Владика Марк – постать доволі знакова для Кіровограда. Так вже сталось, що в часи Євромайдану та війни на сході країни, люди все частіше почали шукати розради та розуміння у вірі, котру неустанно підтримував в кіровоградцях Владика Марк. Зустрівшись з Керуючим кіровоградською єпархією Української православної церкви Київського патріархату преосвященним Марком, ми, звісно ж, у першу чергу згадали про війну, котра, на жаль, продовжується і вносить свої корективи у життя усіх українців.
– Війна у будь якому випадку – зло. Тому зрозуміло, що наше завдання, як християн, робити все аби ця війна завершилась. – говорить Марк. – Ми бачимо, що наразі є лише два можливі варіанти завершення війни – або наша капітуляція, або перемога наших воїнів. Бо поки що дипломатичні відносини результатів, на жаль, не дають. Тому, враховуючи, що ми не лише християни, але ще й патріоти рідної землі, наше завдання всіляко підтримувати наше військо, як морально, так і, по можливості, матеріально.
Всі ми розуміємо, що капітуляція не є виходом, адже це лише просуне військові дії вглиб нашої країни, а можливо й на всю її територію. Тож можна сміливо сказати, що українські військовослужбовці нині жертвують своїм здоров’ям та життям не лише заради миру в Україні, але й у всій Європі.
– Що мається на увазі, коли Ви говорите про допомогу церкви?
– Звісно ж, це допомога наших вірян. Оскільки церква сама по собі не має власних коштів, усе, що нам вдається зібрати для армії – речі, харчі, гроші на обладнання чи техніку, все це пожертви простих кіровоградців. Оскільки зараз доволі важка економічна ситуація у нас, як і мабуть у всіх волонтерів, можливості зменшуються, адже люди за рік війни вже вигребли усі свої запаси, а потреби армії, на жаль, не зменшились. Та й офіційне керівництво держави не спішить перебирати на себе роль єдиного, чи навіть найбільшого постачальника української армії.
Церква, звісно ж, і надалі підтримуватиме наше військо, адже це – наші вірячи, наші люди, котрі стоять на сторожі спокою нашої батьківщини. А любов до Батьківщини є однією з однак християнської любові до Бога.
– Ви працюєте напряму з військовими, чи все ж є якась співпраця з волонтерськими організаціями?
– Насправді, по-різному. Зачасту співпрацюємо з доволі відомими організаціями, такими як «Армія SOS», «Серця матерів» та ін.. Це допомагає не гаяти час та сили на відшуковування контактів тих чи інших військових формувань, адже їх у нас не так уже й мало.
Однак іноді, під егідою певних волонтерських організацій, наші парафіяни їздять прямо на схід. І хоча це буває не часто, однак такі випадки трапляються. Наприклад, певна церква місяць збирала харчі, одяг, гроші, цигарки, а потім все це одним гамузом, домовившись за машину, разом з волонтерськими караваном доправляють на схід.
– На вашу думку, позиція Московського патріархату щодо відмови допомагати українській армії, це утримання нейтралітету чи все ж підігрівання Москві?
– Війна насправді вже триває і на неї необхідно реагувати. Ховати голову в пісок – це не вихід, особливо для християн. Позиція Московського патріархату насправді вельми лукава, адже в межах мирних регіонів вони проповідують позицію єдності України, а на сході, на окупованих територіях, підтримують позицію ЛНР/ДНР, а в Москві й взагалі розповідають, що тут немає війни, а є громадянське протистояння між свободолюбивим сходом і фашистським Києвом. Їх можна звісно зрозуміти, адже в Росії, і відповідно в анклаві її Московському патріархаті звикли все робити з оглядкою на реакцію Кремля.
Та й розповіді, що ми нейтральні, ми допомагаємо лише біженцям і простим людям, при тому, що їхні єпархії, зокрема з Криму, возили гуманітарну допомогу ЛНР/ДНР, такі розмови є просто задурюванням голів, не більше. Не скажу, що усі церковники московського патріархату всеціло слідують вектору Кремля, однак більшість, на жаль, не є частиною вільної і незалежної України.
– Переходячи від питання війни до більш мирних тем, не можемо не згадати події декілька річної давнини навколо Новоархангельська та захоплення, не без сприяння тодішньої обласної влади, церкви Київського патріархату опонентами з Московського. На якій стадії нині знаходиться вирішення даної ситуації та взагалі чи є якась тенденція до переходу, останнім часом, церков з одного патріархату до іншого?
– З Новоархангельськом питання наразі вирішене. Вищий адміністративний суд прийняв рішення на користь нашої громади, скасувавши незаконні рішення обласної адміністрації котра без відома громади перевела її в Московський патріархат. Насправді, вирішити це питання багато в чому вдалось заявки стійкості громади та того резонансу, котрий здійняли парафіяни навколо незаконних спільних дій Московського матріархату та тодішньої обласної влади.
Щодо переходів церков з одного патріархату до іншого, такі процеси наразі мають місце по Україні. Викликано це тим, що за останні роки багато з прихожан відчули себе зрадженими Московським патріархатом та його позицією щодо державності в Україні. Останні ж події – Майдан, анексія Криму, війна на сході країни, – лише додали впевненості таким парафіям. Тож, певна кількість церков й справді, за ініціативи і повної підтримки прихожан, почали процес переходу до Київського патріархату.
– Відійдемо трохи від конфліктної тематики і поговорімо про не менш важливу тему – об’єднання церков. Хто, з ким та коли планує об’єднатись і чому це настільки важливо для України?
– Наразі мова йде про об’єднання двох церков – Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви. Це роз’єднання, що є нині між нами, воно доволі неприроднє, адже у нас одна позиція, одна віра і єдине бажання створити Єдину помісну Українську православну церкву. Сподіваюсь, що нарешті, після багатьох років діалогу та відшукування компромісних рішень ми все ж знайдемо порозуміння та об’єднаємось.
Насторожує лише позиція окремих архієреїв Української автокефальної православної церкви, котрі висловлюють такі тези, мовляв «нас хочуть не об’єднати, а приєднати». Це, звісно ж, є неправдою. Адже попереднє рішення про об’єднання приймалось двома комісіями від кожної з церков. Кількість осіб в тих комісіях була рівною, хоча чисельність як парафіян, так і парафій у нас вельми різниться. Загалом, ми виступаємо за якнайскоріше позитивне врегулювання цього питання, адже лише в єдності, в тому числі духовній, ми зможемо перемогти спільного ворога.
Якщо все буде добре, то уже в вересні місяці на Об’єднавчому соборі ми будемо здійснювати саму дію об’єднання двох церков в одну Помісну православну церкву України.
– І на завершення, не можу не згадати про ще одне питання, що стосується доволі актуальної для нашого міста теми – перейменування. Яку позицію займає в цьому питання офіційне керівництво Української православної церкви київського патріархату та особисто ви?
– Позиція церкви у цьому питанні доволі проста – питання перейменування міста не входить до нашої компетенції, тож озиратись на думку Київського патріархату у даному питанні не варто.
Що ж до моєї особистої думки, то я вважаю, що якщо вже Держава в особі її обранців – народних депутатів, вирішила позбавитись від комуністичних назв, як таких, що пов’язують Україну з добою гноблення українського народу, то доволі дивним є перекладання цього питання на плечі самої громади. Адже скільки людей, стільки і поглядів, і замість того аби консолідувати суспільство навпаки створимо ще одну точку конфлікту.
Мені, як людині, що вже досить давно проживає у Кіровограді, вельми імпонувала назва Златопіль. Однак після наукової конференції, що відбулась нещодавно в стінах Кіровоградської міськради, більш правильною та обґрунтованою для міста я вважає назву Інгульськ. Це є давньою українською традицією пов’язувати назву міста з рікою на котрій те місто знаходиться.
Що ж до Єлисаветграда, то як на мене, аргументи котрими послуговуються прихильники даної назви досить хиткі. По-перше традиції називати міста на честь святих в православному світі ніколи не було, це більше до католицизму. По-друге, вензелю, котрий досі, чомусь, красується на гербі нашого міста, у святої також не могло бути, а от літера «С» означає «святійша» – як тоді звертались до царських осіб.
У будь якому випадку, не маю наміру встрявати у цей спір, вважаю більш правильним довірити цей процес тим, хто є дійсно спеціалістом з топоніміки та розуміє, як не лише гарно, а ще й ідейно вивірено має називатись наше місто.
Наш кор.
Фото – з Fotoinform.net
