Тридцятип’ятирiчний Антон з Днiпра про вiйну в Українi дiзнався в Iзраїлi. До Хайфи поїхав на заробiтки, майже два роки працював там будiвельником.
Про це пише Суспiльне, iнформує Златопiль.
“У мене були плани залишитися в Iзраїлi, але сталася вiйна”.
24 лютого був звичайний ранок, а попереду – робочий день на будiвництвi. Я вже збирався йти на роботу, як раптом побачив в iнтернетi, що росiяни бомблять Київ. В Українi розпочалась повномасштабна вiйна. На роботу цього дня я не пiшов, два днi “просидiв в iнтернетi”, читав новини. У мене був шок. Я взагалi здоровий i мiцний чолов’яга – можу дати собi раду, але, як виявилося, не в цiй ситуацiї. Мене весь час трусило, я не мiг опанувати себе, пiдскочив тиск. Вiд думки, що я маю захищати свою рiдну землю, менi стало легше. Я поїхав у Тель-Авiву в українське консульство, аби дiзнатися, як швидше вилетiти в Україну. I вже 2 березня спецiальним рейсом я вилетiв у Кракiв, а звiдти – до Яворiвського полiгону, який росiяни знищили 13 березня, випустивши по його територiї крилатi ракети.
З Тель-Авiва разом зi мною летiли ще десятеро вiйськових iзраїльтян, серед них – четверо дiвчат. Вони виявили бажання захищати Україну у складi iноземного легiону.
“Я був щасливий ступити на українську землю, мене вже й вiйна не лякала. Я зрозумiв, що вдома. I це вiдчуття не можна передати словами”.
Я дуже хотiв зустрiтись з батьками, яких не бачив рiк i вiсiм мiсяцiв. Вони живуть у Днiпрi, тому спершу поїхав туди. Моя мати нiколи не поїде з рiдного дому. Вона працює завiдувачкою школи-iнтернату для дiтей, позбавлених батькiвського пiклування. Каже – “Дiтей я нiколи не кину, ну як вони будуть без мене”. Тому у мене зараз одна задача – обороняти рiдну землю вiд росiйських окупантiв, захищати своїх батькiв i рiдний дiм”.
“Без жартiв на вiйнi – скрутно”
У Кропивницькому я захищаю один iз об’єктiв. Не знаю, що буде завтра, можливо вiдправлять в iншу область. Я до всього готовий. Але на Кiровоградщинi менi подобається. Про вiйськових тут добре пiклуються. Я з радiстю промiняв iзраїльськiй хумус на українськi сало i борщ. За це велика подяка нашому куратору з територiальної оборони Олексiю, ми його всi називаємо “батько”. Вiн пiклується про нас, як про рiдних дiтей – привозить смаколики.
Iнколи, щоб вiдволiктися вiд вiйни розповiдаємо анекдоти, звiсно, про росiян. Не можна ж постiйно дивитися пана Арестовича, хоча вiн, дiйсно, дiє як заспокiйливе. Надихають меми про Чорнобаївку. Всi вiйськовi тут жартома мрiють жити в Чорнобаївцi, або поблизу цiєї славетної землi.
“Пiсля перемоги я обов’язково одружуся”
В те, що перемога буде за нами, я навiть не вiрю, я впевнений в цьому. Ми вiримо, що вiйна завершиться до кiнця весни. I моє життя точно не буде таким, як ранiше. Я зроблю пропозицiю дiвчинi i одружуся. Хоча вона про це ще не знає. З Iриною я познайомився в iнтернетi, коли був в Iзраїлi. Вона також будiвельник. Живе у Днiпрi. За кордон працювати бiльше не поїду, будемо вiдбудовувати державу разом.
