленников, собирающих марки и доставляющих их любителям с хорошим для себя барышом. Так в Елисаветградской земской управе приобретено такими иногородними предпринимателями разного вида земских почтовых марок на сумму до 280 рублей и это в течении лишь 9 месяцев сего 1885 года». Це тільки легальний бік справи. Умільці для цих потреб освоїли фотографію, типографський друк, ювелірне мистецтво тощо. Єлисаветград був серйозною ланкою у всеросійській мережі фальшивомонетників, «ведмежатників», шахраїв та аферистів. Неспроста знаменитий російський сищик, він же й письменник, Аркадій Кошко, виловлюючи криміналітет, пильно приглядався до Єлисаветграда.
Ось як він описує марочну аферу: «В наши руки попало несколько тысяч марок целыми листами. Оказывается, брались вычищенные и еще несколько влажные марки, раскладывались на чертежной доске клеевой стороной вниз по десять и двадцать штук в каждой стороне, в зависимости от желаемого размера квадрата.
Укладывались эти марки чрезвычайно тщательно, а именно так, чтобы краевые зубчики одной входили в промежутки зубчиков другой и образовывали этим самым как бы непрерывную общую массу.
После этого бралась узенькая (не шире миллиметра, а может, и менее) ленточка тончайшей папиросной бумаги длиной во весь лист и осторожно наклеивалась по сошедшимся зубчикам между рядами марок. Затем брался особый инструмент (тут же лежавший), напоминающий собой колесико для разрезания сырого теста, но отличавшийся от кухонного инструмента тем, что по краям этого колесика (перпендикулярно периферии) торчали частые и острые иголочки. Если взять этот инструмент за ручку и прокатить колесико по обклеенному междумарочному пространству, то на нем опять пробьются дырочки, но ряды марок, благодаря оставшейся папиросной бумаге, окажутся плотно связанными друг с другом, и разве с помощью чуть ли не микроскопа вы различите эту поистине ювелирную работу. Спасая свою шкуру, братья Гриншпан выложили все. За 6 месяцев своей работы они успели раскинуть широкую сеть по всей России. В каждом крупном городе имелись их агенты, вербовавшие сбытчиков, и «коллекционеры», снабжавшие их старыми марками. Организация была настолько многолюдна, что перед Варшавской судебной палатой, где слушалось это дело, предстало несколько сот обвиняемых».
Про місцевих «романтиків з великої дороги» дописував у журнали і тутешній поліційний пристав та белетрист детективного жанру Є.С.Пясецький. Його оповідання «Мой друг Матренка», «32 доноса», «Случай. Рождественский рассказ», «Сотский Сагачок», де вгадується губернський Херсон, Єлисаветград і повіт, до революції мали свого читача.
Стало легендою пограбування у Єлисаветграді Знаменської церкви. Уже й жахливий Трохименко зійшов зі сцени, а «Елисаветградский вестник» писав 9 січня 1885 року: «В ночь с 7 на 8 января произведена кража в церкви в предместье Быковом: уворовано 8 серебряных чаш и два креста». Як кажуть, гарний ужинок, маючи на увазі ще й інші церковні коштовності. Виконавців різдвяно-новорічної акції так і не знайшли.
Жорстокими розбоями з летальними наслідками у темних провулках, як розповідав Пясецький, уславився якийсь Сашка. Він був сином міського голови одного з повітових міст Пензенської губернії. Довчився до третього класу духовної семінарії. Опинився так далеко від дому, бо ненавидів навіть власного батька і на допитах заявляв, що має намір відправити його разом з мачухою на той світ. Відзначався дикою сміливістю. На одному з допитів спробував утекти. Кабінет знаходився на першому поверсі, стояла спека і вікна були відчинені навстіж. Перед слідчим на столі лежав маузер, і в момент, коли той нахилився над шухлядою, Сашка зі скованими руками швидко скочив до столу, обіруч схопив револьвер, оглушив ударом по голові слідчого і вискочив у вікно, але… опинився в обіймах городового, що стояв унизу.
Сашку засудили до повішення, яке за амнистією до романовського 300-літнього ювілею замінено двадцятьма роками каторги. Лютнева революція звільнила його, коли зголосився на фронт. Насправді Сашка заявився до Єлисаветграда, де й зайнявся колишнім промислом. Він звів рахунки з подільниками, що «здали» його, убивши обох. Більшовикам також чимось не вгодив і був розстріляний 1920 року.
Часто «Голос Юга» повідомляє про дрібніші злочини. Щодня сторінки рясніють інформацією типу:
«Затримано злодія-гастролера біля лазні Агте на Преображенський вулиці»; «До магазину золотих виробів Кранца зайшло двоє чоловіків, щоб купити обручку. Продавець показав кілька, які покупцям не сподобалися. Через деякий час Кранц виявив, що зникла масивна золота обручка, замість якої гості залишили відполіровану мідну підробку»; «У передмісті Чечора автомобіль одного з директорів заводу Ельворті був оточений оравою хлопчаків, котрі кидали в нього каміням. В результаті авто пошкоджено»; «У ніч під Новий рік на мешканця Кущівки Дяченка, коли він проїжджав Покровською вулицею коло млина Френкеля, напав якийсь грабіжник-обірванець, схопивши потерпілого за горло»; «Губернатор постановив закрити мебльвані номери «Германія» і «Версаль», внаслідок процвітання в тих готелях таємної проституції; «До Єлисаветграда приїхав селянин Петров. На вулиці чоловік, який йшов попереду нього, підняв з землі гаманець і втік з ним. Тут до Петрова підійшов інший перехожий і звинуватив, що той привласнив чужу річ. Селянин дозволив обшукати себе. У результаті обшуку у нього самого зникли гроші сумою 450 рублів».
Леонід БАГАЦЬКИЙ
