Йому пророкували “два тижні життя” у бойовій бригаді. Натомість він пройшов Херсонщину, Бахмут, Куп’янськ і Вовчанськ, пережив мінні поля, контузії, поранення та втрату побратимів. Командував людьми тоді, коли піхоти майже не залишалося, і вчився воювати у війні, яка змінюється швидше, ніж будь-які статути.
Розмова редакторки сайту Златопіль з офіцером 57-ї бригади Євгенієм Макадою — про ціну рішень, довіру піхоти, сучасну війну і про те, чому він не дозволяє собі “втомитися” до її завершення.
Розкажіть трішки про себе: де вчилися, звідки родом?
Я родом із Новоукраїнки. Там і навчався, потім — у Кропивницькому, в кібернетико-технічному коледжі. А далі — Полтавський військовий інститут зв’язку, інженерний факультет.
Після інституту, як відмінник з найвищим рейтингом, отримав розподіл у Київ — на вузол зв’язку Генерального штабу. Там і починав службу. Але у 2007 році пішов у цивільне життя.
Ким ви були до повномасштабної війни?
Працював у компанії Huawei Україна провідним інженером. Ми якраз завершували проєкт 4G у Київському метрополітені. Це була велика система спільного зв’язку для основних трьох операторів. Фактично унікальний проєкт RAN sharing – система, яка має спільний доступ на радіоінтерфейсі для всіх.
А коли почалася повномасштабка, ви вирішили йти добровільно, чи це через те, що у вас фах пов’язаний з військовою освітою?
Я мав гарантовану відстрочку, як інженер, який працює на визначальному для держави напрямку. Але ж, перш за все, я офіцер, а потім уже зв’язківець і інженер. Тому це було моє рішення.
Після першої ночі повітряних боїв над Києвом я вивіз родину до батьків у Новоукраїнку. А 25 лютого ввечері пішов там же у військкомат. 26-го я вже був у формі.
Яка у вас була бригада?
Ніяка. “Засунули” в роту охорони. Там був страшенний безлад. Люди не вміли працювати навіть в Excel. Я сів і показав, як можна організувати облік, щоб не втрачати час. Мабуть, через це мене й залишили.
А паралельно вже був прорив орків під Первомайськом. Ми готувалися зустрічати ворога. Як кадровий військовий, займався з людьми військовим вишколом в межах того, чого навчив мене інститут. Відповідав за бойову та фізичну підготовку.
Ви тоді зустріли ворога на кордоні з Миколаївщиною?
Ні. Вони не дійшли. І зараз я розумію, що це дуже добре, бо рівень підготовки у нас був слабенький, ці люди ніколи не воювали, а орків було багато…
Від початку служби я рвався в бій, постійно писав рапорти, і врешті мене відпустили в бойову бригаду. Воєнком тоді сказав: “Підеш у 57-му командиром взводу – проживеш два тижні”.
Але ви, всупереч всьому залишилися в 57… Ви потрапили туди на керівну посаду?
Так. І я пишаюся, що потрапив саме в 57-му бригаду командиром взводу, другого стрілецького батальйону.
Командир роти тоді був абсолютно недолугий, тому я фактично виконував і його обов’язки. Згодом його прибрали. А пізніше він перейшов на бік ворога — під Бахмутом, покинувши підрозділ. Капітан Шутило. Він здав всі дані: позиції, резерви, точки.
Це коштувало 19 життів. Шестеро потрапили в полон, решта загинули…
Де ви зустріли перші бої?
На Херсонщині. Це був кінець літа 2022 року. Ми відтягували на себе сили ворога. Ворог стягнув всі сили під “Піщаний ставок”, а 57-ма бригада прорвала оборону і вклинилася. Туди ж кинули сили ще двох бригад 24-ї та 60-ї. І от ці сили потужно стягнули на себе орків, що дало можливість провести наступальну операцію.
Перший бій… мені за нього соромно. Я заводив людей колонами — за статутом. А в сучасній війні так не можна. Нас накривала авіація, «Гради», міномети. Нас врятувало, що ми все зробили дуже швидко: ворог не чекав, що ми раптово будемо форсувати річку, відразу поглиблюватися в ліс і займати там позиції. На щастя нам це нічого не коштувало, ми не втратили жодної людини.
Такі хвилі фарту чи удачі на війні часто відбувалися?
Так, бувало. Потім вже ми регулярно вирушали туди на позиції працювати. І тільки на шостому виїзді я зрозумів, що я їздив по мінах. Під моєю машиною вони не вибухали, бо вона легша. А поїхав інший військовий на «Буханці» і підірвався. Він рухався по моїм же слідам, чітко по моїй колії…
Ще був випадок, коли 120-та міна впала за півтора метри від мене. Мене відкинуло в броніку на два метри, крупний осколок порвав мені штани, але шкіра навіть не була подряпана. А осколок був такий, що якби трішечки в бік – просто перерізав би ногу…
Після Херсонщини був Бахмут?
Ще на Херсонщині я став — заступником командира батальйону. По результатам роботи моя рота була кращою на оборонній.
Ми отримали задачу, зайшли під Бахмут. Він став величезним випробуванням для батальйону… І саме там комбриг призначив мене вже виконувати обов’язки командира батальйону, коли комбат відбув на лікування.
Бачу вам і досі тяжко говорити про бої під Бахмутом…
Так… Ми «затикати дірки» там, де орки проривали. Ми виходили де найважче, де треба зупинити, десь до ворога заходили, працювали, закріплялися на територіях, давали перебудовувати оборону.
Вдруге під Бахмутом саме 57-ма бригада відновлювала “дорогу життя”, коли частини практично були відрізані в Бахмуті.
Але було там багато важких моментів…
Пам’ятаю у побратима тільки-но народилася дитина, і він відпросився на добу з’їздити глянути на неї. Повернувся назад і в нього відпустка мала бути за три дні. Але тут постала важлива бойова задача, він сказав: “Командир, я піду”. Звідти він не повернувся. Один раз потримав на руках свою дитинку… Емоційно було дуже важко. Але там я бачив справжніх людей і справжню відданість…
В 2022-му ми вистояли саме за рахунок патріотів. Всі були в окопах: комбати, ротні, артилеристи, танкісти, в яких вже не стало танків. Всі брали автомати і йшли як піхотинці зупиняти ворожу піхоту. І треба розуміти, що ми воювали під Бахмутом з найкращою, найсильнішою орківською піхотою, з «вагнерівцями»…
Сучасний піхотинець відрізняється від зразка 2022?
Так, це мають бути універсали. Такі, які зможуть і робота підзарядити і швидко розгорнути «Старлінк», щоб позиція була на зв’язку…
Якщо ми в 2022-23 му році могли собі дозволити керувати боєм, дивлячись очими, можна було виїжджати і з зорового контакту керувати, то дрони перевернули все. Абсолютно. Змінилися вимоги.
У вас були поранення?
Були контузії. А серйозну травму ноги я отримав під Куп’янськом. П’ять місяців у гіпсі по пояс. Потім буквально крайня операція, два тижні реабілітації — мене навчили ходити, я з паличкою поїхав приймати батальйон 9-ку.
У якому стані він був?
Була повністю стерта піхота. Через тиждень з’явилося три піхотинці, які повернулися після лікування, далі підготовка, робота з тими, хто є. І перша задача, маючи три піхотинця і доданих людей — блокувати агрегатний завод, не пускати туди орків. Ми почали з цього. І потім уже почали отримувати піхоту, вчити її, готувати.
Це був серпень 2024 року.
Ви у них були не першим командиром, як вас сприйняли?
Був опір. Мене не приймали. Але коли вони побачили що я від них вимагаю, як ми вчимося воювати, побачили, що ми можемо перемагати практично з мінімальними втратами – співвідношення втрат у нас з орками, де ми бились, було десь 1:15 – то з’явилася довіра.
Чудово що вони довіряють мені, а я пишаюся своїм дев’ятим батальйоном. Зараз ми переформатовуємося у зовсім інший підрозділ і тепер в новому руслі поїдемо працювати.
Виникає бажання все покинути? Взагалі. І повернутися до родини?
До кінця війни я не можу цього зробити. Я… я не можу зрадити пам’ять всіх товаришів, які віддали свої життя, щоб Україна була. Хіба той хто прийде, матиме досвід чотирьох років війни, як у мене?
Вам складно після фронту приїздити в Кропивницький, у цивільне життя?
Особливо на початку на це було складно дивитися. Важко розуміти, чому вони скупчуються, чому так ставлять автомобілі… Звичка перестати оглядати все в під’їздах, в дверях, шукати розтяжки… Але розумію, що я не хочу втрачати цю звичку, бо вона рятує життя.
Як ви ставитеся до ТЦК?
Треба зрозуміти, що ТЦК не вороги – це одна з найуспішніших інформаційних операцій ворога.
Якби люди самі приходили, як у 2022-му, нікого б не ловили. Захист країни не може бути справою лише тих, хто має мужність. Інакше ми знищимо кращих.
Які ви зараз перед собою виклики ставите?
Треба далі вчитися. Тим паче, що напрямок, який мені довірили зараз з 9-м стрілецьким і поставили в задачу працювати, вимагає знову швидко вчитися. Треба дуже багато пропустити через себе інформації. І при цьому не втрачати контролю і навиків того, що відбувається на фронті.
Що б ви сказали цивільним?
Треба любити свою землю, працювати зараз тут, нікуди не тікати, будувати бізнес, швидко змінюватися, пристосовуватися до цих умов… Зараз нам треба дуже багато виробництва дронів, суміжних виробництв, пошив форми, роботи легкої промисловості. Не всі мають бути на війні. Але тил має працювати задля фронту!
Спілкувалася Олена Шендеровська
Фото, відео з архіву 9-го окремого стрілецького батальйону
