Микола Олександрович Стоян. Людина, учитель, письменник – Яскравий слід у людській пам’яті. Це назва книжки про нашого земляка, надзвичайного педагога і світлої людини, який вчив дітей добру і щедрості серця, якому 20 лютого виповнилося б 100 років від дня народження.
Учитель… Він входить у життя з першим шкільним дзвінком і веде за собою через дитинство і юність, аж доки не зміцніють крила для злету. Але він залишається з тобою на все життя бо ті добро і благородство, любов , що проросли в людській душі – то –частка і його серця, квіт його щедрого засіву.
Пригадую, як після закінчення студентської конференції по розподілу на педпрактику в 1976 році ледь стримувала сльози завжди весела Ніна Вільхова Адже їй так хотілося працювати у рідному Маловисківському районі або у Новомиргороді – все ж таки районний центр. А натомість – село Панчеве , до якого й добиратися, мабуть, доведеться двома автобусами.
Свою подругу заспокоювали однокурсниці Наталка Гонитель та Люда Нех. Адже не могли зізнатися у тому, що назву розташованого від райцентру за 20 кілометрів села зустріли вперше на мапі Кіровоградської області.
Під час відрядження в якості методиста кафедри української літератури педінституту до Панчевого, вже й сам подумав про те, як зустріли наших студенток – практиканток? Але швидко відкинув сумні думки, бо в цій школі вже багато років працював вчителем української мови та літератури, згадавши в цій школі працював вчитель української мови та літератури, письменник і краєзнавець Микола Олександрович Стоян – батько мого однокурсника Григорія, старшого з двох його синів. І не помилився, слухаючи збуджені розповіді студенток про учнів та вчителів, їхнє влаштування в пришкільному інтернаті, де кімната – одна на трьох, проте так їм добре почувається, весело хоча і прохолодно.
Аж ось і Микола Олександрович зі своєю лагідною й доброю посмішкою.
– А дівчата вас на завтра чекали… – дивується.
– А я ось сьогодні мов сніг на голову, без попередження, – віджартувався.
– Ну не кажіть, – аж ображаються студентки. – Ходімо на уроки хоч зараз.
Того дня разом із Миколою Олександровичем відвідали уроки майбутніх вчителів Людмили Григорівни Нех, Наталії Леонідівни Гонитель та Ніни Григорівни вільхової. Залишилися задоволеними, бо побачили прагнення дівчат працювати з дітьми, запалювати любов до мови і літератури, розпізнати творчу особистість.
Кілька разів був я на гостинах у родині Стоянів. Господар –знаний на Новомиргородщині мисливець і рибалка – пригощав мене свіженькими карасями у сметані, смачнючою зайчатиною з картопелькою та холодцем із щуки, з любов’ю розповідав про свої мандрівки.
– Ви навіть уявити не можете, як нам цікаво працювати з дітьми – ділиться радістю четвертокурсниці . ми вдячні Миколі Олександровичу, завдяки якому ще раз переконалися у правильності обраного шляху.
Родом він був із простої селянської сім’ї. Ще перед війною став студентом філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, навчання у якому закінчив 1947 року і став працювати за фахом протягом 1947 – 1985 років у Канізькій та Панчівській школах , поєднуючи багаторічну роботу з написанням дописів на педагогічні та соціальні теми до обласних газет “Кіровоградська правда” та “Молодий комунар” новомиргородської газети “Червона зірка”. А ще він автор низки замальовок, есе, нарисів та оповідань, які друкувалися в республіканській та обласній пресі. Був незмінним членом місцевого літературного осередку “Вись” та обласного літоб’єднання “Степ”.
– Як малу дитину треба берегти рідну мову – не втомлював повторювати учням свою думку шкільний педагог. – Не вбережемо її – не буде й Вкраїни. – згадував неодноразово слова сільського педагога журналіст і письменник Віктор Погрібний після його виступу в театрі М.Л. Кропивницького на перших зборах української інтелігенції.
Почав роботу вчитель і завуч за сумісництвом зі створення драматичного гуртка, учасники якого разом зі своїм режисером-постановником та актором ( Микола Олександрович виконував в п’єсі “Загибель ескадри” роль Гайдая – авт.) на спектаклі якого сходилися місцеві жителі до Панчівського будинку культури, який славився залою на сто сидячих місць місцеві жителі. На зароблені гроші школа придбала більярд.
1958 року з друку виходить його книжка оповідань з назвою “Мої маленькі друзі”, яку “заселили герої п’ятьох оповідань з розповідями про школу та її учнів, із змістом яких знайомляться учні під час проведення уроків з розділу “Література рідного краю”. Потім були й інші друком видані художні книжки, які легко читаються і запам’ятовуються, бо творчий почерк Миколи Олександровича був неповторним. А ще можна згадати низку його нарисів та кореспонденцій про людей села, плідну діяльність як позаштатного кореспондента обласних газет “Кіровоградська правда” і “Молодий комунар”, новомиргородської районної газети “Червона зірка”, дружбу з Олесем Гончаром, який подарував йому роман “Циклон” із дарчим написом, зібрані матеріали з життя історії Панчівської школи, а також як про одного з авторів тому, присвяченого Кіровоградській області.
Вже перебуваючи на заслуженому відпочинку Микола Олександрович частенько навідувався до рідної школи, а також читав змістовні лекції нам краєзнавчу тематику про звичаї панчівців та сільські традиції, давав корисні поради щодо створення куточків краєзнавства в Панчівській та Канізькій школах.
І сьогодні в школі зберігають пам’ять про колишнього вчителя і письменника, який залишив яскравий слід на теренах Кіровоградщини.
Довідка: Микола Стоян є автором книг оповідань “Земля і люди” ( 1958), Мої маленькі друзі (1958), “Найкраща задача” (1961), нарису “Панчеве” (1991) , “Навчаючи – виховуй! (1969) в співаторстві з Миколою Чечотом.
Анатолій Саржевський
Фото надане автором
