Максим – гарний чоловік, з низьким оксамитовим голосом та глибокими очима. В цих очах у нього цілий КОСМОС. Саме такий позивний отримав чоловік, коли прийшов в учєбку 2018 року… Тоді Космосом його назвали через схожість з персонажем відомого серіалу. Але тепер, переживши бої, поранення та відновлення, цей позивний набрав іншого, більш глибокого сенсу. Про Максима – Космоса далі в матеріалі сайту Златопіль.
Ця історія бере початок з Лисичанська Луганської області, де Максим жив разом з хворою мамою, яку потім вимушений був залишити і піти воювати.
“На початку війни мама дуже захворіла, пережила два інсульти і я її доглядав. Але в 2018 році, коли в нас вже було все відносно спокійно, я пішов воювати. На жаль це дуже підкосило маму і її не стало…”
Спочатку Максим служив у 22 батальйоні 92 бригади, потім в 25 батальйоні 54 бригаді. Кілька ротацій поспіль не вилазив з окопів.
“Воював у піхоті, потім перевівся на БМП 1 навідником. До початку великої війни воював під Мар’їнкою. Ми стримували ворога наскільки могли, а з початком повномасштабного вторгнення почалося справжнє пекло. Це дуже страшно…”
Максим замовкає, далі говорити не може… Навіть найсильніші чоловіки не завжди можуть розповідати про пережите жахіття…
Ми переходимо до спогадів про день, який розділив життя Макса на до і після. Це сталося 8 квітня 2022 року…
“Під Мар`їнкою я отримав важке поранення. Дякувати Богу хлопці змогли мене швидко евакуювати і доставити в госпіталь.”
Тоді лікарі давали лише два-три відсотки, що я буду жити…
Зараз, коли спілкуємося з побратимами, вони нагадують мені про той день. Нещодавно приїздив один з хлопців, який мене вивозив, згадували як я кричав про документи і ланцюжки. Найобразливіше було, що я замовив собі тоді берці, дуже гарні світлі, омріяні. І в перший день як я їх взув, мене поранили. Я тоді ще бідкався: “блін, берців так шкода!”
Мало їх залишилося, моїх хлопців, багато загинуло. Але це найкращі бійці, обіцяли ось мені на візок причепити кулемета)”
Далі у Максима почалася довга та складна боротьба за життя. Попереду було відновлення та зустріч з чудовими людьми.
“Я лежав у Львівському госпіталі, але в основному, місяців з п’ять, у Трускавці. Як мені казали медики: “твій лікар – це час”. До мене приїхала моя жінка. Вона родом з Кропивницького, ми давно були разом, але офіційно одружилися вже після поранення. Вона теж військова і на той момент у нас вже був син. Перебуваючи на лікуванні в Трускавці я познайомився з американцем українського походження Майклом Самотокою. Я розповів йому свою історію, він мене запросив до себе в Сполучені штати і взяв на своє забезпечення.”
Про лікування в США Максим згадує, як про якесь диво.
“Туди я летів напівовочем, переліт був дуже важким. Ми летіли в Майамі. В мене дуже впав тиск і мені стало зле. На щастя в літаку знайшовся один лікар, але виявилося що він гінеколог. Мене швидко обкололи і він порадив садити літак в Нью-Йорку, бо була велика ймовірність, що я не дотживу до Майамі. Але я зібрав всі сили і кажу їх: “Мене кацапи не вбили, а то якісь кілометри! Не вздумайте садити літак – я дотягну!” І я протримався. В Майамі нас вже зустрічали і супроводжували лікарі…
Я розповідав американцям про себе, про побратимів, а вони дивувалися з наших військових, а мене жартома називали “bad Ukrainian boy”. Вони поважають військових і дуже добре ставляться до інвалідів. А я два в одному, то мене там оточили турботою і чудовим відношенням. Нам з дружиною багато разів пропонували залишитися, але ні, ми б не могли все покинути в Україні”.
А в Україну Космосу було до кого повертатися. Адже тут на нього чекав старший син 19-річний Кирило та маленький Сашко, якому було більше року. Коли Макс розповідає про дітей – у нього навіть очі посміхаються.
“Кирило працює в Дніпрі в охороні, регулярно спілкуємося. Йде по моїм стопам, адже я до війни пропрацював вісім років в службі безпеки банків. Молодший Сашко відвик від мене, поки я був в госпіталі, але зараз у нас взаєморозуміння і він мене тренує. Не дає мені сумувати – викине біля ліжка іграшки й тікає, а мені щоб під’їхати, треба позбирати все. Доводиться нахилятися. І на день таке може бути п’ять-шість разів. Також щоб поцілувати сина, треба нахилятися, тож Саша – це татків тренажер”.
Так замість Майамі Максим обрав Кропивницький. Він живе тут три місяці. Каже наше місто дуже гарне і привітне. Знайомих у чоловіка тут майже немає, але вже з’явилися люди, які стали справжньою підтримкою.
“Я завжди можу поговорити з Вікторією Бобітою, яка морально мене підтримує і дає поради. Чудово, коли поруч є такі надійні люди. Я дуже вдячний всім, хто є в моєму житті за підтримку, людяність, тепло і допомогу”.
Максим довгий час лежав у нашому госпіталі, бо не міг заїхати в будинок, де зараз мешкає. А він так мріяв бути на дні народження молодшого сина…
“Прийшла до нас гості в госпіталь Марія Чорна і спитала чого мені хочеться, я сказав, що хочу потрапити з госпіталя до сина, але не можу заїхати в дім на візку. На другий день дзвоне моя жінка і каже що у нас повен двір людей, які роблять пандус. Тепер мені тут зручно. Я дуже вдячний, що моє бажання здійснилася!”
Максим поділився з нами своїми мріями:
“Дуже хочу стати на ноги і дивитися на людей не знизу вгору, а на рівні очей”.
Ще Максиму дуже потрібне зараз житло. Та найбільша його необхідність, в спілкуванні та реалізації.
Такий от він простий хлопець Максим з Лисичанська, якого доля занесла в Кропивницький. Один з тих, хто за покликом серця став на захист України та волею й силою характеру виборов у долі своє право на життя.
Людина, в очах якої цілий КОСМОС…
Спілкувалася Олена Шендеровська
