17 жовтня 2019, четвер

22 вересня -День партизанської слави

Люблю життя крилате в шумі вулиць, у колосінні нив…

Слово пам’яті про Петра Лахмана – поета, газетяра, керівника молодіжної підпільної групи на Кіровоградщині під час Другої світової війни.

Ще зі свого далекого шкільництва пам’ятаю це прізвище, вперше почуте від незабутнього батька-журналіста. У  довоєнний час він обіймав посаду  літературного працівника редакції газети “Сталінським шляхом”, що “заселила” перший поверх будівлі тодішнього Кіровоградського райкому партії вулиці Яна Томпа обласного центру (зараз вул. Преображенська – авт.)

Там і відбулося його знайомство з поетом, газетярем, активним  учасником літературного гурту під орудою журналіста Анатолія Мефодійовича Хорунжого – відомого українського прозаїка, пізніш- редактора “Літературної України”, фронтовика.

Пам’ятаю батькові спогади про Петра Лахмана:

“Разом з Петром я працював і з початку грудня 1940 року по червень 1941 року, проте за цей короткий час стали справжніми товаришами. У нас були спільні інтереси, обоє були однолітками – 1916 року народження. Петро запам’ятався мені не лише худорлявістю та сутулуватістю, покрученою чорною шевелюрою на голові, а й гострим розумом, принциповістю у розв’язанні спірних питань, умінням  швидко писати, вдивлятися в обличчя людейМатеріали до друку готував якісно і вчасно, був наділений неабияким умінням спілкування з незнайомими людьми. А коли я переживав за те, що не встигну підготувати інформацію для газети, то Петро, усміхаючись, заспокоював: “Та не спіши, Василю. Все зробимо. І завжди додавав: “Знаєш, коротенька розмова перед початком роботи – це ніби фіззарядка, розминка, набирання сил на весь робочий день. Пригадую, у травні на редакційній бідарці їхали  у відрядження до Калинівки готувати матеріал для наступного газетного номера газети. За містом виїхали на пагорбок, перед  селом Первозванівка. Ліворуч повільно протікав Інгул, праворуч розкинулися молоді насадження дерев. Петро й каже: “Погодься, гарно на  степу! Пригадуєш, як Чехов писав ? А потому зупинив конячину і, не  чекаючи на мою  відповідь,  виразно продекламував власні поетичні рядки:

Про любов написано багато.

Кожен з нас по-своєму любив.

Я ж люблю оце життя крилате

В шумі вулиць, в  колосінні нив

Ще пригадую, як    до війни   вулицями Яна Томпа, Карла Маркса та Леніна подзенькував маленький чепурненький вагончик трамваю. Та Петро казав: “Давай підемо пішки. На людей подивимося”.

До слова, батько із задоволенням  неодноразово  цитував й інші  схвильовані й щирі поетичні рядки незабутнього колеги:

Краю, мій рідний краю,

Зоряні діла.

Над тобою, краю,

Юність розцвіла.

Скільки  пролетіло

У степу пісень,

ти ж така прекрасна,

Як моя любов.

Не думалося їм, газетярам, що у червні сорок першого мирне життя обірве війна, на яку батько пішов з першого дня, а ось Петро через проблеми із зором був позбавлений цієї можливості. Відтоді будь-який зв’язок між ними був втрачений.

Хто не відає про славу предків, той сам  не вартий пошани

Лише після звільнення від нацистів   у 1944 році Кіровоградського району  мій батько отримав на фронті лист від своєї коханої, уродженки села Созонівка.  У ньому, зокрема, повідомила, що після окупації міста Петро очолив підпільно-диверсійну групу, члени якої разом зі своїм керівником  після звірячих нелюдських тортур були розстріляні восени 1943 року. А ще писала про те, що  випадково зустрілася з ним у селі, однак він так і не обмовився жодним словом про мету відвідин.

Для мого  батька звістка про Петрову смерть була болючою. І тоді дав обіцянку: якщо повернуся  із війни, то обов’язково на редакційну роботу, бо ж Лахман хотів бачити його гарним журналістом.

До газетярського колективу, який проводжав його на війну, батько повернувся після демобілізації з армії у у 1957 році у військовому званні “старший лейтенант”. Багато років  потому працював відповідальним секретарем та заступником редактора кіровоградської районної  газети “Шлях Ілліча”. На професійному рівні опікувався питаннями розвитку книговидавничої справи на Кіровоградщині як старший редактор Дніпропетровського книжкового видавництва “Промінь” та Черкаського газетно -журнального видавництва, Працював редактором редакційно-видавничого відділу  обласного управління по пресі, Готував матеріали до обласної Книги  Пам’яті. До кінця життя у 1993 році сумлінно виконував громадські обов’язки секретаря обласної ради ветеранів – газетярів.

Окрім батькових, залишилися спогади й інших людей, які знали Лахмана.

Зокрема, особисті враження після знайомства із ним “заселили” шпальти обласної комсомольської газети “Молодий комунар” від 30 вересня 1960 року, надрукованої під назвою “Світлий образ”.

Автором спомину  був  відомий український письменник  Анатолій Хорунжий,  до війни – перший голова обласного літературного об’єднання: 

“Петро багато писав про степ, про сонце, людей. Завжди бачив їх світлими, радісними і веселими. Був хорошим молодим та закоханим у життя його поетом. Його перші вірші – це була пісня ранкової дороги. Він написав би багато талановитих творів. Того червневого дня, коли почалася війна, ми були з Петром разом у селі Грузькому під Кіровоградом. Йшли шляхом серед високих, розхвильованих хлібів. Якийсь вершник на ходу кинув нам тривожні слова. У його чорних очах, схованих за чорні скельця окулярів, я побачив сльози. Він дивився вдалечінь, гладив рукою колосся і довго не міг вимовити й слова. У дні,  коли фашистські загарбники наближалися до Кіровограда, Петро Лахман виступав у пресі з патріотичними пристрасними віршами. Мені він не раз говорив, що ходив до військкомату і що його не брали до армії через слабкий зір. В одній з останніх зустрічей перед евакуацією редакції Лахман признався мені, що його залишають у місті для  підпільної комсомольської роботи в тилу ворога”.

Спогади про Лахмана, надруковані 2005 року в документальній  розповіді Володимира Шурапова та Рози Федосєєвої “Земний уклін тобі, солдате…”, залишив і колишній радист підпільної групи  Василь Хитренко, який   разом із ним  переглянув драму   Михайла Старицького

“Маруся Богуславка” в у обласному драмтеатрі. Згадував схвильовані враженні від вистави Петра після її перегляду:

“Я не розумію, що зі мною відбувається. Іду додому, а руки сверблять. Як так ? Там дівчина з України, в полоні, серед чужих харцизяк, і таке зробила ?!  Вона врятувала  полонених запорожців… Хотілося трощити, ламати, стріляти. На очі потрапили телефонні дроти. Рука якась сама по собі ковзнула в кишеню, затиснула кусачки,  миттєво вилетіла. Я озирнувся навкруги,  Клац,  клац – і далі пішов. Шматки дроту попадали на землю. І лише тоді трохи вгамувався, спокійніше стало на душі. Бо та Маруся зі сцени наче запитувала мене особисто, а що ти можеш сьогодні зробити для своїх людей?”

Два роки і п’ять місяців перебував Кіровоград  під фашистським ярмом. Під час окупації   у місті  діяли 6 диверсійних загонів і 16 підпільних груп, які проводили пропагандистську   й диверсійну роботу в місті і в районах області. Одну з таких груп очолював  наш земляк – патріот  Петро Лахман, розуміючи, що це небезпечна і водночас священна боротьба не на життя, а на смерть.

Збереглися документальні матеріали з розповідями про те, що народні месники в жовтні 1941 року  вивели  з ладу телефонний зв’язок і спалили дощенту міську авторемонтну майстерню, знищили склад з фашистською амуніцією. Пізніш вирізали 350 метрів телефонного дроту на дільниці : Кіровогра – Бережинка, а керівник групи Петро Лахман разом з товаришем Миколою Кукало  вирізав  300 метрів повітряного та 60 підземного кабелю між  Кіровоградом і  Бобринцем. Велику роботу члени його групи проводили у таборі для військовополонених: забезпечували їх харчами та одягом, під виглядом родичів звільняли з полону, переправляли до партизанського загону в Знам’янському районі поранених народних месників, яким допомагав стати на ноги лікар – патріот Григорій Микитович Буяков, зривали графік  відправлення молоді до фашистської Німеччини, поширювали антифашистські листівки.

Петра  Лахмана   можна було побачити  і у приміщенні обласного українського драматичного театру, який працював  під час окупаційного режиму. Там  теж зустрічалися учасники підпілля, які розробляли плани диверсійних дій проти фашистів.

У зв’язку з постійними переслідуваннями основна частина групи Лахмана була вимушена  перебазуватися за 25 кілометрів від обласного центру  в село Федорівку Кіровоградського району, до якої незабаром вступили біля сорока патріотів. Серед них  були  шкільні педагоги:  Петро Павлович Желєзняк, Григорій Варлампійович  Шпаченко, місцеві  патріоти: Микола Кукало, Олексій Новохатько, Анатолій Комашко,  Ніна Замкова, Петро Воробйов, Микола Головченко, Іван  Маковій, брати  Крюченки, Клавдія Короповська, подружжя Дем’яна  Порфировича та Ганни Гнатівни Таранів, голова районного комітету з фізичної культури і спорту  Федір Григорович Білявський. Однак у листопаді 1943 року нацисти вислідили підпільників і після звірячих тортур стратили їх у глибокому  яру біля Сахарського мосту. І лише тоді, коли  на початку квітня наступного року  зійшов сніг, мужніх месників було поховано на Новомиколаївському цвинтарі у Кіровограді,(вже у середині 60-х років відбулося їхнє перепоховання у Фортечних валах,  – авт.).

На будівлі Федорівської школи встановлено меморіальну дошку, що увічнює подвиг учасників місцевої підпільно-диверсійної групи та її керівника Петра Івановича Лахмана ( Загреби ), розстріляних нацистами у роки Другої світової війни. Встановлення дошки відбулося завдяки великій системній роботі юних пошуковців під керівництвом вчительки  Галини Тихонівни Великої, яка протягом 25 років поспіль на громадських засадах опікувалася шкільним музеєм.

Справжньою урочистою подією для жителів села став день відкриття у школі кімнати-музею бойової слави  10 січня 1984 року, яку “заселили” зібрані дітьми спогади старожилів села про його історію, світлини земляків – героїв війни, газетні публікації. Окремий стенд присвячений підпільно – партизанському руху на території села, експонати якого використовуються під час проведення з учнями уроків мужності та позакласних виховних заходів.

Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього  

Ці відомі рядки Максима Рильського  пригадалися мені під час  давнього знайомства з єдиною донькою Петра Лахмана   Раїсою Петрівною Нікуленко (Лахман), яка до самої смерті мешкала у власному будинку на  Старій Балашівці за адресою: провулок Лахмана, 5-а ( до речі, він сусідить з  вулицею, теж названою його іменем).

Від неї дізнався про подробиці  мученицької смерті її  батька:

“Моя  матір  впізнала  27 – річного батька  по сивій від тортур  шевелюрі та шкарпетках, Він лежав перед ними з простреленим черепом і спаленими до кісток підошвами ніг, а його набряклі перебиті руки були міцно скручені колючим дротом. Немов зараз бачу як нескінченною низкою під звуки траурної музики йде потік людей. Всюди майорять прапори. Ридання матері – Тетяни Григорівни. Я, семирічна, сиджу біля закритої труни батька і теж плачу. Пригадую розповідь матері про те, що після отриманої звістки про  арешт мого батька  по сильному морозу, босоніж добиралася путівцем до Кіровограда рятувати мене, свою єдину дочку. Дуже  переживала, щоб зі мною нічого не трапилося. Серцем своїм відчувала неминучу біду. Мене, дочку підпільника, від неминучої смерті врятувала брехня, бо   коли німець на вулиці запитав хто я, то назвалася чужим ім’ям: « Шура». До цього часу не розумію. чому тоді так зробила. На той час я жила на  Великій Балці у будинку в Спускному провулку, а виховували мене бабуся Олімпіада  та тітка Ганна. Мама так раділа, побачивши мене живою ! Однак після того тяжко застудилася, почала часто хворіти, а через три роки  після розстрілу батька  у тридцять років померла –  була молодшою за нього лише на рік. На згадку про матір у мене залишилася фотокартка, де ми удвох А ще пам’ятаю теплі батькові руки, на які він мене брав, маленьку, і підкидав угору”

А після  війни яким життя склалося ?

“Після закінчення  кіровоградської середньої школи № 11, де мене, сироту, вчителі оточили турботою і ласкою, вступила 1955 року до машинобудівного технікуму. З отриманим дипломом техніка ливарного виробництва працювала за розподілом на Київщині – Фастівському заводі хімічного машинобудування “Червоний Жовтень”. Багато років працювала нормувальницею в ливарному цеху на кіровоградському заводі “Червона зірка”. Мій покійний чоловік – Анатолій  був електриком на масложиркомбінаті, Вже немає  на світі і сина  Сергія. Однак жити треба.  Намагаюся не прислухатися до болячок. Поруч зі мною по сусідству  – тільки  подвір’я перейти –  живе з сім’єю  дочка Наталка. Горджуся своєю онучкою Юлечкою”.

Разом з Раїсою Петрівною вдивлявся свого часу  у пожовклі від часу світлини з дорогими для неї обличчями, гортав сторінки обласної газети “Кіровоградська правда” від 9 січня 1969 року з надрукованим у ній репортажем про мітинг з нагоди 25-річчя визволення Кіровоградщини, на якому свій виступ студент педінституту Іван Охріменко закінчив словами-клятвою: “Ми, молодь, все робимо для того, щоб з повним правом повторити слова партизана-кіровоградця Петра Лахмана, який за кілька днів перед стратою писав :

Батьківщино! мій краю орлиний!

Не залишусь ніколи один.

Щирим серцем до тебе я лину,

Бо ти мати мені,  а я – син.

“А ось в обласній газеті “Молодий комунар  від 3 вересня 1960  року у публікації  ветерана війни, поета Миколи Галиченка під назвою “Будь такою як батько, Раю!” йде мова  про бачені на власні очі  семирічною дівчинкою страждання людей в окупованому німцями Кіровограді. 

Закінчувався газетний  матеріал словами:

“Я пишаюсь своїм батьком, – сказала  дівчина на прощання. – І даю слово, що все життя буду свято берегти пам’ять про героїв, які віддали своє життя в ім’я щастя народу”.

Щорічно полум’яніють квіти Памяті на могилі Петра Лахмана та інших народних месників на військово – меморіальному кладовищі у Фортечних валах обласного центру, до якої щорічно приходили рідні йому люди. 

Цього року, 22 вересня, в День партизанської слави, вони покладуть квіти на могилу дорогої людини вже без його дочки Раїси.

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ

                                  Фото автора та з архіву Федорівської школи і родини Нікуленко.

22 вересня -День партизанської слави
5 голос[ів]

ambit

Коментарі

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований