Що потрібно парі для одруження? Романтики скажуть – взаємне кохання та бажання обох. Прагматики обмежаться лише бажанням, котре може ґрунтуватися й на розрахунку. А в Ізраїлі все складніше. Там перш ніж зареєструвати шлюб у ребе (іудейського священика), йому треба показати свідоцтво про одруження батьків жениха та нареченої. Бо коли такого документа (на івриті – ктуби) нема, то дитина від неформального союзу вважається незаконно народженою, а це для створення сім’ї ну зовсім некошерно.
Саме така ситуація виникла у героїв п’єси ізраїльського драматурга Ефраїма Кішона «Свідоцтво про шлюб», яку на сцені Кіровоградського академічного обласного театру імені Кропивницького поставив головний режисер театру Євген Курман.
Прем’єрна вистава мене, знайому з творчим почерком Євгена Васильовича, вельми здивувала зі знаком «плюс». Ні кольорового диму з лазерними променями, ні музики диско у драмах 19 століття, ні еротичних сцен у Старицького, ні роздягання до трусів та вишиванок у Чехова… Словом , ніякого «осучаснення» класики з елементами шоу та зашифрованої символіки, чим згаданий режисер постійно «грішить».
«Свідоцтво про шлюб» поставлене практично адекватно часові створення п’єси – середина минулого століття. Ізраїль ще дуже молода держава, куди з’їжджаються євреї з усього світу, і з патріотичних чи інших міркувань міняють імена на «модніші» в даному регіоні. Ось і головний герой Елімелех Бен Цур (Олексій Дорошев) у минулому житті був Борозовським і прибув, певно, з України, Білорусі чи Польщі. Саме він та його дружина Шифра (Інна Дорошенко) і загубили свідоцтво про шлюб, через що їхня донька Аяла (Ірина Ликова) не може вийти за перспективного Роберта (Даниїл Кащеєв), бо не дозволяють закон і особливо мама жениха. Поки той документ шукають, наречена встигає переграти правильного до занудства Роберта на жвавого Букі (Ілля Литвиненко), а глава родини піддається активній атаці з боку зголоднілої без чоловічої уваги сусідки Яфи Біренбойм (Надія Мартовська).
Персонажі трохи співають, трохи танцюють. Декорації змінюються, коли крутиться сцена, а не коли самі виконавці тягають меблі та реквізит, як то нерідко трапляється у сучасних виставах. На малих сценах це ще можна зрозуміти, а на великих то сприймається не дуже професійно з точки зору режисури.
Більшу частину вистави публіка підсміюється. Та були й моменти майже філософські, що примушували сумніватися в принадності такої форми стосунків, як шлюб. Це коли Шифра дорікає Елімелеху, що вона в нього лише обслуга та мішень для докорів, якщо на стіл не подана газована вода чи сіль не просипається крізь дірочки в сільниці. А сусідка-спокусниця хутко відмовляється від своїх намірів, коли об’єкт мрій замість пристрасних зізнань буденно просить її купити газету…
Після прем’єри деякі мої колеги висловили розчарування з приводу того, що герої спектаклю – не справжні євреї. Тобто не «одеські» й не такі, як у серіалі «Ліквідація». Ну, за такими їм до Шолом-Алейхема, Паустовського, Бабеля та в «Дизель–шоу». У даному разі, гадаю, театр імені Кропивницького правильно зробив, що не перетворив персонажів вистави в героїв єврейських анекдотів. Євреї в Ізраїлі точно такими не можуть бути, оскільки з’їхалися з різних країн із не схожими між собою манерами та звичками. Та й сам автор «Свідоцтва про шлюб» Ефраїм Кішон народився в Будапешті, рідна мова угорська, звали його Ференц Гофман і проживав він не тільки в Ізраїлі,а й у Швейцарії. А колишні наші, котрі давно живуть Ізраїлі, зазначають, що там досить відчутний вплив арабських сусідів.
Ніна Даниленко
Фото – автора
