29 березня 2024, п’ятниця

Як жити далі, коли поставили діагноз рак?

Мабуть, складно на Кіровоградщині знайти людину, у якої б у родині або серед близьких знайомих не було онкохворих. І це не дивно, адже наша область лідирує за кількістю хворих на рак. Повідомлення про хворобу шокує. І сприйняття діагнозу, і подальші лікування та адаптація болісні як для самих хворих, так і для їхніх близьких.

Як пережити гірку звістку і спокійно розпочати лікування, радять психолог-консультант психологічної майстерні “Інсайт” Яніна Данильченко та психолог “TomoClinic” Антон Покалюхін. 

Допомоги потребують і пацієнти, і їхні рідні

— Усі уявляють, як складно сприйняти інформацію про тяжкий діагноз. Чи може людина самостійно із цим упоратися, щоб почати боротьбу і не занепасти духом?

Яніна: Є люди, які можуть впоратися самостійно, а є такі, яким це не вдається зробити. Усе залежить від багатьох факторів: психологічного, фізичного та матеріального стану, віку, темпераменту, стадії, складності хвороби, наявності підтримки. Важливо також, та як саме людина отримала звістку про захворювання. В будь-якому випадку, інформація про те, що в людини онкозахворювання, — це завжди стрес. Оскільки інформація травмуюча,  хворий проходить через стадії  її прийняття (їх можна ще назвати стадіями горювання, адже людина втрачає здоров’я і надалі житиме інакше).

Перша стадія — шокова, іноді навіть стадія заперечення. Буває, що людина ставиться до ситуації так, ніби це відбувається не з нею. Небезпека такого сприйняття полягає в невчасному початку лікування. Сильна ж людина, навпаки, намагається шукати більше інформації про хворобу. Наступна стадія  — гніву, злості («Чому це зі мною, за що?»), люди можуть відчувати провину, образу на весь світ. На цьому етапі не треба опиратися своїм емоціям, боротись із ними. Натомість слід обговорювати проблему з іншими людьми, шукати в них підтримки. Далі — стадія  торгу: починається пошук різноманітних шляхів перехитрити хворобу, знайти найлегший метод вирішення проблеми. На жаль, на цій стадії людина може також втрачати дорогоцінний час, звертаючись до цілителів, магів, альтернативної медицини. Далі може йти стадія депресії (відчай, безнадія, сум) – людина розуміє, що її захворювання – це факт, з яким вона має рахуватись, і горює з цього приводу. І, нарешті, стадія прийняття, коли людина усвідомлює, що потрібно лікуватись і жити далі, а не помирати подумки щодня. На мою думку, більшість людей все-таки потребує підтримки, допомоги.

Антон: Найбільше шансів впоратися самостійно мають люди, які володіють ресурсами, що допомагають поновлювати енергію, і вміють ці ресурси використовувати. Ресурсними можуть бути стосунки між людьми, заняття спортом, допомога іншим. У такому випадкові шанси самостійно лікуватися зростають. Слід наголосити, що всі названі стадії не завжди йдуть у зазначеній послідовності. Усе може починатися з третьої стадії, можливо, якоїсь не буде. Тобто якщо пацієнт йде не за визначеними стадіями прийняття, то це не є відхилення, а просто є його індивідуальною особливістю.

— Допомоги так само потребують і родичі онкохворої людини, адже потрібно підтримувати і допомагати в лікуванні. Які поради можете надати рідним хворого?

Яніна: Зазвичай,  близькі  люди включаються у програму підтримки хворого, але потрібно розібратись, що вони самі при цьому відчувають: співчуття чи співпереживання? Це різні речі. Якщо перейматися занадто емоційно, то біля хворого у депресії в такий самий стан впадає і родич — і тоді ми вже маємо двох хворих. Тут слід поводитися так, як у літаку: при аварії кисневу маску дорослий надіває спочатку на себе, а потім на дитину. Так і тут родич онкохворої людини має усвідомлювати свою відповідальність і максимально подбати про свій психічний і фізичний стан. Потрібно не замикатися на переживаннях, а знайти альтернативу, мати своє життя, спілкуватися з іншими, особливо з тими, хто має такі самі проблеми, турбуватися про власні харчування, сон, просити про допомогу — і не тільки грошову, а й побутову (приготувати їжу, вигуляти собаку). Якщо вже зовсім важко, то звертатися до психолога, адже іноді справді немає до кого звернутися по підтримку.

— Часто рідні онкохворого настільки переймаються, що переконують себе, що й самі вже хворі.

Антон: Існує така річ, як емоційне зараження, коли емоції від хворого переходять до рідних. З іншого боку, є таке порушення, як тривога за стан здоров’я, іноді це виникає й тоді, коли ніхто з близьких не хворіє. Людина вважає, що в неї є серйозне захворювання, хоча обстеження нічого не показують. Це — психологічне захворювання з категорії тривожних, його лікують за допомогою психотерапії. І якщо хтось із близьких такої людини тяжко захворіє, то багато шансів, що це порушення виявиться. Є певні межі, коли про своє здоров’я турбуватися потрібно, а якщо ж людина витрачає всі кошти на дослідження (і все одно не може заспокоїтися), то тоді насправді потрібна допомога.

Як впоратися з травмою хворому та близьким людям

— А трапляються випадки, коли родичі перешкоджають лікуванню?

Антон: Зазвичай, шкода полягає у відмовлянні від лікування. Рівень обізнаності щодо онкозахворювання залишається доволі низьким. Переконання в тому, що рак = смерть без шансів та варіантів, усе ще доволі поширені. Навіть якщо сам пацієнт не задумується над цим питанням, то іноді близькі думають, що лікуватися немає жодного сенсу. Тобто скільки проживеш, стільки і проживеш. У таких випадках важливо говорити з лікарями (адже сучасні лікарі завжди обговорюють з пацієнтом його перспективи) і вирішувати разом подальші шляхи лікування. 

— Як поводитися родичам людини та їй самій, коли призначено лише паліативну підтримку?

Антон: Слід турбуватися про себе. Ми всі колись помремо, і якщо зараз немає якогось діагнозу, то це не означає, що ми проживемо довше за онкохворих пацієнтів. Тож у нас є два шляхи: постійно турбуватися, що з нами може щось відбутися, або не турбуватися — і жити так, як можна жити. Це як у рекламі: навіщо платити більше? Волонтери Всеукраїнської благодійної організації “Всеукраїнська мережа ЛЖВ” кажуть так: “Ми не можемо додати днів до життя, але можемо додати життя до днів”. Не забувати, що, окрім ролі пацієнта, є ролі соціальні: чоловіка, батька, спеціаліста, товариша.

— Чи існує якась програма психологічної підтримки онкохворих пацієнтів та їхніх родичів?

Антон: Державної програми не існує не лише в онкопсихології, адже з психологічною підтримкою в державі не складається. Донедавна було важко мати психолога в державній клініці, оскільки існував наказ № 33, який містив перелік спеціалістів, які мають працювати в тій чи іншій медустанові. В онкоклініках не було передбачено посади психолога. Та, зрештою, цей наказ відмінили, і тепер усе залежить від керівника установи: якщо він має необхідність, можливість та ресурси, то бере у штат таку одиницю. У приватних клініках із цим легше. З іншого боку, я бачу, що ця галузь не занедбана. В деяких обласних онкодиспансерах країни вони працюють, але це все ж штучний продукт, бо немає програми підготовки онкопсихологів. Я спілкувався з британською колегою, яка мешкає в такому ж за кількістю населення місті, як наше, і вона розповіла, що в них теж лише одна людина працює з онкопацієнтами. Не всі погоджуються, адже розуміють, що це дуже емоційно важка робота. У нас все існує на окремих ініціативах установи і психолога. Але з іншого боку, онкологічних захворювань — більше 200, і неможливо виробити одну універсальну програму, адже всіх пацієнтів турбує різне. Для когось — це питання життя чи смерті, а для когось найбільшим стресом є те, що під час хіміотерапії може випасти волосся.

— А як із цим у нашому обласному онкодиспансері?

Антон: У нашому онкодиспансері психологом є я, існує програма для певних категорій пацієнтів. Інші пацієнти можуть звертатися до мене самостійно, їх можуть також направляти лікарі.

— Якою є процедура звернення пацієнта?

Антон: В онкодиспансері є реабілітаційне відділення, де займаються деякі пацієнти, і консультації психолога відбуваються там. Якщо пацієнт хоче, то він може звернутися до лікаря або медсестри й попросити зателефонувати в реабілітаційне відділення до психолога. Тоді ми домовляємося про час, іноді лікарі самі просять прокунсультувати пацієнта. Та не всі вони погоджуються. Особливо пацієнти з віддалених районів, у яких немає Інтернету, або особи дуже похилого віку, і до цього теж ставимося з розумінням. Консультації психолога в онкодиспансері безкоштовні.

— Наш обласний онкодиспансер розташований незручно: далеко від ринку, парку, соціальних установ. Та й вигляд у цієї лікарні похмурий…

Антон: Часто чую від пацієнтів: “Я боялася цієї будівлі, вона така жахлива”. Але насправді ми реагуємо на речі через призму своїх думок про них. Тому якщо дивитися на будівлю як на місце, в якому помирають люди, то, звісно, буде сумно і страшно. Але слід сприймати це місце як лікарню, де медичний персонал рятує багато життів, де дають шанс на повернення до життя. Щочетверга до жінок, які долають рак молочної залози, приходять волонтери, які самі хворіли на цю недугу. Влітку приїздили волонтери-іноземці, які розповідали про свою країну, мову, співали, ліпили разом з пацієнтами. Але не всі погоджувалися на контакт з ними. Дуже багато залежить від самих пацієнтів, їх бажання та стану. Якщо людина вважає, що вона хвора й у її житті немає радості, то ніяка будівля не допоможе. Одні бігають і в магазин, і навіть далі, ходять на різні заходи, які організовують волонтери, відвідують психолога, інші ж воліють слухати “палатні розмови”.

Не слід соромитися й ховатися

— Навіть у лікарні, мабуть, можна чимось зайнятися.

Антон: Я завжди намагаюся підтримати будь-яку активність пацієнтів. Одним вдається між курсами хіміотерапії виходити на роботу, інші, навпаки, себе жаліють. Але найбільше шансів повернутися до нормального життя мають пацієнти, які не випадали із життя. Треба сприймати це як час для отримання нових знань та навичок: вивчення англійської, вишивання, програмування, час знайти заняття до душі. Активність — це ресурс. Особливо це важливо, коли людина приїхала здалеку і в неї обмежене коло спілкування.

— Чи потрібна допомога людині, яка одужує після онкозахворювання? Як її надають? Чи потрібні на цій стадії рідні та близькі?

Антон: Онкологічні захворювання вимагають довгого лікування: кілька місяців і навіть років. За цей час людина звикає до певних умов, графіків, процедур. Коли лікування закінчилося і людину відправляють жити нормальним життям, то інколи потрібно допомогти їй повернутися до нього. Це рідко потребує якоїсь терапії, але потрібен час, щоб нагадати людині, що вона робила до цього, повернути в соціальне оточення, на роботу. Буває так, що людина повертається на роботу, а там багато що змінилося, але більшість усе ж звикає. Та як би довго людина не прожила після лікування, однак лікування залишає слід. У вигляді страху рецидиву, люди питають, як його позбутися, особливо перед контрольними дослідженнями. Відповідь така: ніяк. Бо боятися — нормально, коли в тебе завтра контрольне дослідження, але ненормально боятися цього дуже сильно і постійно. Якщо цей страх живе в людині, то слід звернутися до психолога, бо самому впоратися може не вийти.

— Як близьким відновити ресурси після пережитої травми, адже навіть коли рідна людина одужала, сили все одно вичерпано?

 Яніна: Буває так: родичі, коли їхні рідні подолали хворобу, мають відчувати полегшення, але натомість вони відчувають страх і тривогу, втрачають сон і навіть впадають у депресію. Це пов’язано з тим, що ресурс вичерпано і потрібно звертатися по допомогу до психолога або до людей, які мають подібний досвід.  Немає ніяких передумов для того, що життя має бути таким, яким ми його собі уявляємо. Тому людям, чиї родичі вилікувались від онкохвороби або перебувають у стані ремісії, потрібно в собі виховувати толерантність до невизначеності. Часто через хворобу рідної людини, у її рідних занедбаними залишаються інші сфери життя, тому їм час звернути на них увагу й  намагатись відволікати себе від тривожних думок.  Потрібно намагатись повертати собі можливість радіти життю. Правда, реакція оточуючих на це буває різною. Є різні випадки: я знала маму, яка доглядала за хворою дитиною і шукала підтримки в соцмережах. Одного разу вона купила сукню й похизувалася нею в мережі. І отримала шалений шквал негативу на свою адресу. А як можна зберегти свою психіку нормальною, коли тебе підштовхують присвятити всього себе хворому без залишку?

— Нашому суспільству не вистачає саме таких груп, спільнот, клубів, які долають спільні проблеми.

Антон: Практика груп взаємодопомоги дуже поширена у світі, адже перебувати в колі таких, як ти сам, доволі корисно. А в нас насправді немає такої практики, вона лише зароджується у великих містах. На щастя, у соцмережах існують пацієнтські організації. Наприклад, у Фейсбуці є такі спільноти, як “Онкобудні”, “CanceR/L”, “Ми.онкоклуб”, “Soul sisters” и “Афина. Женщины против рака”, тощо.

Яніна: Саме через необізнаність людям іноді соромно говорити про свою хворобу, вони бояться, що хтось дізнається про це. Доходить до того, що онкохворий «шифрує» свою хворобу і не виходить у соціум, не зустрічається з друзями, відмовляє їм у дружбі без пояснень.

Антон: А от для того, щоб робити офлайн-зустрічі, потрібна сміливість. Я завжди говорю пацієнтам, що на них лежить велика місія виховувати своє оточення, адже якщо вони не розповідатимуть про свій досвід та відчуття, то люди й не знатимуть про них. Звісно, люди реагуватимуть по-різному, косо дивитимуться, але це до того часу, поки ті, хто пройшов шлях одужання, ховатимуться. 

Так, дійсно, діагноз “рак” доволі грізний, але висновок, який був зроблений після спілкування з фахівцями, полягає в іншому. Проблема не тільки в бракові коштів, апаратури та фахівців, а передусім у відсутності інформації про хворобу та методику її лікування, ставленні суспільства до онкохворих та можливості спілкуватися з людьми, які долають чи вже подолали цю хворобу. 

На Кіровоградщині є безліч позитивних історій онкопацієнтів, які одужали, але про це мало кому відомо. А можливо, такі історії врятували б життя тим, хто вирішив, що немає сенсу витрачати гроші на лікування хвороби. Так і хочеться сказати хворим та їхнім рідним: не впадайте у відчай, не бійтеся розпитувати в лікаря про все, що цікавить, спілкуйтеся у форумах і не замикайтеся у своєму токсичному просторі, адже якість життя не має погіршуватися ні за яких обставин!

Спілкувалася з фахівцями Альона ШЕНДЕРОВСЬКА

Як жити далі, коли поставили діагноз рак?
1 голос[ів]

Доставка квітів у Кропивницькому

Коментарі

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований