Ігор – на вигляд звичайний 15-річний підліток, яких ми зустрічаємо щодня на вулиці. Незвичайне в ньому – це досвід, якого не має бути в дітей.
Хлопчина, родом з Херсонщини, пережив окупацію, інформаційну блокаду, блокпости під прицілами ворога та багато іншого. Він свідомо перейшов на українську мову і щемно, до мурах, декламує Василя Стуса “Як добре те, що смерті не боюся”.
Зараз Ігор вже рік мешкає у Кропивницькому та понад все мріє повернутися додому. Своїми спогадами про рідний дім та початок великої війни він поділився з кореспонденткою сайту Златопіль.
24.02.2022…
Близько 6-ї ранку мамі подзвонила сестра і сказала, що почалася війна. Ніхто не вірив, але ми вийшли на вулицю і побачили їхні вертольоти. Поки ми швидко збирали речі, почули перші вибухи і спустилися в підвал. Ми його збиралися засипати і кидали туди будівельне сміття, але тоді іншого місця, щоб заховатися не було, а вибухи були сильні. Через деякий час все різко затихло, і ми вирішили зайти в дім, щоб ночувати в прохідній кімнаті, в якій немає вікон, між двох стін. Але подзвонив знайомий і сказав, що зараз буде щось страшне, просив ховатися. Потім ми почули звук літаків та пусків ракет. Ми взяли ковдри, матраси, сумку з речами й знову спустилися. Спочатку було близько 10 прильотів, а потім почалися вуличні бої та автоматні черги, нам було дуже страшно з мамою та маленьким братиком. Йому було два рочки і він постійно плакав від страху й холоду. Зранку ми зібралися в чому були і поїхали до тітки в інший район міста, де можна було тимчасово сховатися та перечекати. По дорозі ми бачили зруйновану техніку, на Антонівському самому мосту та біля нього, спалену заправну станцію, пошкоджене житло мирних людей. Це був останній день, коли я був вдома…
Окупація
Перші місяці максимально все вивозили: продукти, речі, техніку, грабували магазини та людей. Багато мародерили, АТБ очистили дуже швидко. Ми виходили тільки в центр за продуктами, бо орки стріляли в центрі міста, ходили по ринкам з автоматами. Щось взяти в продавців і піти – для них не було проблемою. Перший місяць був складний, бо забирали все, грошей не було, як і продуктів у магазинах. Їжу продавали на ринках, але ціни були завищені до небес. Потім продукти та інші товари почали з’являтись, їх завозили з Криму. Ходили гривні, рублів ніхто не хотів і не збирався з наших брати. Другий місяць були страшні прильоти. Вони вже тут осіли. Наші по ним гатили також постійно, ми завжди знали коли летять літаки, а коли ракети… Де вильоти, а де прильоти…
Мітинги
На початку окупації у нас часто проводили мітинги, з українськими прапорами. Ми всі дуже хотіли щоб росіяни пішли від нас. Але тих, хто мітингував, розганяли світлошумовими гранатами. І деяких людей забирали…
Зупинити та забрати людину могли прямо посеред вулиці. В мого друга тато воює, то в нього маму забрали кудись і я не знаю що з нею.
Дітей також забирали, або вивозили в Крим, або в катівні…
Але чіплялися не всі, деякі не знали, чому вони сюди приїхали і були наче загублені. Мені теж довелося з ними спілкуватися. Якось ми йшли з татом до нас підійшли вони з пов’язками на рукавах, щось попитали й відпустили…
Російські паспорти та «ХНР»
Вже пізніше вони почали ходити по домівках і пропонувати свої паспорти на вступ до «ХНР» (так звана херсонська народна республіка).
Орки привозили гуманітарку. Казали отримаєте, коли зробите роспаспорт. Спочатку всі звісно відмовлялися, а вже коли йшов другий місяць без їжі, то люди йшли на такі жертви, щоб просто поїсти. Потім, звісно, ті паспорти вони повикидали. Були в моєму оточенні й такі, що свідомо почали підтримувати росіян, хоча до окупації вони були адекватні. Чи могла на це вплинути пропаганда? Хто зна, але може й так.
Пропаганда та інформаційна ізоляція
Від початку окупації були відключені всі українські канали, по телебаченню транслювали все російське. Ми як включили, то були в шоці. Їхня пропаганда дуже впливає на мізки, аж голова починає боліти.
Деякий час в нас не було ні інтернету, ні зв’язку. Вежі або вимикалися, або знищувалися. То це було складно. Потім ми користувалися роумінгом, то вже могли розуміти, що відбувається. Ми постійно слухали, що нас от-от звільнять і мене це так тоді морально прибивало, адже ми ніяк не могли дочекатися наших ЗСУ.
Навчання в окупації
Через те, що в нас постійно не було зв’язку і інтернету в дистанційному плані було важко заходити на уроки, я здебільшого проходив тести, робив домашні завдання і надсилав вчителям. У Херсоні деякі школи працювали на орків і навчали за їхньою програмою. Ще в окупації я дізнався що моя колишня школа, стала місцем, в якому навчали орки. А наша школа не прогнулася під ворога і максимально відмовилась від їхньої системи освіти. На той час навіть вишукували наших вчителів, щоб змусити їх навчати за рос. програмою.
“Найбільше ми потребували спілкування”
Дуже рідко я міг зустрічатися з другом з Херсону. Це були найщасливіші хвилини! Адже найбільше в окупації нам не вистачало живого спілкування з людьми. Друг з родиною пережив всю окупацію – він дуже сильна людина. Я наслухався від нього багато історій. Одного разу він гуляв з дітьми, до них підійшов чоловік років 40 і каже «ви що здаватися йдете»? Товариш каже «Ти що? Ні!» «А я йду»,- каже чоловік. І пішов до орків, ті дали йому потиличника і вигнали додому. І такі історії були. Потім херсонцям тяжко було, їм відключали воду й світло і це був жах… Але найстрашніше – це обстріли. В Херсоні не було попереджень про повітряну тривогу, а артилерія стріляла постійно. Мій друг з родиною виїхав з міста уже після звільнення Херсона, коли частково пошкодило обстрілами його будинок.
Про тата…
Мій тато був півроку в окупації і виїжджав через росію, Крим. На кордоні в нього забирали телефон, щоб перевірити і, бачивши мою аватарку, питали «ваш син нацист»? Бо в мене аніме було на аві. Але на щастя пропустили. Потім були Чехія, Польща, і знову Україна. Коли тато повернувся в країну, одразу пішов на війну. Зараз він у збройних силах… Я дуже за нього хвилююсь і дуже ним пишаюся.
Виїзд з окупації
Ми намагалися виїхати кілька разів. Ранок першого дня ми їхали, і на чверті шляху нас зупинили та повідомили про вибухи й розвернули. На машині ми написали «діти», бо в нас малий братик був і нас так сильно не перевіряли. Були смішні моменти, коли ми їхали трасою, а з ям вилазили орки, як бомжі, зупиняли машини та просили цигарки. Потім лізли назад в ями.
“Спроба номер 2”: ранок, ми зібрали судочки з їжею, воду, іграшки, одяг і знову виїхали в дорогу. Ми проїхали більшу частину шляху і перед Давидовим Бродом, у с.Брускинське, нас зупинили. Спочатку почали перевіряти телефони. Я свій сховав, бо знав, що його точно не повернуть, хоча ми постійно максимально чистили і Телеграм і Інсту і галерею. Нам сказали чекати якогось начальника, щоб він дозволив проїзд. Ми чекали до вечора, вже думали розвертатися, але вони сказали, що назад нас вже не пустять, бо скоро комендантська година, тож треба було ночувати в полі з дитиною. За нами їхала ціла колона. Вночі дорогою постійно їздила важка техніка. Було холодно і страшно.
В обід нас почали пропускати, проїхали Брід і ось останній блокпост ми проїжджаємо, проїхали обережно замінований міст і потім була “сіра зона” і дуже багато пилу. Потім ми проїхали ще одну чергу, і потім були вже наші військові. Вони нас зустрічали з посмішкою, а ми були безмежно щасливі. Кричали Слава Україні! Героям Слава!
А вже в Кропивницькому ми дізналися, що 200 машин пропустили, а 200 інших потрапили під обстріл. Нам аж погано стало, адже вони, як і ми, чекали на виїзд…
Ми були останніми, кого випустили з тимчасово окупованої території цією дорогою. Потім цей проїзд повністю закрили.
Приїзд в Кропивницький
В Кропивницькому ми потрапили спочатку до знайомих, помилися, переночували і наступного дня знайшли квартиру і зареєструвалися в ЦНАПі.
Адаптація мені давалася важко, я шукав друзів, знайшов дівчину, потім розійшовся з нею, потім потрапив у секту, півроку був з ними. Я ходив на їхні заходи, був на конференції в Карпатах, в мене спілкування крім них не було. Але зараз вже краще, є однолітки, з якими я спілкуюся, ми часто гуляємо разом. Нещодавно я потрапив на січовий табір, де отримав псевдо Демосфен. А ще цього літа я вступив на бюджет у Херсонський фаховий коледж культури і мистецтв…
Ігор вступив на спеціальність «Сценічне мистецтво». На питання чому не в подібний заклад на Кіровоградщині, хлопець відповів, що хоче навчатися вдома, адже скоро вони туди повернуться. І додає «Якщо буде, звісно, куди повертатися»…
Коли слухаєш історію Ігоря, стає зрозумілим, звідки така проникливість у його читанні рядків Василя Стуса:
“Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя”…
P.S:
Коментар мами:
Я коли прочитала статтю, плакала. Ніби знову повернулась у той період, коли єдиною метою було вижити і не опустити руки. Мені дуже шкода, що наші діти переживають такі страшні часи. І я дуже пишаюсь таким сильним, не по віку дорослим сином. Так, війна змусила наших дітей подорослішати, забрала частинку дитинства… Кропивницький дав нам прихисток, підтримку і відносний спокій. Ми вчились жити заново в чужому для нас місті, яке зараз стає рідним. Але ми дуже віримо, що зможемо повернутися додому, в наш рідний і незламний Херсон. Мені важко уявити, скільки потрібно буде зробити всього вдома, щоб налагодити побут та відновити будинок, як ми будемо жити після війни. Я не знаю. Але знаю одне, що на нашій рідній землі сили з’являться, головне, щоб ми і наші діти більше ніколи не чули звуків війни. І я дуже вірю, що саме покоління наших дітей зможе відновити нашу країну і зробити її кращою.
Спілкувалася Олена Шендеровська
Фото з архіву родини та редакції сайту Златопіль з Херсонщини
