Ретрит для рідних військовослужбовців провели у Кропивницькому 22 червня. Захід для психологічної роботи та перезавантаження організували на території заповідника-музею “Хутір Надія”. Про те, як шукали ресурс для руху вперед та які наболілі питання визначили для подальшої спільної роботи, читайте в нашому матеріалі.
Наболілі питання
До ретриту доєдналося близько двох десятків жінок, дехто був із дітьми. Серед учасниць – дружини чинних оборонців України, зниклих безвісти та полеглих у боротьбі з агресором. У деяких чоловіки вчаться жити наново після тяжкого поранення, а хтось із учасниць, окрім коханого, чекає з фронту сина.
Захід організували в рамках проєкту “Бути почутими. Розширення можливостей для дружин військовослужбовців”. Надалі для учасниць проведуть п’ять тренінгів з питань адвокації, комунікації, жіночого лідерства та гендерного балансу.
“Після кожного тренінгу ми переглядатимемо тематичні фільми та обговорюватимемо їх. Розбиратимемо на конкретних прикладах, як можна адвокатувати те чи інше питання. Загалом мета проєкту – визначити три теми, з якими ми працюватимемо в подальшому. Три теми, що болять жінкам, ми візьмемо в роботу і будемо адвокатувати їх перед відповідальними особами”, – розповіла організаторка заходу, керівниця благодійного фонду “Полк С. Хороброго” Яна Пшеніцина.
Також організатори планують створити три відеоролики на ці теми й укласти посібник, як адвокатувати питання, що непокоять. А головне – спробувати вплинути на ситуацію й змінити щось для себе, для чоловіка, для суспільства.
Яна Пшеніцина додала, що її саму не влаштовує, як в обласному центрі організована Всеукраїнська хвилина мовчання у пам’ять про полеглих.
“Я була у Вінниці і для мене було шоком, як проходить це там. Спочатку інформація лунає з гучномовців, людей просять вшанувати героїв і зупинитися на хвилину. Я спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається – всі люди вмить зупинилися, патрульна поліція перекриває центральну дорогу, машини не їздять. Що не так з нашим містом”, – обурюється дружина військового.
Вислухати і підтримати
З учасницями ретриту працювала психологиня Оксана Молчанова. Жінка – колишня військовослужбовиця.
“Це був страх на початку війни, коли не знаєш, що робити й куди бігти – я пішла у військкомат. Мені запропонували там лишитися на посаді санітара-стрільця, на передовій я не була. Але на той момент ти ж не знав, де будеш. Тут сьогодні є жінка, її батько нині на передовій, ми з ним разом служили більше року”, – розповідає пані Оксана.
Психологиня практикує близько 20 років, а з родинами військових почала працювати після демобілізації.
“Найперше, чого вони потребують, щоби їх послухали і вислухали. Ці жінки в собі тримають дуже багато. Їм немає як висловити те, що накипіло. А головне, чого треба досягнути, – це зробити так, щоб їм було комфортно, безпечно, щоб вони почали говорити про те, що хвилює. Тут треба підтримка і бути поряд”.
Оксана Молчанова додала, що військовим притаманно стримуватися і забороняти собі відчувати, так само роблять і їхні дружини.
“До того ж, наші жінки, особливо дружини полеглих героїв, часто живуть з переконанням, що вони не мають права на якесь спокійне життя, кудись ходити, займатися собою…На таких зустрічах ми шукаємо підтримку, ресурси, намагаємося мотивувати, щоб вони почали турбуватися про себе”, – говорить психологиня.
Серед найпростіших і найдоступніших речей, що дають ресурс, психологиня називає планування і фізичні навантаження. Рух найкраще, за її словами, впливає на травматичний досвід.
“Я – дружина янгола, мені страшно”
Тож, поки діти розважалися під час ретриту, жінки відпочивали на природі та пропрацьовували внутрішні проблеми. Під час роботи з психологом та у колі інших родичок військових цього дня були і сміх, і сльози.
Багато хто з учасниць говорив про нерозуміння з боку оточуючих. Жінкам закидали, до прикладу, що вони погані дружини чи матері, адже відпустили на війну своїх рідних.
“Виправдовуючи свого чоловіка, який ухиляється від мобілізації, знайома говорила мені, що її чоловік хоче жити, а мій виходить, що ні?! Але ж хтось має це робити, щоби окупанти не прийшли просто сюди”, – обурюється одна з учасниць.
“Колеги мені кажуть, що я погана мама, бо хороша свого сина не пустила б на фронт. Але це було його рішення, а я його підтримала”, – додає мати чинного військового.
Інша учасниця ретриту розповіла про, що за останній рік третій раз виїхала за межі дому. Адже має багато клопотів і не може їх розділити з чоловіком – той оговтується після тяжкого поранення. Як наслідок – у жінки накопичилися стрес та невдоволення життям.
“Час не лікує, просто ми вчимося з цим жити. Потрібно бути готовими до всього. А хочеться хоч інколи відчувати себе жіночною, легкою, гарною”, – поділилася дружина полеглого воїна.
“Хочу навчитися спілкуватися і говорити. Я – дружина янгола, мені страшно, я мама двох дітей. Хочу, щоб біля мене були люди, хочу, щоб мене почули і хочу навчитися прислухатися самій”, – говорить інша.
“Коли я дізналася, що чоловік зник безвісти, мені хотілося заховатися. Але я розумію, що потрібно вибиратися з цього стану, я примушує себе вилізти з цієї мушлі”, – майже пошепки каже дружина зниклого безвісти оборонця.
“Вихід є – довший, чи коротший, а можна прокласти свій шлях”
Родички захисників озвучили низку болісних для них питань. Це, до прикладу, організація прощання з військовими в центрі міста, а не на околиці. Розміщення фотокарток загиблих та Театральній вулиці, де зазвичай відпочиває багато людей та проводить час молодь. Адже, певні жінки, людям потрібно нагадувати, кому вони завдячують спокійним життям. Обговорювалася і потреба в допомозі соціального працівника, поки військовий відновлюється після поранень, сприяння у працевлаштуванні ветеранів тощо. Одна з учасниць розповіла, що її чоловік пережив поранення та інсульт. Він навіть забув імена коханої та своє власне. Щоби повернути його до нормального стану, потрібні неабиякі сили, витримка та час.
Прозвучала і думка про те, що дітям військових, особливо хлопцям, не вистачає чоловічої опіки і наставництва. Тож, було б добре, щоби чоловіки, які не на фронті, організовували для них таборівки, навчили, приміром, розпалювати багаття чи розкладати намет.
Дружина пораненого військового розповіла про те, що після лікування у госпіталі захисникам дають два тижні на реабілітацію. Але чимало з них – нетутешні, додому їхати далеко, або ж там ніхто не чекає, або просто – їхати нікуди, бо це окуповані території. У цьому випадку було б доречним тимчасове соціальне житло.
Говорили про вигорання, втому, постійний стрес, тривожність. Багато жінок відчувають ці емоції з 14-го року – відколи їхні чоловіки стали на захист країни. А ще – про ресурси, що дають силу жити. У когось це діти, а чи робота, хобі, природа… До прикладу, одна з дружин оборонців зайнялася фотографією і навіть збирає таким чином донати для армії.
Розповідали про тебе, свою роботу та можливості, та чим можуть бути корисні одна одній.
Попри складнощі і трагедії, говорять учасниці проєкту, знаходять у собі сили рухатися вперед, працювати, волонтерити, виховувати дітей.
“Ми дуже сильні, ми навіть не усвідомлюємо, скільки сили в нас є. Це досвід, ти знаєш, як допомогти іншим. Раніше ми щодня чекали перемоги, а тепер розуміємо, що швидко це не буде, ми вчимося жити й триматися в тих умовах, які є”, – каже учасниця ретриту.
“Вихід є довгий, чи коротший, а можна прокласти свій шлях”, – додає інша.
Так по-філософськи вона інтерпретувала власний досвід, коли самотужки переганяла з-за кордону автівки для ЗСУ, і подекуди блукала вулицями Європи.
Проєкт “Бути почутими. Розширення можливостей для дружин військовослужбовців” триватиме протягом трьох місяців. Активності реалізовують завдяки підтримці уряду Канади в рамках проєкту “Голос жінок і лідерство – Україна”, що впроваджує Український жіночий Фонд.
Лілія Кочерга
