Для бiльшостi цивiльних цей колись курортний маршрут наразi непопулярний. А от для волонтерiв навпаки: звiдусiль доставляють допомогу нашим героїчним, рiдним “херсончикам”.
Наша подорож з Кропивницького теж була гуманiтарною: кореспонденти сайту Златопіль, разом з волонтерами, везли необхiдне жителям сiл, якi так довго були в окупації. Про саму допомогу можна дiзнатися за посиланням, а сьогодні про емоції та відчуття від поїздки.
Дві області і близько 300 кілометрів відділяє Кіровоградщину від кордону з Херсонською областю. Як тільки-но під’їжджаєш, бачиш першого постраждалого від війни – наскрізь продірявлений кулями пам’ятник кавуну гордовито зустрічає гостей області. Йому добряче дісталося, але повалити символ Херсонщини ворогу не вдалося – він виявився незламний, як і жителі цього регіону.
Їдемо по розбитим обстрілами дорогам і починається шлях війни. Він в усьому: в ямах від вибухів, у спалених автівках з рашистською символікою на узбіччях, в розбитій військовій техніці, в полях із випаленою, чорною пшеницею та соняшниками. Замість хліба там інші “врожаї” – дуже моторошні. Серед неприбраного врожаю стирчать із землі хвости нерозірваних ракет, замість зерна поля засіяні касетними снарядами. Після побаченого на наших землях оці жарти «привези кавуна» здаються цинічними і несмішними…
В посадках дерева посічені обстрілами – живого місця немає, повалені електричні стовпи. Напередодні нашої поїздки в новинах повідомляли, що на Херсонщині з`явилося світло, але з м’ясом вирвані і заплутані електричні дроти переконують, що світла тут не бачитимуть ще довго…
Найжахливіше, що вразило надовго і від чого плакали – це мертві тварини, які постраждали від ворожих обстрілів. Особливо боляче було побачити мертву корову, а місцеві розповідали, що тварини гинули прив’язаними чи зачиненими в сараях… Вижили ті, яких встигли відв’язати…
Загальна атмосфера вичікувально-тривожна. В’їжджаємо в перший населений пункт і тут вже серце завмирає від страшних картин: розвалені, обстріляні будинки, та паркани, у більшості немає вікон, даху, їх тимчасово замінює плівка. Немає жодної повністю вцілілої садиби. І ти з жахом розумієш, через що прийшлося пройти людям, яким не вдалося виїхати. Дев’ять місяців пекла й очікування…
“В погрiбах сидiли що вдень, що вночi. Сусідню Петрівку українські військові брали три рази, а коли вдалося взяти, то вони місяць там були, не могли до нас дістатися. Ми чули наших рідненьких захисників поруч, знали що вони звільнять нас, але ніяк – так тяжко цей місяць тягнувся, не передати словами, але хлопчикам сильно від ворога діставалося, обстрілювали їх бідних дуже…”, – розповідає жителька села Хрещенівка.
Взагалі де ми їздили Херсонщиною, скрізь лунає наша солов’їна і в кожному слові, в кожній фразі ненависть і презирство до росіян.
“З 12 березня кацапи увiйшли до нас. Зранку прокинулися – в селi стоять zетки і з їхнім приходом в селі зникло світло. Вони до нас приходили в будинки i «кошмарили»: крали телефони, акумулятори. Забрали наших хлопцiв з села в полон, два мiсяцi тримали, потiм вiдпустили. Ми теж потихеньку, поки вони спали забирали в них те, що нам потрiбно, аби якось їм насолоти. Було таке, що вони залякували нас, говорили, що якщо ображатимете «їхніх людей», тобто тих, хто перейшов на їхню сторону, то нас пострiляють. Але після всього пережитого ми загартованi, готовi їх давити голими руками”, – розповідають жителі села Шевченківка.
Їздимо між селами і нас не полишають відчуття, що ці прості люди мають якусь суперсилу. В таких тяжких умовах, ризикуючи життям, вони продовжували боротися.
“Зараз, коли десь виїжджаєш i повертаєшся назад, то незрозумiло як ми тодi жили. А на той час нормально якось було. Було сапаєш на городi, а воно стрiляє. Думаю ще рядочок досапаю та й пiду, а воно ззаду мене як бахне, що й капцi на городi погубила, так бiгла додому”, розповідає жителька села Осокорівка.
В цьому селі взагалі лячно, адже живуть люди на березі Дніпра і коли дивишся на лівий берег, то розумієш хто там зараз. Іншими словами, якщо взяти потужну оптику, то можна побачити очі кацапів. А люди все одно повертаються.
“Вночi i зараз стрiляють, ховаємося в погрiб, ми змогли виїхати на початку в iншу область, але додому хотілося страшенно. Сiм мiсяцiв рашисти стрiляли без перестанку. Повiдкривали магазини i пообкрадали, жити нормально не давали. В нас у селi було поранено три родини, вони довго лежали в лiкарнi, але на щастя вижили. Зараз люди почали вертатися, навіть з дiтками маленькими, ми разом ходимо на суботники, прибираємо, пiдмiтаємо”.
Але розповіді від людей, які нікуди не виїжджали і весь цей час жили під обстрілами вражають.
“У нас у дворi прильоти були, то було страшно. Але моя сестра з iнвалiднiстю говорить, що не можна кидати свою землю, хто поїхав-їхнi хати розбомбили, а ми будемо сидiти вдома, нас не вб’ють. Так і сталося”.
А коли ці люди розповідають як вони, ризикуючи власним життям, підгодовували наших захисників, то сліз вже не втримати.
“Коли ворог був тут, ми виловлювали рибу в мiшки, возили нашим хлопцям на передову, а зв’язку ж з ними не було. То ми на скутерi їдемо, а вони вже по звуку знають, що це ми. Доїхали, мiшок їм перекинули, розвернулися – і швидко назад! Тiльки-но на першу вулицю виїжджаємо, ззаду ворожі автоматні черги, а ми по газам з усієї сили! Їдемо i радiємо, що вдалося підгодувати наших хлопчиків”!
Такі вони цивільні герої нашої країни, які навіть під обстрілами знаходили можливість жити нормальним життям.
“День Незалежності ми зазвичай святкуємо на березі Дніпра. І цього року не зраджували своїм традиціям. Сидимо, відзначаємо, кричим “Україна – ми з тобою!” І раптом як бахне поруч – аж вода в Дніпрі піднялася стовпом. Ми забігли під міст і продовжуємо – адже це наше свято”!
От такі вони прості та водночас непрості жителі Херсонщини. Щирі, добрі, сміливі, але ворогу спуску не дадуть – справжні героїчні люди України.
Ми їдемо додому, за вікном ретроспективна картина, де пейзажі змінюються від воєнно-зруйнованих, до мирних. Десь в глибині видихаєш, що нарешті виїхав з небезпечної території. Але перед очима люди, які залишилися там, щоб прибирати, відстроювати, наводити лад, жити і господарювати на своїй землі.
Тепер для мене Херсонщина це не про кавуни, а про надзвичайних людей, яких ми так чекали додому, в Україну…
Олена Шендеровська
