Рядки з останніх листів загиблих воїнів – уродженців Кіровоградщини, вписаних в літопис нашої пам’яті
Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану…
Існують календарні дати, про які не слід нагадувати зайвий раз, бо не стираються вони в пам’яті людській. Серед них – День вшанування учасників бойових дій, загиблих в Республіці Афганістан та на території інших держав – живих і мертвих, які чесно виконували свій громадський і військовий обовязок.
Протягом тривалого часу про воїнів-афганців не дозволялося публікувати матеріали в періодичній пресі. Навіть на могильних плитах довго заборонялося писати справжню причини загибелі, байдуже посилаючись на інтернаціональний обов’язок, від чого посивілим батькам було вдвічі важче. І лише військові знали про «чорний тюльпан», що плив над землею вночі, про «вантаж-200», який потрібно було за секретною вказівкою доставити из Афганістану у вказане місце. І побивалися в сльозах горя й розлуки матері над цинковою труною, віко якої неможливо було відкрити і подивитися на синочка рідненького, тихцем кляли і тих, хто розпочав цю страшну й криваву війну, і тих, хто забрав від батьків дитину у морок вічності. І лягають на чистий папір поетичні рядки нашої землячки з Добровеличківського району Валентини Кондратенко:
Стільки ран кровоточить уперто.
Ще Афганом ридають серця.
Те, в що вірили – стерто, розтерто,
Перекреслено все до кінця.
Вже давно відійшла у історію війна, розгорнута бездумною легковажністю тодішнього керівництва Союзу правда, яка ховалася за безвинною назвою «афганські події», але ще довго тривожитимуть нас голоси живих і мертвих. Тому й збираються щорічно 15 лютого у скверах біля пам’ятників афганцям їхні бойові побратими для вшанування памяті загиблих на війні хвилиною мовчання. Лунають з гучномовців щемні пісні про Афганістан, згадуються прізвища воїнів – земляків у скорботній тиші співвітчизники, а закладах освіти відбуваються тематичні заходи, спортивні змагання, проводяться уроки мужності, присвячені воїнам – афганцям.
Понад 25 відсотків українців нараховувалося у складі колишньої 40-ї армії, останні військові підрозділи якої мали бути виведені з Афганістану до згідно з Женевськими угодами про закінчення терміну перебування у ньому обмеженого контингенту військ колишнього Союзу. А загалом за період з 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 було вбито, померло від ран і хвороб 13833 осіб,
Через горнило неоголошеної війни пройшло 3535 уродженців Кіровоградщини, з яких 103 повернулися додому у цинкових домовинах, стали інвалідами – 56 осіб, а двоє пропало безвісти. Про ці цифрові дані можна дізнатися з книги «Чорні тюльпани» (Афганський мартиролог України) виданої 1999 року.
На жаль, обсяг цієї публікації замалий для розповіді про кожного загиблого воїна – земляка, тому обмежується кількома прізвищами. І нехай нас вибачать ті, хто не дожив до цього дня, зробивши останній крок у безсмертя.
З Афганістану звістка прилетіла.
Солдат загинув родом з України
Пекучим болем у серцях вчителів, учнів Помічнянської загальноосвітньої школи №1 імені Героя України Березняка Євгена Степановича, у якій автор цих рядків проходив на початку минулих сімдесятих педагогічну практику, назавжди залишиться пам’ять про загибель у далекому Афганістані трьох випускників, на честь яких на фасаді шкільної споруди встановлені меморіальні дошки.
Під час висадки десанту на виступі скелі був поранений 19-річний рядовий Анатолій Мірошніченко в жовтні 1986 року.
“Мамо, тату. Квіти польові тут такі ж, як і на Україні”, – писав додому у листі його ровесник молодший сержант Ігор Козирєв, якого наздогнала на мінному полі у грудні 1986 року розривна куля.
Закриваючи командирський літак, кинув свою бойову машину назустріч “Стінгеру” старший лейтенант Сергій Єшин у травні 1987 року.
У листі з військової частини, де він проходив службу в Афганістані, на домашню адресу надійшов лист, у якому читаємо:
«Дорогие Елена Петровна и Николай Иванович! С глубокой скорбью сообщаем ,что Ваш сын Сергей Николаевич Ешин, выполняя боевое задание по прикрытию транспортных самолетов, проявив стойкость и мужество, погиб 18 мая 1987 року вместе с командиром вертолета Молчановым Сергеем Викторовичем. За время службы совершил 108 боевых вылетов налетал 57 часов в небе Афганистана. Скорбим с Вами»
Рядовий Микола Чимерис, родом із села Коханівка, навчався в Суботцівській середній школі Знам’янського району та вже колишньому Дмитрівському професійно-технічному училищі № 39. Мріяв механізатором сільським стати, землю під майбутні високі врожаї засівати та обробляти. Та не справдилися ці бажання. Вже посмертно був нагороджений орденом Червоної Зірки. Я бачив його портрет з описом подвигу в училищному музеї бойової і трудової слави поряд із стендами з розповідями про чотирьох Героїв Радянського Союзу — уродженців Знам’янського району: І. Г. Євплова, К. Й. Гуренка, М. Н. Лінника, П. Д. Лінника та Героя Радянського Союзу з Олександрійського району М. Д. Захарченка, який до війни навчався в Шамівській сільськогосподарській профшколі ( пізніще – СПТУ № 39).
На подвигах представників старшого покоління виховувався Микола Чемерис. І загинув як герой. А на території загальноосвітньої школи № 6 селища Знам’янка встановлено обеліск її колишньому учневі лейтенанту Валерію Козіну, посмертно нагородженому орденом Червоної Зірки. Він загинув 11 червня 1989 року, а 22 червня його поховали в Знам’янці.
В останньому листі досвоєї дружини Іринки і двох дітей писав: «Я вже писав тобі, і не один раз, що гинути не збираюсь. Але якщо щось трапиться, то прошу одного: дітей виховай так, що вони були кращими за нас з тобою, чесними ,справедливими, не боялися труднощів, а боролися з ними, ніколи не ловчили, могли відповісти за свої вчинки, росли добрими і щедрими.»
У ці лютневі дні капітан Олексій Звєрєв, який похований на кладовищі у селі Пантазіївці Знам’янського району, відзначав би своє 70-річчя від дня народження. Але так сталося, що не дожив і до сорока років. З дитинства малював, але перевагу віддав небу, тому став курсантом авіаційного училища. Лише два місяці війни провів в афганському небі, а день 18 жовтня 1983 року став для нього останнім в житті. Про смерть Олексія розповідається в нарисі «Обійми мого сина», надрукованому в Знам’янській міськрайонній газеті «Серп і молот» від 22 лютого 1989 року.
«На завдання по висадці десанту летіло три машини. Вже й додому повертатися час, та в цю мить небо навкруг зарясніло від вибухів, бо потрапили в стан душманів. Пропав радіозв’язок, втрачалася висота, спалахнули язики полум’я. Не відповідає на команди штурман. Командир вертольоту Олександр Артавін зумів посадити палаючу машину. Тільки й встигли винести на руках вбитого штурмана Вашутіна, взяти кулемет. Ще кілька секунд — і вертоліт вибухнув. А «духи» насідали. Стемніло. Вже дві години йде бій між двома радянськими офіцерами і цілою зграєю бандитів. Боєприпаси скінчилися. Допомоги немає — вважають загиблими. Командир без свідомості. Остання черга з кулемета… Всіх трьох (і мертвого штурмана) душмани взяли у полон. Свою злість ворог вилив у страшенні знущання над живими. Лише на тілі Олексія нарахували 45 ножових ран. Його і командира палили на вогнищі, вирізали зірки на тілі, ламали кістки. Озвірілі «духи», які втратили в тому бою десятки чоловік, не могли вибачити цього радянським офіцерам, їх трьох поклали поруч і їздили машиною, намагаючись проїхати по головах»…
А ось як розповідає про свого чоловіка його дружина Людмила Звєрєва: «Всього два місяці був мій Льоша в Афганістані. Але свій інтернаціональний обов’язок виконав сповна, з честю, не осоромив земляків своїх, імені свого, Батьківщину свою. Хлопці-однополчани й зараз не забувають. Коли їдемо на кладовище, то завжди на колінах стоять перед могилою. Хорошим, значить, товаришем був, надійною людиною»
У Народному музеї історії села Розумівка Олександрівського району розгорнуто цими днями експозицію «Афганістан болить в душі моїй» з матеріалами про земляка-афганця кавалера ордена Червоної Зірки молодшого сержанта Василя Зеленька, який у листі від 26 лютого 1985 року коротко розповів про проходження військової служби, привітав маму і сестричку з Днем 8 березня.
«Вибачте, листівки не знайшов, тому поздоровлю малюнком», – повідомляв він і додав на аркуші власноруч намальовані квіти. Цей лист з далекого Афганістану був ще у дорозі, а випередила його похоронка з болючими і гіркими словами: «Ваш син – Зеленько Василь, виконуючи інтернаціональний обов’язок, загинув смертю хоробрих 2 березня 1985 року. А поруч на стенді –прізвища воїнів-інтернаціоналістів, жителів сільської ради, які проходили строкову службу на території Афганістану: Безлюдька Івана, Вовченко Людмили, Голинського Анатолія, Задорожнього Андрія, Зеленька Василя, Задорожнього Івана, Поліщука Василя.
У селі Родниківка завжди пам’ятають про випускника місцевої школи Віктора Лунгула, 1964 року народження – працелюбного, дисциплінованого і старанного учня.
Коли настав час обирати майбутню професію, вступив на навчання до Кіровоградського сільськогосподарського технікуму, по закінченні якого повернувся до рідної домівки. Разом із членами своєї родини займав перші місця по збиранню зернових у колгоспі. Про його успіхи розповідалося на шпальтах районної газети. У жовтні 1982 року був призваний на військову службу і охороняв східні кордони колишнього Союзу з вірою у те ,що що молода революція Афганістану потребує допомоги. Загинув 18 травня 1983 року під час обстрілу колони, яка направлялась в район проведення бойової операції. За мужність та відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований на сільському кладовищі Родниківки.
Цим орденом і теж посмертно нагороджений уродженець села Цвітне Олександрівського району Юрій Заволока – його ровесник.
Брав участь у 8 бойових операціях. У липні 1985 року в районі ущелини Пішгор виявив вогневу точку ворога, яку закидав гранатами і продовжував вести бій до підходу підкріплення. Похований у рідному селі.
Загинув у жовтні 1983 року на землі Афганістану і 19-річний гвардії молодший сержант Іван Лісняк із Старої Осоти, Олександрівського району посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Його імя носитьт школа, у якій вчився , та вулиця села. Про нього пам’ятають односельці.
Пішов у безсмертя і Віктор Цимбал — уродженець Голованівського району, листи якого додому не можна читати без хвилювання:
« Здрастуйте, дорогі мої батьки! З великим солдатським привітом до вас Вітя. Я живий-здоровий, чого й вам бажаю. Служба йде нормально. В основному у нас зараз виходи в гори і стрільби. 2 серпня ми відзначили 55-у річницю повітряно-десантних військ. Мені присвоїли звання єфрейтора. Зараз я командир відділення. А тепер уявіть, яке у мене життя. Ти, мамо, спитай у батька, він тобі розповість, що значить десантні війська. Ти писала мені, що приїдеш, так умене сльози з’явилися від радості. А привезти мені я не знаю що. Мені хоча б побачитися з тобою. Батько, коли я був дома, ти говорив, щоб мені трапилася служба добра, щоб я відчув труднощі. Ну ось прийшов цей час після присяги. Ми ходили на стрільбище, яке від нас за 10 км. Ми туди йдемо й біжимо, з речовими мішками, наповненими щебнем до 20-40 кг. Ось у вівторок 11.06.85 р. стрибали з вертольота з висоти 1,5-2 км. Спочатку облітаємо кругом, а потім вертоліт стоїть зависнувши, а ми стрибаємо з автоматами і займаємо оборону. Як це все цікаво!».
В останньому листі з чужої землі він повідомляє:
«Привіт з Афганістану!
Здрастуйте, мої дорогі батьки. Як завжди, коли одержую листи від вас, відразу стараюся дати відповідь, але може бути затримка на 3-4 дні не з моєї вини. Будемо разом, розкажу. Поки що у мене справи йдуть нормально. Буває, по телевізору «Время» дивлюся, де показують у кінці погоду в Союзі. Виявляється, снігу на Україні багато, а я за зиму не те, що снігу, навіть дощу не бачив. Погода тепла, буває, вітер переміниться, пилу дуже багато. Залишилося півтора місяці до приїзду, але ці дні тягнуться як два роки, котрі вже майже пройшли. Зустрічайте, 26-го я буду вдома. 18 квітня 1987 р.».
А потім до батьків Віктора надійшов лист з незнайомим почерком. Зворотня адреса — Черкаська область. Читати його було боляче й несила. «Здрастуйте, дорогі батьки! З великим привітом до вас ми, Добрянський і Шаповал. Ви нас повинні пам’ятати: ми навідувалися до нашого друга і брата, а вашого Віктора. Тут ми зробили фото пам’ятника, так от висилаємо його вам. Вибачте, що із запізненням. Ждемо відповіді Напишіть, чи назвали рідну вулицю Вікторовим іменем? Які є невирішені питання?Можливо, потрібна допомога? Пишіть. Шлемо вам і Віктору низький уклін. Черкаська обл., м. Сміла. 31.10.88 р.».
До слова, рішенням виконкому Межирічківської сільської ради народних депутатів Голованівського району наприкінці того ж 80-го року одній з нових вулиць села було присвоєно ім’я Віктора Цимбала.
Загинули на чужій землі і під чужим небом Сергій Зелік – колишній випускник Димитрівської школи Устинівського району, Сашко Попов з Підвисокого Новоархангельського району, Сергій Кияшко та Вася Прядун з Новгородки, Гена Мельник та Мишко Попович зБлаговіщенського (раніш Ульяновський) району, уродженець якого Архип Маніта став Героєм Радянського Союзу, повторивши подвиг Олександра Матросова.
Усього двадцять років прожив на землі уродженець селище Молодіжне рядовий Олександр Гордієнко, похований у листопаді 1986 року на місцевому цвинтарі.
Вже немає на землі його батьків Валентини та Бориса , які працювали на цукрозаводі. Залишилася сестра Тетяна, яка із родиною проживає в далекій Чехії, а ще – пам’ять про колишнього випускника Молодіжненської школи.
Під час моєї розмови з жителем селища, колишнім редактором районної газети “Долинські новини” Михайлом Чернишем – моїм однокурсником дізнався про наступне.
– Сашко був високопорядною і золотою людиною. Добре вчився в школі. Був активістом у шкільному житті. Людиною, прекрасна доля якої була закопана в землю». А дружина Михайла Сергійовича Галина додала: « Пригадую похорон у селі і слова його матері Валентини Іванівни: «Хто мав право так розпорядитися моєю дитиною? На жаль, ми відповіді на цей зойк материнської душі не почули.»
Сьогодні, 15 лютого 2019 року, за сприяння Молодіжненської селищної ради та Долинської районної організації УСВА, до тридцятиріччя виведення військ з Афганістану, на будівлі школи встановлено меморіальну дошку на честь випускника закладу Гордієнка Олександра Борисовича.
А мені подумалося про те , що вже давно настав час видати на Кіровоградщині своєрідну книгу – пам’ятник героям афганської війни з біографічними нарисами і розповідями та про кожного із 103 загиблих юнаків віком від 19 до 25 років, що б не було в нашій історії «білих плям» ,і щоб не знадували ми про «вантаж 200», коли на сході України гинуть українські воїни , захищаючи її суверенітет і незалежність
Анатолій Саржевський
Фото надане автором
