28 березня 2024, четвер

“Він був чоловіком з ніжним людським почуттям”: штрих до портрета Миколи Паровіна (ФОТО)

Сьогодні, 20 листопада,  уродженцю  села Каніж Новомигородського району  на Кіровоградщині  виповнилося б  100 років від дня  народження, до якого він не дожив шість років.

Середню освіту  здобув 1937 року в кіровоградській ЗШ № 3, яка виховала п’ятьох майбутніх Героїв Радянського Союзу.

До початку війни він, випускник  Миколаївського педагогічного інституту   працював у Диківській школі Знам’янського району, а після  мобілізації до армії  направлений до Муромського військового училища зв’язку Кіровської області, яке закінчив прискореним випуском, отримавши погони молодшого лейтенанта.

Далі – участь у жорстоких  боях на Сталінградському фронті з німецько-фашистською групою армії «Дон». Брав участь  у звільненні Ростовської та Ворошиловградської областей, Мінській наступальній операції військ Південного фронту влітку 1943 року.

Незабутніми сторінками фронтового життя увійшли у пам’ять відважного офіцера його занотовані спогади про участь у Донбаській, Мелітопольській, Апостолово-Нікопольській, Кримській операціях,  а також у Білоруській операції під назвою «Багратіон», проведеною військами Прибалтійського та трьох Білоруських фронтів у період із 23 червня по 29 серпня 1944 року.

Радісну звістку про Перемогу начальник зв’язку 485 мінометного полку 19 Окремої Сиваської, Червонопрапорної, орденів Суворова та Кутузова бригади Резерву Верховного Головнокомандуючого гвардії капітан Микола Паровін, кавалер багатьох бойових нагород, зустрів у Берліні травневого ранку 45-го року, який завжди нагадуватиме прийдешнім поколінням про велику трагедію, яка не оминула жодної української родини.

Про цю незабутню дату колишній сільський учитель із Кіровоградщини, груди якого прикрасили ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни, медалі “За звільнення Варшави”, “За оборону Сталінграда”, розповів у своїх спогадах, де писав своє кохання, яке переросло у довге щасливе подружнє життя довжиною у 66 років:

– У лютому 1943 року 116-й стрілецький полк брав участь у визволенні  від  нацистів містечка Шахти Ростовської області , – згадував колишній фронтовик.  – У цьому полку я служив командиром  взводу зв’язку. Сталося так, що в серпні того року там я познайомився з дівчиною Таїсою. Повернувшись до полку, що тримав оборону на річці Міус, я написав їй листа. З того першого солдатського трикутника розпочалася письмова стежина нашої любові і “дописалися” ми до зустрічі і весілля у квітні 1946 року в Ростові.

  Протягом двох останніх років війни надсилав Микола листи з фронту коханій, які не можна читати без хвилювання. В одному з них, датованому 5 квітнем 1945 року, він повідомляє:

 “Вже кілька днів минуло з часу, як зіштовхнули фриців у Балтику з останніх польських міст і вже не чути військової кузні. Тут, на території Німеччини, володарюють тиша та спокій і вже надходить час закінчення війни. Чомусь здається, що я взагалі не жив мирним життям, ніколи не був цивільною людиною. Однак не це важливо, бо головне зараз – швидше добити німців для того, щоб зажити мирно”.

 А вже у листі від 10 квітня він пише:

“Здрастуй, Таєчко! Якби ти знала, який сумний період відсутності твоїх листів! Вся моя радість у проміжках між боями – твої листи. Ось вже кілька тижнів від тебе немає ані рядочка, ані слова. Перед очима зранку і до пізнього вечора стоїть такий дорогий серцю почерк.  Як би мені хотілося зараз, щоб настав такий вечір, який приніс би нам багато радості. Ти не уявляєш, яка б це була для мене радість! Зараз пишу лист при світлі електричної лампочки. Ти здивуєшся, можливо, звідки вона тут узялася? Адже ми навчилися не лише німців бити, а й жити на фронті, можна сказати, по-домашньому. Умови життя на фронті залежать від умов, у яких ведеться війна. Німці не захотіли жити в своїх комфортних приміщеннях і надали їх нам, часом навіть забуваючи світло вимкнути. Ось ми і користуємося «добротою» німців. Поки що все. З фронтовим привітом. Привіт твоїм рідним. Цілую. Коля”.

Побралися молодята 1946 року і з того часу жили в Кіровограді. Микола був призначений на посаду директора школи робітничої молоді №1 заводу «Червона зірка».  Дружина  27 років працювала в торгівлі, була завідувачем  компексу колишнього УТО «Кіровоград».

На пенсію наш земляк – інвалід другої групи, учасник війни, відмінник народної освіти України пішов із посади директора міської школи №26. Проте не сидів склавши руки. Протягом багатьох років займався громадською діяльністю. Розповідав про свою активну участь у війні школярам та студентам обласного центру. Був членом правління міської організації ветеранів війни та активним членом клубу «Ветеран», позаштатним автором обласних газет. У 2005 році отримав відзнаку виконкому Кіровоградської міської ради “За заслуги” II ступеня. А до бойових нагород колишнього військового зв’язківця додалися ордени Вітчизняної війни II ступеня та Богдана Хмельницького.

     До своєї 94-ої річниці  від дня народження   2013 року він не дожив двох тижнів. Вже не кластиме він у День Перемоги квіти на могилу свого шкільного друга Миколи Литвинова – Героя Радянського Союзу, не зустрінеться зі своїми колишніми учнями та колегами, не звернеться з ласкавим словом до своєї вірної й люблячої дружини Таєчки, якій вже пішов 93-ий рік, не пригорне до серця сина Володимира та дочку Людмилу, яка вчилася з моїм незабутнім  старшим братом Олександром в одному класі в кіровоградській школі №24, не побавиться з онуками  та правнуками.

   По собі залишив  наш земляк  більше тисячі власних  поезій, більшість з яких присвячена його Таєчці, віршовану поему “Повернення”, присвячену бойовим друзям, пожовклі фронтові світлини та листи з фронту на її адресу, зміст яких  вона знає напам’ять, а до того ще й короткий опис бойового шляху 19 Окремої Сиваської, Червонопрапорної, орденів Суворова та Кутузова мінометної бригади Резерву Верховного Головнокомандуючого, у якій воював до кінця війни. Добром згадують  його діти Люда та Володя , двоє  онуків та стільки ж правнуків, його кохана дружина   вже 94 річна Таєчка.

Слухав я спогади  Таїси Сергіївни про свого чоловіка – і пригадалося, як він якось сказав мені  при останній  зустрічі:

“Все минає на світі. Цілі покоління людей, найбільші почуття і пристрасті, родинні і народні потрясіння – все минає. І забувається”.

   Тоді я з ним погодився. Бо навіть багатьом одиноким солдатським могилам, залишеним на чужому полі, судилася недовга доля: після закінчення війни  їх розрівняли на нивах селянські плуги, щоб примусити землю родити для прийдешніх поколінь. Зашуміли жита над тими місцинами, заколосились пшениці, мовби нічого не було. Дійсно, все минає. Але ті, хто творив Перемогу, живуть і житимуть у пам’яті народу вічно.                                                

                                                            Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ

“Він був чоловіком з ніжним людським почуттям”: штрих до портрета Миколи Паровіна (ФОТО)
1 голос[ів]

Доставка квітів у Кропивницькому

Коментарі

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований