Кропивницький провів у вічність Юрія Ходаковського та Вадима Кумського.
Обоє воїнів тривалий час вважалися зниклими безвісти. У січні 2026 року результати ДНК-експертиз поставили крапку у цій виснажливій невідомості й водночас відкрили нову рану — рану прощання.
Юрій Ходаковський народився 12 серпня 1989 року у Кропивницькому. Зростав і проживав у селищі Новому. Середню освіту здобув в загальноосвітній школі №10. Після завершення навчання свідомо обрав робітничу спеціальність і вступив до професійно-технічного училища №8, де опанував фах газоелектрозварювальника.
Трудову діяльність Юрій розпочав на Кіровоградській ТЕЦ, а згодом працював на різних підприємствах за спеціальністю. Його цінували як гарного фахівця. Він мав «золоті руки», не боявся складної роботи й завжди доводив справу до кінця.
Найбільшим захопленням Юрія Ходаковського була авто- і мототехніка, у якій він добре розбирався та якій присвячував значну частину свого вільного часу, а також риболовля. З часом у його житті з’явилася родина, народився син. Для нього Юрій був турботливим і люблячим батьком, який із увагою та теплом передавав сину свої захоплення, прищеплював інтерес до автоспорту.
У квітні 2024 року, керуючись почуттям обов’язку й відповідальності за майбутнє своєї дитини та країни, Юрій Ходаковський добровільно став до лав Збройних Сил України. Пройшов необхідне навчання та служив на посаді стрільця десантно-штурмового батальйону. Виконував бойові завдання на Донецькому напрямку.
Солдат Юрій Ходаковський загинув 25 травня 2024 року в районі села Новомихайлівка Покровського району Донецької області, віддавши своє життя за свободу й незалежність України. Після цього Юрій вважався зниклим безвісти. Рідні не втрачали надії та протягом тривалого часу шукали його, звертаючись до всіх можливих інстанцій, докладаючи максимум зусиль.
У січні 2026 року результати ДНК-експертизи підтвердили загибель воїна. Йому було лише 34 роки…
Юрій був доброзичливою, відкритою та щирою людиною. Він умів знаходити спільну мову з людьми, завжди залишався порядним і відповідальним, ніколи не відмовляв у допомозі та щиро підтримував тих, хто її потребував.
У глибокій скорботі за полеглим захисником залишилися його найдорожчі й люблячі рідні — мама, сестра та син, якому нині 11 років.
Поруч із Юрієм Ходаковським у цей день стояло інше ім’я — зріле, виважене, з великим життєвим досвідом і такою ж великою відповідальністю.
Вадим Кумський народився 19 червня 1969 року у місті Сніжне Донецької області. Згодом родина переїхала до міста Кропивницького. Навчався Вадим у загальноосвітній школі №16.
Професійну освіту здобув у нині Кропивницькому інженерному фаховому коледжі ЦНТУ, де опанував спеціальність «налагоджувальник верстатів».
Після завершення навчання Вадим Кумський працював на заводі «Гідросила», а також у проєктному інституті, де зарекомендував себе як відповідальний, технічно грамотний і сумлінний фахівець. Згодом разом із товаришем Вадим Кумський заснував власне підприємство — «УкрПромСервіс», яке спеціалізується на виготовленні гумових виробів для сільськогосподарської техніки. Цій справі він присвятив близько двадцяти років свого життя, вкладаючи в неї працю, досвід і душу.
У травні 2024 року, не залишаючись осторонь долі країни, Вадим Кумський став на захист Батьківщини.
Пройшов підготовку та служив на Донецькому напрямку на посаді стрільця-снайпера мотопіхотної роти. 17 липня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Невельське Покровського району Донецької області, Вадим Кумський перестав виходити на зв’язок. Відтоді він вважався зниклим безвісти. Рідні не припиняли пошуків — зверталися до лікарень, різних установ та організацій, надсилали запити, зберігаючи надію на диво. На жаль, результати ДНК підтвердили найстрашніше: солдат Вадим Кумський загинув. Йому було 55 років.
У пам’яті всіх, хто знав Вадима Валерійовича, він назавжди залишиться доброю, щирою, розумною та мудрою людиною, для родини — люблячим і уважним батьком, сином, чоловіком і братом.
Вадим Валерійович мав багато друзів, любив риболовлю і лазню, цінував щире спілкування та прості радощі життя. У складні моменти поруч із ним було спокійно й надійно — він ніколи не залишав людей наодинці з їхніми труднощами.
Без рідної людини залишилися мама, сестра, дружина, донька та двоє синів.
Під звуки сигналу «Пам’ять» і Державного Гімну України місто віддало останню шану своїм захисникам.
