Ця дівчина асоціюється в авторки цих рядків з пензлем, фарбами й творчістю загалом. Адже у просторі Krop:hub Інна, з позивним “Зефірка”, займалися саме естетичним напрямком. А ще вчила діток живопису, а її чарівні картини розкуповували на благодійних аукціонах. Тим більшою несподіванкою було побачити фотохроніки Зефірки з передової, де вона наразі рятує життя захисників.
Як так вийшло, що ця тендітна пані змінила палітру на камуфляж, можна зрозуміти, коли взнаєш її краще.
Тож Інна – багатодітна мама, наразі парамедик, яка працює в зоні бойових дій, людина багатьох важливих професій, в 2014 році переселилася з Донецька в Кропивницький, де почала життя наново…
Двічі в одну річку…
“В Донецьку я дуже постраждала від війни, втратила друзів, рідних, свій дім, господарство, документи і з чотирма дітьми виїхала в Кропивницький. Діти тоді були маленькі, тому воювати я не могла, а почала займатися волонтерством. Ще до повномасштабки закінчила курси “Сестринська справа”. В січні 2022 року я переїхала з Кропивницького під Київ і коли почалося вторгнення мене “накрило” повторно, я підписала контракт із ДФТГ та Медичним Центром Спасіння Життя і стала військовою. Діти виросли, тому я обрала такий шлях”.
Багатопрофільність
Де вчилася на військового медика?
“Після підписання контракту я навчалася в Києво-Могилянській академії, де пройшла додаткову медичну підготовку, склала тести, отримала міжнародний сертифікат парамедика”.
Вчитися та отримувати новий фах, це для тебе вже звична справа, адже знаю, що маєш не одну професію: дизайнер, художниця, медик, психолог…
“Так, у Кропивницькому з 14- го року як психолог я багато працювала з дітьми-переселенцями та дітьми атовців. Додатково почала вчитися живопису, адже через малюнок працювала по психології. Я вже давно закінчила основний курс в Міжнародному інституті психології, а за час війни зробила три додаткові підвищення кваліфікації. Я беру курси, які мені знадобляться для роботи з дітьми, підлітками та дорослими.
Свої дипломи й сертифікати вже рахую папками, але немає жодної несправжньої освіти. Я по всім направленням навчалася й працювала, всі знання були корисні і приносили результати. Так я з напарником Сергієм Шаруновим проводжу курси по тактичній домедичній допомозі, спільно ми вже підготували близько 400 чоловік.
Також зараз досить часто доводиться підключати психологію. Особливо коли в дорозі веземо пораненого 4 – 5 годин на евакуацію…”
Парамедик в зоні бойових дій
Повернемося до твоєї теперішньої служби. Розкажи, який алгоритм дій парамедика «на нулі»?
“Перш за все – це командна робота підрозділу. Медик – це бойова одиниця і тільки з дозволу командира він має виконувати свою задачу. В залежності від того яке поранення, починається евакуація. Перше завдання – перейти з “червоної” в “жовту” зону. Це може бути ямка, бугорочок, прикриття, де можна заховатися й надати допомогу. Медиків дуже бережуть, бо ворог вибиває їх в першу чергу, для противника це важлива ціль, як і командир.
В “жовтій” зоні надається перша допомога, яка стабілізує стан, робиться накладання турнікета й стабілізація дихання. Потім постраждалого доставляють в “зелену” зону, де робиться доступ до вен, якщо потрібні перев’язки й далі відбувається евакуація в найближчий стабілізаційний пункт, де відбувається сортування. Далі везуть на дальнє крило в тиловий госпіталь, який може прийняти постраждалого, залежно від його поранення”.
Є страх чи хвилювання?
“Під час виконання роботи ніколи не переживала, дуже спокійно до цього ставлюся. Головне вирахувати час, щоб встигнути врятувати й довезти. Це мій спектр задач, іншим я не переймаюся, знаю, що все буде добре”.
Коли твоя робота рятувати життя й долі
Є випадки, які запам’яталися?
“Можу навести приклад саме поєднання медичної та психологічної роботи. Хлопець втратив зір і відповідно орієнтацію, його ніяк не могли заспокоїти, нічого не допомагало й він не міг прийти в стан стабільного спокою. Довелося з ним розмовляти як мама, підключила тактильні рухи, розпитувала про дитинство, про друзів. У нього є товариш з дитинства, я кажу, що тепер ви з ним обов’язково зустрінетеся і так його спогади переспрямувала на майбутнє і з’явилася якась надія, нові думки, цілі.
Ще був випадок – везла чоловіка з посттравматичним синдромом. А він постійно шукав телефон, чув що йому дзвонять, каже що це телефонує його сестра. А ми коли їдемо в машині, вона повністю забита наплічниками, зброєю, речами. Він все підіймає, повзає, розкидає, шукає той телефон, і це все в гіпсі. Думаю треба щось робити, бо він все переверне і я увімкнула таку гру, що ніби знайшла телефон і на іншому боці почала з ним розмовляти від імені сестри. Перед цим подивилася як його звати. Говорю хай буде наприклад Іванко “привіт, не можу до тебе додзвонитися, слава Богу що з тобою все гаразд, куди ти їдеш, що їв сьогодні, чи не змерз, хто поруч». А він мені відповідає і заспокоюється, затихає. І таких випадків багато. Дуже багато людей, які кричать «відпустіть мене назад, в мене там пацани, мені вже краще, я до хлопців». Ми звісно заспокоюємо і веземо за призначенням. А були такі випадки, що у чоловіка була ампутація, він сказав що готовий і другу ногу віддати, аби не повертатися. Доль багато”.
Робота з іноземцями
“Був випадок з японцем. Веземо такого великого самурая, він побитий, в нього постраждали очі, перелом шийних хребців. Ми звісно думали що в бою отримав такі поранення, із захопленням відгукуємося про героя. А виявилося, що він зустрівся з іншим японцем в магазині і вони добряче побилися. Обидва постраждали серйозно, мабуть володіли бойовими мистецтвами. Отак буває – у бою ніде не заділо, зате з своїм земляком щось не поділили. Взагалі багато іноземців – французи, кубинці, японці, сицилієць був, перуанців домтатньо. Ми з ними через гугл перекладач спілкуємося. Раз поклали в госпіталь одного француза і сказали 10 днів треба пролежати, а він кричить “10 днів??? Но, но, 10 днів! жінка потрібна!”
Екшн в роботі фронтового медика
Що найскладніше в твоїй роботі?
“Зупинити кровотечу і запустити дихання – це те, від чого залежить життя. Днями був важкий випадок. Подзвонили, що о 4-й виїзд, ми взяли пораненого, в нього абдомінальна травма – поранення в живіт, плюс розірвана артерія, відсутнє дихання, брадікардія – цілий букет. Але з іншого боку він стабільний, бо немає гойдалок. Ми його везли по складній дорозі під дощем 4 години. І за хвилин 15 до лікарі у нас закінчується кисень і наркоз. Наш водій виправдовує свій позивний «Штурман», і мчить по зустрічній, через газон, через світлофори, через зупинку з людьми. Дівчинка яка їхала з нами каже «я не буду дивитися в вікно, бо вже посивіла скрізь». Таких піруетів я ще не бачила, там всі навколо пошикувалися «ялинкою», коли ми їхали на мигалках. Приїхали на останніх секундах, я блискавично ввожу йому останнє снодійне в вену і ми припаркувалися. Дотягнули…”
Чи є проблеми з постачанням?
“З чимось є, з чимось немає. Турнікети, бандажі, термоковдри – це найбільша проблема. Зараз підуть грілки. Ми в капсулі повинні везти пораненого в теплі, щоб не виникало кровотеч при пониженні температури тіла. Для цього кутаємо, обкладаємо грілками.”
На фронті є місце диву, ти бачила такі випадки?
“Абсолютно є, в мене були два майже однакові випадки на Сході. Молодому хлопцеві осколок від арти розрізав серце на дві частини і його врятували, в мене є відео. Це не передати як, йому затампонували серце, втягнули спеціальною утяжкою. Хірурги були по коліна в крові. І його врятували й довезли, інший випадок був теж з серцем і теж дивовижний…”
Що рятує і надихає
Що допомагає, звідки береш енергію, сили, ресурси?
“Дуже допомагає музика, вірші улюблених авторів, літературні замальовки. Я люблю писати короткі тексти на одну букву і був час, коли я часто писала, потім моя нервова система заспокоїлася і я перестала. З малюванням складніше, бо немає умов. Але коли між командировками я приїздю у відпустку в Київ на 4-5 днів до дітей, то я малюю з дівчинкою з Бучі. Коли закінчиться війна, я знаю чим займуся – психологія, живопис, терапія вони будуть жити. Коли я працювала в госпіталі, то займалася арттерапією. Ми через живопис, настільні ігри, приводила до тями людей. І залишилися військові, з якими ми й досі спілкуємося. Вони говорять, що це дуже допомогло і ті знання, які я їм дала, вони сидячи в окопі застосовують і це допомагає заспокоюватися й відпочивати.”
Про що просте, людське, дівчаче мрієш?
“Звісно про гарну сукенку, хочу какао з маршмелоу, а ще хочу собі кицю, яка прийде до мене сама. Таку, щоб не я за нею бігала, а Господь послав ту, яка хоче до мене. Ну і звісно наобійматися з коханими дітьми і побудувати плани на майбутнє…”
Спілкувалася Олена Шендеровська
