Кіно, як вид мистецтва, що з’явився у позаминулому столітті, вабило до себе не тільки мільйони глядачів, а й багатьох, хто хотів потрапити на екран, залишивши свій образ у кілометрах стрічок. Це були не тільки талановиті актори, а й політики. Особливою любов’ю до кіномистецтва відзначався Йосип Сталін. Тиран розумів, що кіно – це не тільки цікаво і красиво, а ще й спосіб впливати на розум мільйонів.
Уперше як кіногерой, Сталін з’явився у Михайла Ромма в 1937 році. Це трапилося у картині «Ленін у Жовтні», яка здійняла справжній фурор. Стрічка створювалася стахановськими методами, бо вождя "здивувало", як це можна ударно й швидко рубати в шахті вугілля, а знімати кіно – роками.
Отож, отримавши наприкінці травня завдання і сценарій, написаний Олексієм Каплером, що переміг у закритому конкурсі, Ромм до святкового 7-го листопада з усіх сил «гнав план». Кардинально перероблявся сценарій. Траплялися непередбачені накладки, викликані тодішньою розстрільною епохою. Наприклад, був у фільмі епізод, де Ленін контактував з фінським більшовиком Ейно Рах’я. А того, справжнього, якраз арештували. Кіногероя змушені були терміново перейменувати – назвали нейтральним російським іменем Вася. А потім робота ще затрималася, бо раптом кілька днів не з’являвся на знімальний майданчик один з акторів. Виявилося, що загримів до ГУЛАГу виконавець епізодичної ролі робітника-більшовика Матвєєва Олексій Дикий. Мав якогось далекого родича в Харкові, якого звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. Довелося спішно шукати заміну. Знайшли.
Спочатку на роль Сталіна готували Іраклія Андронникова, котрий прекрасно імітував сталінський голос і акцент, його манеру говорити, уміло передаючи важкі томливі паузи. Але зовнішньої схожості, наперекір усім старанням гримерів-костюмерів, досягти так і не вдалося. Тоді Ромм запросив на престижні проби маловідомого актора із Кіровського обласного драматичного театру Семена Гольдштаба і зупинився на ньому. У готовому вже фільмі Сталіна не вразила гра цього лицедія, адже поряд з Борисом Щукіним, котрий дуже вдало зліпив образ кіношного Леніна, він скидався на ходячого манекена. Йосип Віссаріонович легким натяком змусив кінематографістів шукати для майбутніх творів нових виконавців.
Аж ось режисер Михайло Чіаурелі з далекосяжним кон’юнктурним розрахунком ставить у 1938 році фільм «Велика заграва» із Михайлом Геловані у головній ролі, якого запримітив ще в 1936-му на зйомках «Золотистої долини» в типажі рахівника Кіріле – вкрай негативного типа у напіввійськовому френчі, з наклеєними вусами. Вмить тоді візуально зорієнтувався й категорично заборонив, бувши художнім керівником кіностудії, репетиції у цьому одязі та гримі.
«Ви що, не бачите, на кого цей негідник схожий?» – кричав начальник.
В учасників процесу ніби очі заново розкрилися – всі з жахом узріли, як разюче Кіріле нагадує кремлівського диктатора. І ось у «Великій заграві» Геловані з’являється в личині Сталіна. Статурним, красивим, величним, привабливим. Зовсім не таким, яким той був у житті.
На попередньому перегляді фільму Сталін, зручно вмостившись попереду в кріслі так, що видно було на бильцях тільки кисті рук, дивився на екран. Він тільки постукував пальцями по підлокотнику. Позаду сиділи Молотов, Ворошилов, Чіаурелі, ще хтось. Після закінчення показу виникла тривала й досить напружена неприємна мовчанка. Сталін похмуро піднявся з місця, повільно пішов до виходу. Раптом зупинився, повернувшись у відкритих дверях, і сказав, ні до кого не звертаючись:
«А я и не знал, что, оказывается, я такой обаятельный. Хорошо! Очень хорошо!».
У новій стрічці Ромма «Ленін у 1918 році» (1939) Йосип Віссаріонович у виконанні Геловані уже не поступався Леніну якістю мистецького втілення. Навіть витіснив Ілліча з рейтингу глядацьких симпатій. Це вкоротило Борису Щукіну життя.
Сценарій до цього фільму також написав Олексій Каплер і в 1941 році за обидва «ленінсько-сталінські» картини став Сталінським лауреатом. Однак у 1942 році в сорокарічний Каплер закохав у себе школярку Світлану Алілуєву і небезпечний роман закінчився десятирічним перебуванням відомого сценариста в таборах.
У післявоєнній половині сорокових років образ Сталіна уже прибрав рис монумента. Народжувалася боголюдина, якій під сонцем доступно все. Особливо це підкреслював у грі зовсім не схожий на вождя актор Олексій Денисович Дикий (у сталінській вимові – Дикой з наголосом на останньому складі), якого старше покоління кіноглядачів пам’ятає у головних ролях з фільмів «Кутузов» та «Адмірал Нахімов». Історія стверджує (про це навіть писав Юліан Семенов), що під час винищення безродних космополітів Сталін захотів, аби його грав актор, котрий говорив би на російській без найменшого акценту і який вже освоїв ролі відомих воєначальників. Сталін мріяв виглядіти перед народом не те, що непересічним, а великим полководцем. Тож вибір впав на Дикого (1889-1955), актора з усіма затребуваними Сталіним даними. Його ранні роки пройшли в сестри Марії Дикової, що працювала в театральній трупі, яка возила брата-підлітка із собою, а він то співав у хорі трупи, то танцював при постановці хореографічних вставок. Часто відвідував з артистами Єлисаветград і часто там проживав, аж поки в 1910 році, набувши досвіду, не почав працювати у Москві в Художньому театрі.Виконавцем ролі Сталіна постав у фільмах «Третій удар» Ігоря Савченка та «Сталінградська битва» В.Петрова. І вже ніякого значення не мало, що Дикий відкалатав у сталінських таборах п’ять років. «Сів» у мирному 1937 році, звільнився у воєнному 1942-му.
Сталін після перегляду «Третього удару» авторитетно заявив:
«Вождя народов товарища Сталина неплохо играет артист Геловани».
Але вже й Геловані у «Клятві» та «Падінні Берліну» не зміг подати Йосипа Віссаріоновича не «бронзовим». Він створив образ вкрай узагальненим. Це «втілена історія», «містичний персонаж» за твердженнями тодішньої преси. Режисери нав’язували думку про Сталіна – «Леніна наших днів», – котрому вдається застовпити будь-яку віху в ході будівництва соціалізму, без нього ніколи б не виграти війни тощо.
Актори, яким випало грати роль Сталіна на сцені і в кіно, жили вже його, а не власним, життям. Як розповідав народний артист СРСР Борис Тенін, деякі виконавці в кіно та на театральних підмостках ролі Сталіна «хворіли» непомірною гординею. Один із них, під приводом втілення у великий образ, розїжджав на представницькому персональному авто, добився значної прибавки до зарплати, на виступах перед глядачами з’являвся у сталінському кітелі з люлькою в зубах, стимулював пишні зустрічі та бенкети на свою честь. Грішив цим трохи Семен Гольдштаб. Набагато скромнішим був Олексій Дикий. Але й до нього під час гастролей підкочувалися відповідальні працівники з проханнями влаштувати, де треба, їхні службові справи. Відповідно, з належними подяками. Ну, а Олексій Денисович при тих пошануваннях учив їх робити фірменні коктейлі власного винаходу: замовляв сто грамів горілки, потім доливав гранчак нею ж по вінця, розколочував і пив через соломинку.
Тут доречно розповісти, чи справжню бувальщину, чи історичний анекдот про сталінське ставлення до деяких кінотворців.
У 30-ті роки Сталін запросив чотирьох найвідоміших кіноматогрфістів і запитав, чого їм не вистачає для успішної творчої роботи. Ромм пожалівся, що тулиться в тісній квартирі. Пудовкін сказав, що найкраще йому працюється в приміській тиші. Пир’єв має і квартиру, і дачу, але туди важко добиратися. Александров же сором’язливо попросив Сталіна подарувати авторський екземпляр книги «Вопросы ленинизма» з автографом. Кожен одержав те, що просив. Александров же у навантаження до теоретичної сталінської праці отримав і нову квартиру, і дачу, і машину.
Водночас, Сталін був і надзвичайно страшний для того ж Александрова. Одного разу він запитав радянську кінозірку Любов Орлову:
– Тебя муж не обижает?– Иногда обижает, но редко.– Скажи ему, что если он будет тебя обижать, мы его повесим.Александров, вважаючи ситуацію жартівливою, запитав:– За что повесите, товариш Сталин?– За шею, – похмуро і серйозно, так, що в присутніх, найперше, у режисера, мурашки по спині забігали, відповів той.
«Сталініану», крім згаданих, складають ще й такі фільми: «Людина з рушницею» Сергія Юткевича (1938), «Виборгська сторона» Григорія Козинцева і Леоніда Трауберга (1939), «Член уряду» Олександра Зархі та Йосипа Хейфіца (1940), «Валерій Чкалов» Михайла Калатозова (1941), «Олександр Пархоменко» Леоніда Лукова (1942), «Клятва» Михайла Чіаурелі (1946), «Незабутній 1919 рік» Михайла Чіаурелі (1949).
Усі перелічені кіномитці нагороджені орденами Леніна та іншими нагородами, неодноразово ставали лауреатами Сталінської премії (пізніше – Державна).
Сьогодні ці кінокартини і вдень з вогнем не знайдеш, а якщо якийсь телеканал і покаже щось із запасників, то там усі сталінські кадри вирізані ще в часи розвінчування культу особи.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
