Біля Кропивницького аеропорту є гранітний обеліск, що увічнює маловідомий подвиг льотчика Петра Вересоцького. Хто ж він – Петро Вересоцький і чим уславився?
ОБД «Меморіал» знає лише про уродженця Полтавщини Петра Терентійовича Вересоцького, техніка-інтенданта 2 рангу, що прирівнювався до лейтенанта, і пропав безвісті в 41-му на Бобринеччині. Може він і є учасником описаних далі подій? Якщо, звичайно, десь, скажімо, в довоєнному аероклубі, освоїв льотну науку. Тому виникає питання, що змусило інтенданта сісти за штурвал? Паралельно виринають ще кілька головоломок і припущень.
Події розгорталися так. О другій годині дня 8-го чи 9-го серпня 1941 року (Кіровоград ще 5-го без зусиль захоплений німцями) над східною околицею Бобринця з радянського боку пронісся літак з червоними зірками на крилах. Тільки що розгромлені вермахтом радянські 6-а та 12-а армії в Зеленій брамі і Бобринець стає прифронтовим містом. На цьому напрямку, як і взагалі в РСЧА, панувала повна дезорганізація і паніка; наша авіація також показала себе не найкращим чином. А тут таке! Окупанти відкрили по літаку шалений зенітний вогонь. Винищувача було пошкоджено, він задимів, почав падати. Пілот вистрибнув з парашутом. Літак упав між приміським селом Піщане і Бобринцем, на березі ріки Сугоклеї.
Льотчик приземлився на зайнятій німцями території і відстрілювався, хоча був поранений у ногу. А коли набої закінчилися, фашисти взяли його у полон. Привезли у військовий госпіталь № 45 разом з тяжкопораненими червоноармійцями, які не встигли евакуюватися.
Петра Вересоцького запам’ятала 18-річна санітарка Любов Григорівна Скороход, яка за ним доглядала:
«Пілотові на той час було років 20 – 22. Чорнявий, симпатичний, середнього зросту, худорлявий, був дуже енергійний, жвавий, подобався дівчатам, добре говорив українською мовою».
Очевидно, поранення було неважким, якщо молодий чоловік знаходив інтерес у дівчат.
Після одужання відвезли льотчика до Кіровограда у табір для військовополонених. Там, коли німці набирали робочі руки для своїх потреб, йому вдалося приховати від табірного начальства, що він – пілот, яких до робіт на аеродромі не допускали і потрапити в авіаобслугу. Відомо, що документів наші літуни з собою не брали. Партквиток здавали перед вильотом замполіту, посвідчення особи – командиру стройової частини. Отже, назвись ким хочеш.
Петро спочатку придивлявся до порядків на аеродромі, приглядався краєм ока до систем керування чужинських літаків і ловив уривки розмов фашистських асів.
Ясна річ, німці всю роботу строго контролювали та перевіряли. Можливість саботажу виключалась. Перед вильотом все оглядає німець, старший механік. Щось помітить не таке – розстріл тут же. До кабіни полонених не допускали. Заправка та безпосередня підготовка до вильоту – под найстрогішим наглядом. Все було у них продумано, підстраховано.
Одного разу, коли пунктуальні німці обідали, повели до їдальні, як звичайно, і колону аеродромної обслуги. А Петро Вересоцький затримався, щоб ніби докрутити якусь гайку у ремонтованому двигуні, махнувши охороні рукою, – мовляв, іду, йду, айн момент, завершу. Ті з колоною відійшли, а кулеметники на вишках, аеродромна охорона, до льотної служби відношення не мають і в ній не розуміются. Щось там полоненик ремонтує – ну й добре, значить, так і треба. Петро схопив на плече колінвал і поніс до
заправленого літака неподалік. Поклав поряд габаритну деталь, для виду ще покопався в моторному лючку, щось протер, а потім вліз у кабіну – і літак помчав на зліт. Ось тут прискіпливі можуть засумніватись. Німці пунктуальні не тільки з обідом, а в усьому. Ну, не могли вони залишити без нагляду з незапертою кабіною готову до бойового вильоту машину!
З першого заходу злетіти не вдалося. За другою спробою літак стрімко піднявся у повітря і розвернувся над аеродромом. Виявилося, що винищувач був з повним боєкомплектом. Полонений льотчик добре знав аеродромне господарство. Він спочатку атакував бензосховище і запалив одну цистерну, а потім на другому колі обстріляв літаки на землі. Після цього відчайдух полетів назустріч фронту у напрямку Знам’янки. Можна лише уявити, що творилося після цього на аеродромі. Почалися допити, слідство. Полонених перевели до Уманського концтабору.
Втеча мала шанс на удачу – літаки такого типу мали швидкість більшу 600 км/год. і дальність польоту 850 кілометрів. Отже за годину міг досягнути лінію фронту в районі Воронежа.
Є ще версія, яка звучить буквально так: «Петро Вересоцький, перебуваючи в полоні у кіровоградському концтаборі, був у групі полонених радянських асів, яких фашисти використовували в якості літаючих мішеней під час тренування молодих льотчиків «Люфтваффе». Це відверті фантазії, бо де набрати стільки людей і машин для мішеней? У протиріччя цій версії стали й спогади очевидців, які твердили, що на трофейних літаках німці навчали сателітів-румунів. І якщо їх «обстрілювали», то лише з фотогармат і фотокулеметів. +6Ця версія співпадає з радянським фільмом «Охота на единорога» 1989 року випуску. І прізвища головних героїв там символічні: Тесленко і Грабар. І ніби випадкова фраза між ними перед першим вильотом: «И никаких там «самостійних» штучек». Словом, дивіться в інтернеті вартісний «совковий» фільм.
На жаль, ніхто до цього часу не знає, чи вдалося Вересоцькому перелетіти через лінію фронту, як склалася його по¬дальша доля. І дивно, що подвиг, здійснений ним, – унікальний не тільки в нашій, а й у світовій історії – не набув відповідного резонансу.
Тут з’являється маса гіпотез щодо цією епопеї.
У середині серпня 1941 року вийшов наказ НКО СРСР «Заходи боротьби з прихованим дезертирством серед окремих льотчиків». Одним із приводів для нього стали факти добровільної здачі в полон «сталінських соколів». Уже в перший день війни штурман бомбардувальника вискочив з парашутом над територією, зайнятою німецькими військами. Влітку того ж року екіпаж бомбардувальника СУ-2, відокремившись від групи своїх літаків, що повертался на базу, взяв курс на захід.
У 1943 році ставлення німців до радянських льотчиків змінилося. Для них у Кіровограді навіть відкрили так званий «Дім російських льотчиків», де вони користувалися зовсім не табірним режимом: мали вільний вихід до міста, харчування було, як і в німецьких пілотів, подекадно видавався шнапс. Над ними ніхто не знущався, не принижував. Агітка, що висіла в казармі, закликала почуватись бажаними гостями і закликала приєднуватися до фашистських лав. «Дім» функціонував з 17 квітня до 11 вересня 1943-го. Отже, Вересоцький його не застав, бо ще у вересні 1942 року здійснив втечу на викраденому «Месершміті».
Ідея створення бойової льотної частини з учорашніх противників, що свідомо пішли на співпрацю з фашистами, належала обер-лейтенанту Хольтерсу зі штабу Люфтвафе «Схід». Ставку зроблено на колишнього полковника авіації Віктора Мальцева. Раніше представлений до ордена Леніна, але не одержав – у березні 38-го його підібрав чорний «воронок». Свої довоєнні пригоди описав пізніше в книзі «Конвейєр ГПУ». Зрештою опинився у власовській РОА, активно збираючи під крильце німецького орла полонених радянських пілотів. Для того відвідував різні заклади, а між ними й згаданий вище кіровоградський «Дім російських льотчиків». І назбирав з часом до 5 тисяч чоловік, що склали авіаційний полк, укомплектований льотним складом і матеріальною частиною (40-45 літаків), полк зенітної артилерії, парашутно-десантний батальйон, окрема рота зв’язку. Командні пости в авіаполку займали як льотчики з числа емігрантів, так і два Герої Радянського Союзу – Семен Бичков і Броніслав Антилевський.
За німецькими джерелами, тільки за 1943 і початок 1944 років до них перелетіло більше 80 літаків. Останній такий випадок відмічений за кілька днів до кінця війни. В останніх числах квітня 1945-го Пе-2 (командир старший лейтенант Бацунов і штурман Кодь) з 161-го гвардійського бомбардувального авіаполку в повітрі покинув стрій і, не відгукуючись на команди, зник у хмарах на протилежному курсі. Отож, чи не мали більшовицькі спецслужби подібних підозр щодо Вересоцького?
Могло б бути й навпаки. А що, коли ті ж самі служби таким екстравагантним чином заслали в тил ворога свого агента? Згодом він легалізувався, увійшов у довіру, зайнявся збором і передачею розвідувальної інформації. Коли відчув небезпеку, знову ступив у ту саму річку. Тут, звісно, насторожилися вже радянські органи. І що цікаво: в обох випадках для певних кіл мовчанка була вкрай необхідна. З одного боку, не славити ж зрадника, а з іншого – не розкривати ж методи своєї роботи.
Та, найшвидше, тут спрацювала жорстока сталінська вимога карати кожного, хто побував у полоні без огляду ні на які обставини. Все, як у «Баладі про бомбера» Михайла Веллера:
«… – А дальше? – спросил я. – А потом?
– Не было дальше. Не было потом. Арестовали, допросили в «Смерше» и расстреляли.
– За что?
– Ну как это за что. Красный командир, летчик, коммунист – сдался в плен. Обязан был застрелиться. Это – раз. Работал на врагов. Да не просто работал – обслуживал их боевую технику. Это уже прямая измена, предательство. Это два. И, вероятно, завербован немецкой разведкой и прилетел по заданию, внедриться к нам и продолжать враждебную деятельность. Это три. Просто так-то, знаете, от немцев на их самолете не улетишь, верно?»
Леонід БАГАЦЬКИЙ
Ілюстрація – kor.ill.in.ua
