Минулого тижня до Кіровограда в рамках антрепризного проекту «Два анекдоти на вечерю» завітала ціла когорта відомих київських акторів. Серед них – заслужений артист України Олексій Вертинський. У розмові з нашим кореспондентом він розповів про враження від Кіровограда, від акторської професії та від життя. – Ви розповідали в одному з інтерв’ю, що полюбили театр змалечку, бо життя акторів дуже контрастувало з реальним життям вашої родини. Чи пам’ятаєте якісь кумедні моменти зі шкільної сцени?
– Мені не дуже просто про це говорити, тому що я ніколи не маю можливості бачити все, що роблю, з боку. Те, що я існую сам по собі – це комфортна (а іноді й некомфортна) форма поведінки. Я не можу бачити, як виглядаю в цей момент. Я знаю, що завжди було дуже багато смішного, безглуздого. Але все моє життя таке смішне й безглузде.
– Насправді ваші друзі кажуть, що ви – дуже тонка й чуттєва людина з ніжною душею.
– Я навіть ніколи й не приховую цього. Якщо бути зовсім відвертим, професія так мене виснажила, що більшу частину часу в мене немає бажання грати. Мені просто хочеться лишатися самим собою. Я завжди дивуюся акторам мого віку, які намагаються існувати в якійсь масці, в якому дивному іміджі. Це ж важко! Це виходить подвійна гра. Коли за сорок років награєшся на сцені, починаєш цінувати навіть хвилини, які лишаються в тебе для життя. Тобі ж практично не дають пожити! Щойно ти виходиш зі сцени, по відношенню до тебе починають діяти якісь обов’язки, і не завжди вони пов’язані з театром. А стосовно запитання: «Тонкий, шмонкий?» – не знаю, наскільки я там тонкий. Мені здається, що з роками я так загрубів. Щоб не переобтяжувати свою голову якимись питаннями й проблемами, мені простіше послати всіх до дідька й позбавитися від усього.
– Часто актори, щоб підстрахуватися на випадок старості, заводять власний бізнес. Чи задумувалися ви над створенням власного бренду чи, скажімо, ресторану?
– Як себе ніяк не підстраховую. Змушений зізнатися, що іще років сім тому в мене справді були подібні шалені думки. Я хотів створити власну майстерню капелюхів і процвітати в цьому бізнесі.
– Це так у вашому стилі.
– Так, але мені потрібен якийсь час, для того щоб відійти від усіляких справ, щоб я відновився. Мені дуже важко зараз щось планувати. Так виходить, якщо треба сісти, взяти папірець і написати, що треба зробити протягом дня, – у мене не вистачає енергії виконати всі ці обов’язки. Дуже багато з написаного на папері в мене переходить на наступний день, а потім іще на наступний і так далі. Таким чином, я весь у проблемах, як у шовках. Тому зараз про якийсь черговий бізнес я навіть думати не хочу. Мені здається, я й так надто багато на себе звалив.
– І все ж таки, незважаючи на це, ви почуваєте себе щасливим?
– Це не дуже проста тема. Я дуже багато граю і ніяк не можу збагнути природу цього самого щастя. Але останнім часом схиляюся до банального рішення, що щастя настає лише тоді, коли ти примудряєшся через силу, через неймовірні труднощі подолати й щось зробити. Виповнити те, що запланував. Ось тоді я спокійний. Якось у молодості було простіше, я був який більш нахабний, самовпевнений чи що. Або в мене було просто більше сил. Але мені здавалося, що я був більш щасливим. Насправді я не думаю, що це було так. А зараз мені все так важко дається. Проте коли я доживаю цей день і в мене лишаються сили лише доповзти до ліжка, я кажу собі: «Ти молодець! Ти міг би не встигнути все це зробити. А ти все таки подолав і виконав. Ти молодець!» Я тоді почуваюся цілком щасливим. Тоді навіть не одразу стрибаю в постіль, а доповзаю до кухні і відкриваю Інтернет. Там мені треба розібратися з усіма своїми справами. А потім звалитися в ліжко й, поки не заснув, що-небудь почитати. А потім прокинутися ні світ, ні зоря і знову почати працювати, працювати, працювати – не думаючи про щастя. Але я стараюся. Я весь час стараюся бути щасливим. А щасливим я можу бути лише тоді, коли якомога більше виконаю з того, що я хотів зробити.
– Нинішній ваш візит до Кіровограда – перший за сорок років акторського життя. Вам сподобалося в нашому місті?
– Якось раніше я оминав Кіровоград через те, що знайомі розповідали про його розбиті вщент дороги. Мовляв, легше доїхати до Одеси й назад, ніж до Кіровограда. Не знаю, як щодо доріг – ми їхали потягом. Але я пройшовся від готелю вулицею Великою Перспективною (дивна назва!), звернув на Дворцову й побачив, що Кіровоград – дуже миле місто з давньою історією. Із театральною історією. А це вже немало.
Спілкувалася Міла Князєва.
