Моя співрозмовниця – інвалід дитинства із складною життєвою долею та сильною вірою в Боже милосердя, яка перебуває у полоні доброти та людяності. Переконана у тому, що до кожної людини треба ставитися так, немовби саме задля неї ми народилися. Бо й саме життя, на її думку, в своїй основі прекрасне.
З Ольгою я знайомий ще з часів її дитинства, коли вона навчалася в школі, де працював її директором і викладав у неї за індивідуальною формою в старших класах українську мову та літературу.
Запам’яталася вона своєю невгамовністю, бажанням пізнати досі незнане, умінням глибоко аналізувати художні твори з врахуванням їхньої специфіки, форми та змісту. А ще любила читати твори Шевченка, Лесі Українки, Довженка, Яновського, Дюма, Бусенара. Ще тоді дізнався про те, що народилася вона в Свердловській області, а в Кіровограді жила з шестирічного віку з мамою, бабусею та незабутнім дідусем, який пішов з життя чотири роки тому. Подобалося їй, коли він мудрував із паяльником у своїй кімнаті – тоді неповторний запах каніфолі лоскотав їй ніздрі, від чого ставало так смішно…
Народилася Оля семимісячною й хворою дівчинкою, у якої не розкривався одна легеня. Лікарі казали що не виживе первісток навіть до ранку, але, на щастя, помилилися. Однак одна біда не ходить по світу. Вже у чотири роки сіла Оля у інвалідний візок через дисплазію кісток, який став для неї своєрідним пунктом, з якого вона дивилася на життя через вікно та ще під час прогулянок з рідною матусею, яка замінив їй батька, що загинув у дорожньо-транспортній пригоді, якого вона не бачила, і рідного дідуся. Заради неї матуся, Марина Валентинівна, залишила роботу на заводі "Друкмаш", бо донька потребувала постійного догляду і піклування з боку близьких людей.
Вже через три роки після закінчення школи 1997 року Оля стає студенткою Кіровоградського державного педагогічного інституту імені Володимира Винниченка, який закінчила 2005 року.
– Я й сьогодні часто згадую своїх колишніх викладачів, які приходили до нас додому і навчали мене, – поринає в спогади моя співрозмовниця. – Серед них Григорія Дмитровича Клочека, Антоніну Михайлівну Гурбанську. Ольгу Іванівну Крижанівську, Василя Петровича Марка, Олександра Петровича Білиха, шкільних вчителів, яким вдячна за підтримку в житті.
– Олю, а що тебе приваблює в людях?
– Насамперед чесність ,відкритість душі. Я й сама хочу щось й собі написати аби розкрити душу перед людьми, але все ніяк не беруся, хоча думок багато маю. Не люблю лукавих, зневажаю людей, які не вміють боротися й перемагати хвороби силою духу, не бажають помічати в собі вади і позбуватися недоліків. А найбільше не розумію тих, хто зраджує близьких, бо це знову ж таки від брехні та лицемірства беруть вони свій початок. Байдужих не люблю. Тих, хто любить лише гроші, бо за них і душу продадуть при нагоді.
– У твоєму житті є речі, яких боїшся ?
– Так. Дуже боюся, коли сваряться. Тоді хочу плакати, але не плачу. Тримаюся. Втратити друзів боюся. До цього часу підтримую дружні стосунки з шкільними подругами: Наташею Криворучко, Світланою Кузнецовою, Оксаною Барсуковою. Хочеться мені бути потрібною людям. А ще люблю читати історичні художні твори, які беру в обласній бібліотеці Чижевського. Останнім часом прочитала повісті Миколи Лазорського – автора відомого історичного роману «Гетьман Кирило Розумовський». Люблю вишивати хрестиком. А ще переглядаю по телевізору різні програми цікаві, зокрема, передачу «Майстер – шеф». Ось тільки жаль, що на кухню нашу в однокімнатній квартирі не можу заїхати на візку, щоб матусі допомогти в приготуванні їжі – двері завузькі для того. Спілкуюся інколи зі своє сестрою по скайпу, яка живе в Росії. Маю аж трьох племінників. А ви мені теж скажіть одне: «Ви – щаслива людина?»
– Мабуть, так. Бо саме життя люблю в його багатобарвності. І робота мені любиться.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Не можна допомогти тільки мертвому": Світлана Нетрусова
– Як гарно сказано – «любиться». І я життя люблю. Радію новим знайомствам. А хочете я прочитаю свої віршики про любов? Ось один із них:
Я колись кохала тебе.
Я хотіла бути з тобою.
Але ти не кохав мене
І кохання стало журбою.
Ти блукав по усіх світах
По усюдах шукав кохання.
Як і я сама , ти теж не знав,
Що та зустріч була останньою…
– Поезія гарна, але давай домовимося про одне. Саме сьогодні, 17 жовтня, у тебе день народження. Тобі виповнюється 39 років. Тому зичу тобі лише мажорного настрою, й далі радіти тим, хто про тебе турбується і згадує, а обличчя твоє нехай завжди проміниться усмішкою. Обіцяєш?
– Звісно, я такою ж залишуся оптимісткою, якою ви мене пам’ятаєте ще зі школи. Я ніколи не зупинялася перед перешкодами, а завжди їх переборювала. Інакше і жити не варто.
Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ
Фото автора
