Цивільним складно зрозуміти яким може бути життя на війні. Після перемоги таких історій буде багато – наші герої-захисники розповідатимуть про складний шлях дітям і онукам. А зараз ми можемо почути фрагменти таких розповідей від тих, хто захищає нас з вами.
Сьогодні про свій бойовий досвід, специфіку роботи та гендерні нюанси на службі кореспондентка сайту Златопіль спілкувалася з психологинею групи кадрового забезпечення роти патрульної поліції особливого призначення «Святослав», капітаном поліції Олександрою, яка від початку війни на передовій.
Кореспондент: Ви за фахом психолог. Як так вийшло, що ви опинилися в зоні бойових дій?
Олександра: В 2014 році до мене надійшла пропозиція від командира підрозділу батальйону «Кіровоград» (перейменований у 2016 році – ред.) В’ячеслава Шевченка, який до цього був 9 років моїм тренером з рукопашного бою. На той момент я працювала в дитячому будинку вихователем. Він мені зателефонував і попросив, щоб я порадила хлопця-психолога, за якого можу поручитися. Я таких пригадати не змогла і запропонувала свою кандидатуру. Так я і потрапила в підрозділ.
Кор: Часто від початку війни доводилося їздити на схід?
Олександра: Кілька разів на рік. Не їздила тільки коли була в декретній відпустці, але то було геть недовго.
Кор: Чим там доводиться займатися?
Олександра: Задачі з психології мінімальні. Якщо хтось звертається за допомогою, то звісно ми працюємо. А так мої функції, як звичайного бійця: блокпости, автопатрулі, мобільні пости.
Кор: А багато на передовій жінок?
Олександра: Звісно основна маса чоловіки, але останні роки жінок стало з’являтися все більше. Якщо раніше казали, що жінкам на війні не місце, що ми нічого не вміємо, то зараз дівчат беруть на службу значно більше не лише через гендерні квоти, а й тому, що ми показали свою міць, витривалість, вміння в усьому бути не гіршими за чоловіків.
Кор: Яке ставлення до жінок на війні?
Олександра: Все залежить від командування. Є такі люди, жінконенависники, які навмисне будуть робити настільки жорсткі умови, щоб дівчата самі відмовлялися служити. Але більшість адекватні командири, які й підказують і допомагають. Мені теж у свій час говорили, що я морально не витримаю і втечу, тому я навіть тренувалася. Колись у нас був такий випадок, що чоловік проходив через блокпост, впав і розбив голову – було дуже багато крові. Йому надали першу допомогу, чекали батька і медиків. Я не відходила від місця де він лежав, дивилася на скривавлену людину, яка стогне в калюжі крові, таким чином тренуючи свою витривалість і холоднокровність до подібного, щоб навчитися не губитися в подібних обставинах.
З чоловіком, до речі, потім все було добре)
Кор: Готовність до служби не залежить від статі, це більше внутрішня сила
Олександра: Ні від статі, ні від віку, ні від статури. Тут ми не судимо людей «по обгортці». Коли я тільки починала свої відрядження в Донецьку та Луганську області, в нас був хлопець такий великий, спортивний. На таких дивишся і вже бачиш в ньому мужність. Але після бою він «поплив» і перевівся від нас. До речі ще декілька хлопців не витримали першої командировки в 15-му році і пішли зі служби.
Кор: Як ви розрулювали ситуацію з своєю дитиною, коли доводилося їздити в командировки?
Олександра: Чоловік працював у місті, то завжди виручав, а якщо він не міг-то батьки, бабусі-дідусі. Виходу не було. Зараз чоловік теж воює, то я частіше на місці.
Кор: Чи сильно відрізняється ваша служба до повномасштабного вторгнення і зараз?
Олександра: Зараз нам важче, бо графік роботи більш насичений, частота і терміни відряджень ненормовані. Якщо раніше їхали на місяць-два, то тепер не знаємо коли повернемося додому. Тому неможливо щось планувати, а через це багато сварок з домашніми.
Кор: Якусь психологічну діагностику військовим проводите?
Олександра: Діагностування вони проходять перед відрядженням, а потім після відрядження. Також проводимо обстеження на мікроклімат.
Кор: Яка різниця у висновках між 2015-м роком і зараз?
Олександра: Люди стали більш агресивні і тривожні. Якщо в них в тестах виходить високий рівень тривожності, то я розумію, що це стандартні показники для цієї ситуації. Адже раніше перебуваючи у відрядженні на передовій розумів, якщо щось станеться з тобою, то твоя родина у безпеці. А зараз рівень тривожності виріс-ти не можеш перебуваючи на війні бути спокійним за свою родину. Ракетна небезпека, постійні тривоги, діти в підвалі. Це морально складно.
Ще відчувається певна психологічна деформація. Коли знаходишся там – це постійні гуркотіння, прильоти, літаки над головою. І ти приїздиш додому – то тебе й тривоги не турбують і коли рідні нервують і біжать в підвал – тобі байдуже, бо атрофоване відчуття страху. Це великий мінус, адже коли по Кропивницькому були прильоти, я не чула цих вибухів. Моя свідомість їх ігнорувала.
Кор: У кожного психолога має бути психолог. Ви як відновлюєтеся?
Олександра: Коли приїздиш з довгого відрядження, то дуже складно. Нібито круто бути вдома, але поки адаптуєшся до мирного життя – потрібно близько місяця, а то й більше. Ти звикаєш, що при тобі немає постійно зброї, що не треба слідкувати чи на місці «магазини». Коли було геть складно ходила до психолога Владислава Зубченка – свого викладача і він мені добряче допомагав. Зараз нібито сама справляюся, але коли геть складно то звісно звертаюся за порадою чи підтримкою.
Кор: У вас виникало коли-небудь бажання все кинути?
Олександра: Таке щоб кинути не було. Більше було таке, що в колективі всіх починає «паяти», розпалюються міжособистісні відносини і тоді дуже складно. Також лякає, коли люди з нашого боку не відрізняються від ворога, як от на сході було багато проросійських. Адже від людей багато що залежить.
Військові будні ж не лякають. Навпаки, до таких командировок так звикаєш, що тобі вже навіть не вистачає цього адреналіну. Там постійно щось відбувається – десь щось пролетіло, комусь потрібна допомога, треба бігти, виручати, підтримувати. Після такого вдома вже якось нудно. Коли закінчиться війна – для багатьох постане проблема – як жити тут і змінювати своє життя на мирне…
Спілкувалася Олена Шендеровська
