З Анастасією ми познайомилися під час поїздок на деокуповану Херсонщину. Звісно, в перші хвилини було трохи незвично, що на небезпечні території нас буде везти ця молода й тендітна дівчина. Але вже з перших кілометрів було зрозуміло, що за кермом досвідчена та вправна водійка.
І справді Настя наїздила не одну сотню кілометрів на Південь та Схід з допомогою для наших військових та цивільних людей.
Зараз Настя воює на південному напрямку, й історію цієї дивовижної дівчини, що пройшла шлях від волонтерки до військової, записала кореспондентка сайту Златопіль.
“Коли почалася повномасштабне вторгнення, я побачила запит, що в Києві потребують необхідних речей. Я з 2019 року співпрацювала з однією волонтеркою і викликалась допомогти доставити до столиці необхідну амуніцію, якщо вона її дістане. Столиця тоді була під постійними обстрілами, закрита для всіх, але мене це не зупинило. Адже я могла бути корисною своїм вмінням добре кермувати”.
Анастасії допомагає її син Михайлик. Йому лише шість років, але він з перших днів великої війни поринув у допомогу військовим та переселенцям разом з матусею. Зараз хлопчик вже досвідчений волонтер, який робить не менш важливі справи, ніж його мама.
“У березні 2022 року ми виїхали за кордон, адже була повна невідомість і страх, щоб на території Кропивницького не були такі події як в Чернігівській та Київській областях. В Латвії ми почали активно допомагати. Тоді багато чого не було на території України і це нереально було дістати: від амуніції, форми, побутових речей до ліків, турнікетів, тощо. Я співпрацювала в Латвії з людьми, які підтримували Україну та організовували різноманітну допомогу. В Україні збиралися донати, пересилалися кошти, хтось шукав певні речі під запит і відправляли їх назад. Потім, на базі промислових складів, влаштували гуманітарний хаб, де українцям можна було прийти і взяти техніку, посуд, іграшки, побутову хімію і все необхідне. Спочатку це був хаб для переселенців, а потім люди приносили й передавали сюди речі в такій кількості, що склад їх не вміщував і вирішили надсилати все в Україну. Ми з сином приходили по вихідним, я збирала коробки з одягом, а син з іграшками, я координувала певних людей між собою і дійшло до того, що фонд з маленького складу розширився до масштабів, коли в Україну відправляли по 10-15 фур з гуманітаркою”.
Допомога в Україні
Коли Анастасія зрозуміла, що в рідному місті відносно безпечно, то повернулася з сином додому. Знову ж таки допомагали де могли: чистили, сушили й обробляли овочі для волонтерського центру з сином та мамою, Михайлик ще й малював малюнки та збирав іграшки. Але дівчині завжди здавалося, що цього замало. Вона шукала запити на доставку необхідного на прифронтові території.
“Спочатку я знаходила запити безпосередньо від військових, а потім волонтерів. Пізніше я познайомилася з Марією Чорною і поїздки стали на потік. Про мене дізналося багато людей і вже зверталися безпосередньо. Були часи, коли я була вдома по дві години на тиждень, щоб передягтися, помитися, поїсти і їхати далі. Чим більше занурювалася в війну, чим більше спілкувалася з захисниками, тим більше переставала бути цивільною, тим більше мене хвилювали військові проблеми”.
Рішення піти воювати
Анастасія нам розповіла, що якби не треба було рятувати дитину, вона ще на початку великої війни пішла б на фронт. Пізніше, відвідуючи позиції, це рішення в ній визрівало і було зваженим та обдуманим.
“Коли я побачила зсередини те, що не показують по телевізору, я зрозуміла, що є певний ряд проблем, які я можу допомогти вирішити. Коли мене спитали що зачепило найбільше – це велика смертність в піхоті через дезорганізацію та інші помилки в системі, а не від дій ворога. І можна зробити кроки, які це вдосконалять. Злагодженість дій та комунікація залишаються великими проблемами в армії. І я бачила шлях, як одну з них можна вирішувати. Також я бачила розвиток війни й розуміла, або наше покоління зараз, або через 12 років мій син вимушений буде взяти зброю до рук і йти воювати. Краще я зараз зроблю максимум, навіть якщо це буде вартувати мого життя, ніж він потім. Це все допомогло зрозуміти свій шлях та знайти місце, де я буду найефективнішою”.
Як поставилися в родині
У Насті дуже дружня та патріотично налаштована родина. Але відпустити рідну людину на війну – це дуже тяжко.
“Хто мене добре знає лише спитали, чому я довго думала, адже розуміли що рано чи пізно я туди піду, тому що в мене такий характер. Я завжди була борцем за справедливість. Син питав, чому саме я, чому не йдуть інші люди, а потім дуже мудро до цього поставився, адже він був зі мною в цій темі, розумів реальний перебіг подій, бачив в шестирічному віці те, що не всі дорослі бачили: поранених в госпіталях, дітей, які втратили домівки, одяг, іграшки, а деякі й батьків. Він емпатичний з дитинства і зрозумів, що це є необхідним і коли його некоректно питають де його мама, він відповідає «в мене мама військова, завдяки їй і таким як вона ми можемо ходити в школу». Я відчуваю, що він пишається моїм вибором.
Вийшло долучитися до зміни системи?
На війні є правило – один це нуль, два це один, тобто один в полі не воїн. Важко ламати систему, яка роками працювала і звикла працювати в певному напрямку. Особливо одній жінці, тому що ця система ще й патріархальна. На жаль в певних людей є стійка думка, що жінкам в армії не місце. І замість того, щоб виконувати прямі обов’язки ти витрачаєш колосальні ресурси, щоб довести людям, що ти гідна бути на тому місці де ти є. Щось вдається. Але є різні історії і більшість позитивного досвіду – де до жінок ставляться з повагою і з розумінням навіть до фізіологічних відмінностей. І наші сильні сторони використовують там, де потрібно”.
Ще про стереотипи в армії
“Дуже не подобається фраза, коли трапляється якийсь негативний досвід, «Що ти хотіла? Це ж армія!». Відповідаю, що не треба свою лінь чи невихованість прикривати системою. Адже армія – це така сама ланка суспільства, як і інші. На жаль був період, коли туди йшли ті, хто нічого не може більше робити. Але зараз в бригадах де більше добровольців, які свідомо пішли звільняти країну від ворога, геть по іншому складаються відносини. І до жінок зокрема. Там немає радянських постулатів стосовно субординації, жорсткого дотримання статуту, дідівщини, понять, що жінкам в армії не місце. Одразу видно людей, які прийшли добровільно, з різних сфер – вони по іншому будують комунікацію, і жінкам працювати серед таких людей комфортно. В мене особисто був різний досвід. Я завжди «впахувала за двох» і чоловіки, які були поруч, казали “круто що ти є, адже дивишся на тебе, а ти посміхаєшся. Тоді й собі думаєш що не можна нити. Починаєш робити щось важке, хочеться кинути, але Настя робить, то як я можу кинути, я що не мужик?» Тому для когось я була стимулом вдосконалюватися, рухатися, і дуже багато людей, які отримали поранення, пишуть мені з госпіталів і дякують за фізичну й моральну підтримку”.
Про труднощі для жінок на службі
“Жінкам в армії складно – це ти відчуваєш з перших секунд, коли тобі видають чоловіку форму. Треба її підганяти під себе, адже анатомічно фігури в чоловіків та жінок різняться. В моєму випадку, я повністю собі придбала амуніцію і взуття. Звісно складнощі полягають не лише в зовнішніх атрибутах, є й фізичні та психологічні відмінності між чоловіками та жінками, на які звісно немає коли зважати під час служби. Я не дозволяла собі «відлинювати» від роботи через фізіологічний стан, навіть з високою температурою ходила на чергування”.
Чи маєш якийсь власний оберіг?
“В мене був браслет, який пройшов зі мною в цивільному житті три роки критичних випробувань і він був для мене особливим. Але коли близька людина йшла після навчання працювати в сектор, я йому цей браслет передала. Але за декілька місяців, ще в цивільному світі, подруга не знаючи цієї історії, подарувала мені схожий браслет з янголом. І на сьогодні він замінив попередній і став моїм оберегом. Я ніде з ним не розлучаюся”.
Що змінилося в тобі за сім місяців служби?
“Я б воліла деяких моментів не знати й не бачити. Зараз перебуваю у відпустці і єдине що мене тягне туди – це відповідальність перед побратимами, на яких мені не байдуже. Є розчарування від того, що велика ціна того що відбувається. Адже нічого не змінюється ні в цивільному житті, ні в армії. Є багато крутих, сильних, розумних, вмотивованих військових, які швидко навчаються та швидко адаптуються. Вони могли б рухати до перемоги, але замість цього воюють з бюрократією, корупцією.
Однозначно там важко. Коли я йшла, то була дуже сильною та вмотивованою. Я отримала колосальний досвід, і прокачала себе до максимального рівня. Зараз переконана, що знайду місце, де найефективніше можна застосовувати ці вміння та навички”.
Що порадиш жінкам які хочуть піти.
“Зважити всі «за» і «проти» та спробувати хоча б походити на заняття з тактичної підготовки. Я півроку це робила, щоб зрозуміти наскільки я готова фізично й морально. Наприклад, дівчинка у 45 кілограмів об’єктивно не витягне дядьку 80 кілограмів, а є й по 120. Жінкам треба розуміти, що це не романтика, яку показують з екранів, там все по-іншому. Зараз скажу не популярні, але реальні речі: трупний запах, неприємний вигляд, важка фізична робота, моральний тиск, відсутність комфортних умов проживання й можливості піклуватися про себе. Я мріяла, щоб почати користуватися доглядовою косметикою. Адже в спальнику користуватися кремом з мусліном равлика не будеш. Також наявність гризуно-повзучих тварин, з якими маєш вживатися. Буває за ніч згризають твою їжу і на ранок ти голодний.. Якщо ти не сильна духом і не будеш «впахувати», незважаючи ні на що, ти будеш проблемою, через яку можуть загинути хороші люди…”
Дякуємо Анастасії за цю відверту розмову та ту нелегку справу, яку вона робить для свого сина та України. Саме такі – справедливі, справжні, рішучі люди з палаючими очима та відважним серцем дають нам надію на перемогу. А завдання цивільних – усіляко допомагати військовим і пам’ятати щодня і щоночі, що існування нашої країни залежить від наших захисників, підтримки цивільних та правильних рішень влади.
Хай Янгол-охоронець буде завжди поруч з тобою, Настю!
Спілкувалася Олена Шендеровська
