ЇЇ звати Маша, або Космос – саме під таким позивним госпітальєрка з Кропивницького відома серед своїх. Таке псевдо дівчина отримала через її відношення до життя, гарне почуття гумору та “заразний” сміх.
Про свою роботу в добробаті, роздуми та висновки, які з’явилися під час ротацій, Марія Корольова розповіла кореспондентці сайту Златопіль.
Зараз медикиня вже відпрацювала не одну ротацію на східному та південному напрямках, а на початку великої війни їй було непросто зробити свій вибір.
Маша закінчила Кіровоградський медичний фаховий коледж імені Мухіна, потім вступила на дефектолога, але зрозуміла що це не її покликання і тимчасово відійшла від медицини.
“За цей період я встигла пожити в Європі, подивитися світ, пошукати себе. Потім свідомо повернулася в медицину, бо це дійсно те, що мені по кайфу. Моє повернення відбулося з того, що я почала працювати в інсультній реанімації Міської лікарні швидкої медичної допомоги. Пропрацювавши три роки я зрозуміла, що слід продовжити навчання. І зараз я навчаюся в Донецькому національному медичному універстеті та працюю у військовому госпіталі анестезисткою”.
На початку великої війни відразу хотіли допомагати військовим?
З початком повномасштабного вторгнення, я довго не могла сприймати ситуацію такою як вона є. Я розуміла, що треба щось робити, якось долучатися. Усвідомлювала, що піду, якщо мене викличуть як медика, але психологічно була не готова. Вже пізніше прийшло усвідомлення, що я хочу, готова йти і можу це зробити. Моя позиція, що не всім місце на війні, адже не кожен може підлаштуватися під ці умови. Буває, що людину після першого ж обстрілу може психологічно “вибити” і вона буде не здатна виконувати бойове завдання. Ми стикалися з тим, що людина після обстрілу отримала таку панічну атаку, після якої в неї можна сказати «поїхав дах» і на тлі стресу життя максимально змінилося.
Коли я усвідомила що готова, почала шукати де я можу бути корисною з тим багажем знань, що маю. Мій друг порадив спробувати себе в добробаті, а вже після прийняти рішення чи моє це чи ні.
Як вирішили доєднатися до батальйону Госпітальєри?
Коли я дізналася про Госпітальєрів, мені сподобалася політика бату: ти самостійно можеш обирати час ротації, напрямок, завдання. Мою заявку одобрили і перший вишкіл на новій базі був у мене. Я почала їздити на ротації. Мене дуже підкорило відношення інструкторів: тебе хочуть навчити, якщо щось незрозуміло будуть пояснювати, показувати мільйон разів. Це люди, які горять своєю справою і я дуже захоплююся такими фанатиками.
Довідка: “Госпітальєри”— добровольчий медичний батальйон. Був заснований на початку бойових дій в Україні у 2014 році. Гасло організації “Заради кожного життя”.
Як родина сприйняла таке ваше рішення?
Рідні не знали що у мене є така думка. Я вже коли була на вишколі, то розповіла що на навчаннях. Про першу ротацію я одразу не сказала, розповіла де я вже на середині ротації, адже розуміла, що родина буде гіперболізувати ситуацію, тож спокійніше для всіх щось недоговорити.
Якими були ваші емоції та відчуття під час першої поїздки? Щось вразило чи налякало?
Під час першої ротації я зробила висновок, що не потрібно на особистий рахунок переймати все що там відбувається і надто реагувати на історії, які розповідають. Бо якщо твоя менталка полетить, ти більше нікому не допоможеш. Це як в бою – в першу чергу ти маєш піклуватися про себе. Тому що якщо втрачається бойова одиниця, то здатність виконувати завдання може похитнутися. І тоді будеш мінус ти і мінус двоє людей, які мають тебе витягати. Якщо ти “пливеш” психологічно, ти не можеш здорово реагувати в невідкладних ситуаціях. І другий момент – твої навики мають бути відточені до автоматизму, щоб у випадку катастрофи ти швидко адаптувався і надав допомогу.
Я завдячую досвіду роботи в інсультному центрі, тому здивувати мене чимось важко. Я ротації та допомогу людям сприймаю як роботу. Я не надаю цим моментам сентиментальності, адже це заважає. Потрібно мати холодний розум.
На яких напрямках ви працювали і які функції доводиться виконувати?
Працювала на Запорізькому, Донецькому, Херсонському. Найбільше ротацій було на Донецькому напрямку. А максимально я відчула війну в Херсонській області, бо працювала спершу з бригадою і ми не раз потрапляли під обстріли. Потім вже пішла на стабілізаційний пункт.
Зазвичай я працюю на “стабіках” і періодично ми їздимо на евакуації. Цей спектр допомоги мені ближчий, адже я б не вивезла роботу на кейсі фізично. Хлопці бувають величезні, тому користі від мене там мало, витягти такого пацана для мене було б проблемою.
Чи доводилося надавати допомогу цивільним на фронтових територіях? Якщо так, то не питали чому вони не виїздять?
З цивільними я не працювала, єдине коли вони самі приходять на “стабік” і їм потрібно надати допомогу: горло там чи діарея. Те що розповідали про причини, через які вони залишаються під обстрілами – то не виїжджає зазвичай старше покоління, яке звикло до своїх домівок. Їм дороге їхнє минуле і це питання звички. Були ситуації, коли не виїжджали “ждуни”.
Що для вас є найскладнішим морально під час евакуації пораненого?
Головне завдання – не втрати бійця і довезти до лікарні чи госпіталя. Він може бути нестабільний, але в тебе є в машині монітори, пульсоксиметри, необхідна апаратура та препарати. Маєш бути укомплектований так, щоб надати будь-який вид допомоги. Коли ти керівник екіпажу і комплектуєшся, ти береш те, чим плюс-мінус вмієш користуватися. Якщо парамедик – ти виконуєш вказівки лікаря, але маєш знати як та техніка працює, як воно вмикається, які показники потрібно знати. А це вже залежить від допитливості та бажання самої людини.
Чи є історія за час вашої діяльності, яка засіла в душі найбільше?
Я стараюся відсторонено ставитися до роботи, але що мене задіває, так це коли привозять хлопців 2000 року народження, 2004-го. І ти розумієш, що він навіть життя не бачив. А ситуації бувають різні. Наприклад, коли доводиться ампутувати дві нижні кінцівки й руку – це прям дуже люто. Ти розумієш що йому треба адаптовуватися до цих нових умов. І мене дуже обурює, що суспільство не готується до того, що в нас дуже багато інклюзивних людей. Потрібно, щоб будувалися пандуси, проводилася робота з людьми як правильно потрібно спілкуватися з інклюзивною людиною, чого не можна говорити…
Серед парамедиків на війні гендерна рівність? Чи дівчата в меншості?
З приводу гендерного питання, то в нас багато і дівчат і хлопців. Бувало, що жінок сексуалізують і це заважає роботі, адже тебе не сприймають як професіонала. Тобто я маю виборювати, доводити, що я не порожнє місце, в мене є мізки, я вмію і хочу працювати. А щоб обмежували через мою стать, то такого не було.
Госпітальєри – це добровольчий батальйон, тобто зарплатню ви не отримуєте, ви ще десь працюєте і як вдається поєднувати командировки з роботою?
Так, зарплатню не отримуємо, я їздила за досвідом, тож паралельно я працювала. Дуже вдячна своєму керівництву на минулій роботі, що вони йшли мені назустріч і дозволяли індивідуальний графік, що давало можливість мені вчитися та їздити на ротації. Всі десь мають основну роботу. А тут я за досвідом. Мені по кайфу працювати з “госпітальєрами” – це нові навички, тебе чомусь навчають особливо коли ти студент.
І якраз більш натхненно працюють люди з добробатів.
Чи є на війні місце диву та вірі?
Я думаю ми маємо завжди в щось вірити, а як інакше жити? І дива траплялися не лише на війні, а й в цивільній лікарні. Наприклад клінічна картина така, що людина взагалі не може вижити, але неочікувано вдавалося запускати через серцево-легеневу реанімацію. Або людина після ішемічного чи геморагічного інсульту завдяки вдалій реабілітації показувала класні результати. Вірі та диву місце є. Але не треба тільки на це сподіватися. Головне якісно робити свою роботу та бути впевненим у своїх знаннях.
Як вас змінила робота в гарячих точках? Відбулося якесь переосмислення життєвих цінностей?
Я почала жити тут і зараз, менше відкладати на завтра, адже того завтра може не бути. Нам відомі випадки, коли людина йшла на роботу, її зачепило осколком і все… Таких ситуацій безліч, тому лише тут і зараз…
Коли повертаєтеся додому, що відчуваєте у відносно мирному Кропивницькому?
Після повернення з ротації додому, мені перш за все хочеться відіспатися, потім сходити на масаж, на тренування, побути з людьми, з якими мені комфортно. В мене настільки завантажений графік, що мені немає коли думати про щось інше. Не люблю залишатися наодинці зі своїми думками, бо починаю “себе їсти”. Я думаю що можна робити краще, можна більше. Тому в мене навчання, робота, підготовка до екзаменів, ротації.
Я радію, коли можу потрапити на тренування – це допомагає мені розвантажити мізки та відпочити душею. Люблю виїзди на природу, щоб там нікого не було: порефлексувати, подивитися на качок – я від цього кайфую.
Про що мрієте після настання миру?
Жити і втілювати свої плани та бажання треба сьогодні. Ми не знаємо, коли війна закінчиться, ми не знаємо що буде потім. Це взагалі не від нас залежить. Тому треба тут і зараз робити максимум.
А ще, треба дожити до того моменту…
Спілкувалася Олена Шендеровська
