Жителька Олександрівки Тетяна Кротова погано бачить та слабо чує. Вже рік довгожителька не виходить на вулицю – тяжко. Однак позитиву 92-річна жінка не втрачає, із посмішкою зустрічає гостей на порозі. Каже, що дякує Богу, “що й так тримає”.
Тетяна Іванівна народилася 30 жовтня 1928 року на хуторі Шевченко. Нині це село Травневе Компаніївського району. Дитиною зіткнулася із трагедією Голодомору й вижила. Бачила розкуркулення односельців, потайки їла немелену пшеницю (у ступі зерно не товкли, щоб, бува, «сексоти» не почули і не донесли). Разом із батьками, які намагалися прогодувати п’ятьох дітей, переїжджала з місця на місце. Очевидиця Голодомору розповіла журналістам про своє дитинство та по те, кому нині завдячує життям.
“Як зараз бачу: мама витягає казан з печі із пшеницею. Казан відерний, бо сім’я ж велика була. Пшениця хоч і розварена, але в шлунку вона не перетравлюється. Крупа перетравлюється, а пшениця ні. Тоді не було, щоб кожному тарілка окремо, а полив’яна миска одна на всіх. І, щоб ніхто не бачив, замість туалету ходили в клуню. Там кури доїдали цю неперетравлену пшеницю”, – розповідає вона.
Тетяна Кротова пригадує, що в той час на хуторі було близько сотні будинків. Втім від голоду із селян не помер ніхто. Ризикуючи бути розстріляним, тамтешній голова колгоспу Никифор Романенко потайки видавав землякам конфісковане в них же зерно. І жодна людина на Романенка не донесла, таємницю беріг увесь хутір.
“Які то були куркулі? Просто трудяги були, ішаки. Сім’ї великі, дітей по восьмеро, по десятеро, по 15 дітей було. Всі працювали тяжко. Звезли оце ж зерно, позабирали у пусту хату, в “розкуркулену” хату. І те зерно там гнило”, – каже довгожителька і додає – врожай 32-го року був. Але зерно в людей відібрали, прирікши їх на голодну смерть.
Попри поважний вік, колишня вчителька і досі пам’ятає понад сотню поезій. Так само назавжди в пам’ять врізалася жахлива правда про події дитинства:
“У Громусі, наприклад, куди ми переїхали у 35-му році, не було дитячих ясел, а возили дітей у Ганнівку. Ну, а хлопчику десь роки три-чотири було. Гарний такий хлопчик, повненький. Няньки не встежили і він утік додому. Забула вже прізвище тої жінки, ганнівська жінка, зловила того хлопчика і з’їла”.
Розповідає Тетяна Іванівна і про “активістів”, які ходили хатами й перевіряли, чи не приберегли селяни продовольчі запаси. В одному з будинків у Громусі “активісти” знайшли бурячину, яка томилася в печі. Батько родини цей буряк виміняв у сусідньому селі на хустки, які сплела дружина. “Активісти” буряк витягли, стали навколо казана і з’їли до останнього шматочка. В цей час за ними спостерігало п’ятеро голодних дітей.
За словами довгожительки, подекуди від голоду люди вимирали цілими вулицями і селами:
“У тій же Ганнівці кожен день два мужики об’їжджали кожну хату – хто вмер, а хто ще й дихає, то і живих, і напів живих, і мертвих на гарбу, запряжену чорними волами, грузили, вивозили на кладовище. Мабуть, лише у 35-му році яму загальну викопали і кістки граблями згорнули в ту яму”.
“Це 30 жовтня 1948 року”, – син Тетяни Іванівни показує світлину молодих батьків. Каже, покійний тато теж часто згадував Голодомор. Разом із братом і сестрою Іван Кротов харчувалися м’ясом коней, хоча дитячі шлунки перетравити таку їжу не могли. Згадував, хтось міг випорожнитися шматком конини, інший цей шматок підбирав, мив і їв знову.
“Батько у дев’ять років лишився круглим сиротою у 33-му році. Він написав спомини, що в мене від жаху, як то кажуть, волосся дибки стає. На 147 сторінок оце спомини про цей голодомор в селі Градовка Веселинівського району Миколаївської області. Цю книгу я передав у краєзнавчий музей в Кропивницькому”, – розповідає Олександр Кротов.
Національна книга пам’яті жертв Голодомору Кіровоградщини подає прізвища та імена близько 40 тисяч загиблих. На переконання істориків, встановити точну кількість жертв неможливо. Аби приховати наслідки злочинної діяльності влади, смерть від виснаження в документах констатували зрідка.
Лілія Кочерга
