До річниці створення 9-го батальйону — історія про двох командирів, які змогли побудувати ефективну бойову співпрацю, дружбу та синергію. Про підрозділ, що формувався як родина, має власний характер і традиції.
Символічно, що в річницю створення батальйону, 1 березня, його засновник Андрій Бойко відзначає особистий ювілей.
Тож знайомимося:
Андрій Миколайович Бойко — перший командир підрозділу у 2022 році, нині старший офіцер управління підготовки.
Павло Володимирович Вернигора — полковник, який керував батальйоном до вересня 2024 року, а сьогодні є заступником командира 159-ї механізованої бригади з логістики.
Як усе почалося? Чому вирішили створити окремий батальйон, а не пішли служити в уже існуючий?
Андрій Бойко: Коли почалась повномасштабна війна, ми одразу прийшли у військкомат, там була величезна кількість людей. Мені запропонували піти в 121-шу бригаду ТрО. Ми три дні брали участь у її формуванні.
Потім заступник обласного воєнкома запропонував мені очолити 9-й окремий стрілецький батальйон. Там фактично не було сформованого керівництва. Потрібно було створювати все з нуля. Я запропонував кільком офіцерам сформувати кістяк. І 1 березня 2022 року вже був створений актив управління батальйону.
У вас був бойовий досвід до 2022 року?
Андрій Бойко: Так, з 2014 року. Я був начальником штабу самооборони Кіровоградського Майдану. Коли почалась анексія Криму, ми організували близько сотні людей і пішли до військкомату. Нас тоді з третьої спроби зарахували до 17-го батальйону.
Починав командиром роти, потім служив у десантно-штурмових військах, був заступником командира 90-го окремого аеромобільного батальйону. У 2017-му звільнився, займався цивільним життям — сім’я, навчання, діти. Поки не почалося повномасштабне вторгнення…
Яким був перший склад «дев’ятки»?
Андрій Бойко: Першими були добровольці. Ми телефонували тим, хто служив зі мною у 17-му батальйоні. Також люди приходили самі, нікого не тягнули примусово.
Формувалися ми на базі 8-го профтехучилища. Було понад 600 осіб. До виходу в зону виконання завдань — жодного випадку самовільного залишення частини. Жодного. Моральний підйом був колосальний.
Ми щодня тренувалися: стрільби, медицина, інженерна справа. Мали кілька полігонів, навіть облаштували власний. Інструкторами були наші ж офіцери — з бойовим досвідом, зі спецназу. Наші перші бойові виходи були на Донеччину та Луганщину.
Кордон Луганської, Дніпропетровської та Харківської областей. На даний час тимчасово окупована територія
Павле Володимировичу, яким був ваш шлях до 9-го батальйону?
Павло Вернигора: Я кадровий офіцер. Закінчив Харківське танкове командне училище зі званням лейтенанта. Служив у 30-й танковій дивізії командиром комендантської роти. Після контракту пішов у цивільне життя, працював в агросфері, у тому числі й за кордоном.
У 2018-му підписав контракт. На початку 22-го року з посади начальника штаба пішов до окремого батальйону забезпечення ОК «Захід», заступником командира з озброєння. І за кілька тижнів почалося повномасштабне вторгнення… Ми доставляли боєприпаси, паливо. Було дуже важко налагодити логістику.
У серпні 2022-го мені запропонували прийняти 9-й окремий стрілецький батальйон, відновити його і відправити на бойові. Батальйон був сформований, мотивований. Андрій Миколайович тоді вже був заступником. Нам вдалося залишити його в підрозділі, і ми працювали разом до 2024 року.
Під час нашого перебування у батальйоні, ми в середньому були на шести гарячих напрямках, відбулося близько 11 оперативних підпорядкувань.
Ви звільняли Херсонщину, розкажіть про цей досвід
Андрій Бойко: 29 серпня 2022 року був перший наступ. Наш батальйон виконав поставлені завдання повністю, вийшов на визначені рубежі та закріпився. Не всі інші підрозділи змогли це зробити.
Ми звільняли Петрівку, Хрещенівку, Шевченківку. Коли зайшли в села, місцеві не одразу повірили, що ми свої. А коли почули українську мову — плакали, кричали, обіймали. Це неможливо зіграти. Це було справжнє.
Під час того наступу загинув наш начальник штабу, а Павло Володимирович отримав поранення. А далі був Бахмут…
Трофеї Херсонщини після наступу ЗСУ. Андрій Бойко
Одразу видно, що ви розумієте один одного з півслова, а як воювалося в команді, не було конкуренції?
Андрій Бойко: Між нами не було конкуренції, а була синергія. Я — не кадровий військовий. А от досвід, військові знання Павла Володимировича, його стратегічне мислення — це було критично важливо.
Батальйон став родиною. Всі намагалися один одному допомогти, було людське відношення і це дуже сприяло виконанню операцій.
Павло Вернигора: Завдяки роботі Андрія Миколайовича в нас на позиціях завжди, була комунікація з сусідами зліва, справа, з тилом, так ми знали що і де відбувається. Це досить важка робота – налагодити потоки достовірної та швидкої інформації. Протягом нашої співпраці Миколайович у мене нібито на плечі сидів і на вухо шептав, що де відбувається. Мені залишалося тільки оцінювати обстановку та приймати рішення, це була дуже ефективна співпраця!
Павло Володимирович, ваші підлеглі вас називають командиром, який іде попереду, а не ховається…
Павло Вернигора: Я просто оцінював ситуацію і приймав рішення. Мій перший бойовий досвід був у 2018 –Лисичанськ, Сєвєродонецьк, з тих пір були різні випадки, траплялося що доводилося йти самому — бо інакше було неможна.
Одного разу, після важкого обстрілу, хлопці відмовилися заходити назад на позицію. Я розумів, що зранку через цю ділянку піде інший батальйон і вимушений був зайти на позицію сам зі стрілецькою зброєю. А на ранок підійшла допомога: головний сержант і начальник розвідки. Потім на вечір зайшла група на закріплення.
Це підіймає дух бійців, що комбат не просто сидить десь з рацією в безпечному місці, а безпосередньо поруч з ними воює. Але це не дуже правильно, кожен повинен робити свою справу і комбат має керувати всіма напрямками і бачити всі ділянки.
Остання, найдовша година в Бахмуті. Павло Вернигора
А були моменти, коли вже здавалося, що все погано, але вдалося все розрулити?
Павло Вернигора: Був момент, коли одна з рот опинилася в тактичному оточенні на Лиманському напрямку, під Макіївкою. 11 днів, приблизно 20 чоловік. Було важко, до них практично неможливо було добратися, але командир вивів.
Андрій Бойко: Тоді це ще не було поширено, але ми одними з перших застосували коптери для забезпечення оточених — скидали боєприпаси, воду, їжу, рації. Тоді ми разом із екіпажами 92-ї бригади вигадали, як підвішувати й маркувати вантажі до дрона «Баба яга», щоб їх знаходили в снігу. Саме це допомогло хлопцям втриматися і вийти, не потрапивши в полон.
Розкажіть ще якісь емоційні моменти з вашого бойового досвіду
Павло Вернигора: Після кожної операції завжди щось є смішне, але коли вона відбувається, ніколи не смішно.
Андрій Бойко: Два роки тому під час боїв в Синьківці, Павло Володимирович сам пішов до ворога і взяв трьох росіян у полон. Був з ними сам на сам.
Що ви з ними зробили?
Андрій Бойко: У батальйоні завжди дотримувалися Женевської конвенції. Кожен полонений — це потенційний обмін і шанс повернути свого.
Під час Херсонського наступу батальйон узяв у полон двох військових. Один із них був важко поранений — йому одразу надали медичну допомогу та евакуювали на лікування. Інший контрактник, добре підготовлений — зізнався, що йшов у бій із переконанням, що живим не повернеться, бо їх переконували, що українські військові не беруть у полон. Коли ж до нього поставилися по-людськи — перев’язали й нагодували після кількох днів без їжі — був здивований.
Павло Вернигора: була ситуація, Андрій Миколайович знайшов збитий вертоліт, там була тіла двох ворожих офіцерів. Попри тиск «зверху» з вимогою просто передати їх, позиція була принципова: передача можлива лише в обмін на наших бійців, саме з нашого батальйону і цього вдалося досягти.
Так само діяли й щодо тіл загиблих: передавали координати, забезпечували безпечний доступ, волонтери забирали рештки. Для нас це було чітке правило — якщо є можливість повернути своїх, її потрібно використати.
Орки, яких комбат взяв у полон
Спілкувалася з вашими побратимами і всі як один говорять, що 9-ка – це родина, де всі один за одного. За роки вашого командування не було великих конфліктів?
Андрій Бойко: На початку були проблемні люди, але за перші два-три місяці батальйон очистився — хто сам пішов, з кимось попрощалися. Непотрібне відпало.
Павло Вернигора: Ситуація була неприємна — довелося розгрібати наслідки. Колишній начальник штабу Кравченко, який стояв біля витоків батальйону, повівся непорядно — щодо нього відкриті кримінальні провадження за зловживання службовим станом та розкрадання зброї та боєприпасів. Тому боляче було бачити, коли ця людина лікується у госпіталі та використовує шеврон підрозділу, в якому давно не перебуває…
Зараз 9 батальйон переформатовується. Як ви взагалі ставитесь як батько-засновник до трансформації 9-ки? Ви вважаєте, це на краще для батальйону?
Андрій Бойко: Для батальйону це краще, тим більше, що він виведений в окремий.
Павло Вернигора: Але є один незрозумілий мені момент. Після заходу на Вовчанський напрямок у 2024 році бойовий склад батальйону розподілили по інших підрозділах 57-ї бригади, а управління вивели на реформування. Фактично розбили кістяк підрозділу. Досвідчених командирів і фахівців перевели на нижчі посади, розформували підготовлені розрахунки й групи вогневої підтримки. Це рішення для мене досі незрозуміле й болісне.
Що б ви сказали цивільним?
Андрій Бойко: Вірте в ЗСУ, підтримуйте. Хлопці не залізні, вони воюють четвертий рік. Потрібна ротація, потрібні свіжі сили.
Не можна, щоб одні воювали, а інші жили так, ніби війни немає.
Павло Вернигора: У 2023–2024 роках був ресурс, щоб посилити армію. Не всі цим скористалися. Зараз воїн сидить на позиції максимально довго — і це морально виснажує.
Єдине що зараз дає надію, це діти яим в 2022 році було 14-18 років, батьки яких воювали. Вони на свідомому рівні підготують себе. Бо чим більше ти навчений і підготовлений, тим довше ти житимеш. Ми з Андрієм відновлювали не одну роту і хлопці жили за рахунок того що їх навчили. І молодь до цього прийде і я сподіваюся що за ці пару років це має закінчитися. І дух перемоги не можна втрачати!
Який він, 9 стрілецький сьогодні?
Павло Вернигора: У вересня 2025 ми з Миколайовичем зустрілися і в нас проходить співпраця в 159 механізованій бригаді. Життя нас пересікає і досить приємно, коли ти бачиш знайому людину, знаєш її можливості і приємно, що ви знову разом, робите щось спільне, щоб наблизити довгоочікувану перемогу!
Андрій Бойко: Батальйон зараз активно працює. Якщо хто стоїть перед вибором, то 9-ка формується, є можливості, різні спеціальності, посади.
Батальйон продовжує життя, традиції підтримуються, і він по іншому не може, бо вихований як справжня родина!
Спілкувалася Олена Шендеровська
