Нотатки з науково-практичної конференції у Кіровограді. З чергового випуску газети "Городской курьер". 11 червня вже зранку у Кіровограді відчувалась справжня літня спека. Біля будинку міської ради як завжди майоріли прапори міста та України, стояв пам’ятник Пашутіну, який, кажуть кіровоградці, схожий на одного з мерів обласного центру. А ще у фойє міської ради ставало людно – з усіх куточків України сюди збирались історики, філологи, краєзнавці, адже у сесійній залі розпочиналась всеукраїнська конференція із актуальною нині темою «Перейменувальні процеси в топоніміці, як ціннісний вибір українського суспільства».
Погода була спекотною, як і дискусії, які, між тим, не вихлюпнулись за межі наукових протистоянь. Зрештою, хід конференції і думки, які там пролунали, були дуже цікавими з огляду на те, що незабаром нові імена – історичні чи створені у 2015 році – отримають не тільки міста, але й вулиці, проспекти і площі всієї України.
Сесійна зала Кіровоградської міськради дійсно зібрала світил сучасної історичної науки, серед яких чимало науковців, які не тільки захищають праці на здобуття чергового ступеню, але й пишуть цікаві книги-дослідження. Варто згадати Віктора Брехуненка з Інституту української археографії та джерелознавства, Тараса Чухліба і Дмитра Вирського з Інституту історії України, Анатолія Пивовара – нашого земляка, кандидата історичних наук, першого заступника керівника Головного організаційного управління парламенту, Олега Репана з Дніпропетровського національного університету, Володимира Панченка з Києво-Могилянської академії. Додамо, що географія доповідачів і на пленарному, і на секційному засіданнях конференції була широкою: Кіровоград, Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Тернопіль. Це щодо масштабу події.
Суть того, що відбувалось в обласному центрі, можна коротко охарактеризувати словами, які висловив один з кіровоградців, який нині змінив свою прописку на київську, але не перериває зв’язок із малою батьківщиною. Володимир Панченко, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» так узагальнив ідею нинішнього етапу позбавлення країни та безпосередньо Кіровоградщини від тоталітарного минулого: «Це все дуже важливі речі. Декомунізація – це не якась зміна декорацій, це глибинні процеси, це зміна світогляду, як індивідуального, так і суспільного. А свідомість визначає буття. Всупереч відомій марксистській тезі про те, що начебто буття визначає свідомість. Нічого подібного, буття таке, як стан голів людей, що складають суспільство. Із неї все починається, з розрухи в головах, або з порядку в головах».
Консолідація зусиль науковців України, в тому числі для обґрунтованої і виваженої з точки зору історичних знань декомунізації, позбавлення тоталітарного минулого у просторі, що оточує всіх нас, і була продемонстрована на цьому визначному для Кіровоградщини форумі науковців. Хоча всі крапки над «і» поставити все одно не вдавалось, однак науковці були єдині у тому, що міста та села Кіровоградщини з’явились на світ не завдяки, а всупереч російській «колонізації», в більшості випадків «нові» імперські населені пункти розбудовувались на базі вже давно існуючих українських козацьких поселень. Спільною була думка фахівців і щодо необхідності пошуку нової назви для обласного центру, а не повернення до «Єлисаветграда», оскільки тоталітарне, окупаційне минуле у назвах Єлисаветград-Зінов’євськ-Кірово-Кіровоград присутнє і помітне неозброєним оком.
Перейменування Кіровограда на Єлисаветград, на думку Віктора Брехуненка, доктора історичних наук, професора, завідувача відділом актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства, буде сигналом для світу, чи є ми народом із власною історією і дивимось у майбутнє, чи заявимо про те, що є частиною «московського світу» і будемо «співати з московського голосу». На думку науковця, саме імперські назви на честь імператорів, давали право поневолювачам говорити про те, що все, що ними було захоплене силою, – це російська земля, це частина імперії. Таке перейменування історик вважає «ударом у спину» бійцям української армії, що нині захищають незалежність України на східних кордонах, бо «вони зараз борються проти сучасного поневолювача, а ми можемо уславити загарбника 18 століття».
Не вкорінювати «романтизм по імперському минулому» закликав учасників конференції керуючий Кіровоградською єпархією Української православної церкви Київського патріархату Єпископ Марк (Левків). І нагадав, що було б вкрай добре будувати майбутнє, «де панують християнські цінності без домішків іноземних окупацій».
Щодо назви Кіровограда, звісно, остаточне рішення будуть ухвалювати самі городяни через рішення міської ради. Однак на складності цього процесу наголошували і історик Анатолій Пивовар, і заступник голови Кіровоградської обласної державної адміністрації Сергій Коваленко. Обидва наголосили, що, імовірно, було б правильним провести обговорення майбутньої назви обласного центру з жителями не тільки самого Кіровограда, але й жителями всієї області. Аргумент А. Пивовара в тому, що навряд чи може бути назва обласного міста у нас однією, а назва області – іншою. Повторити долю Волинської області, в якій Луцьк зберіг власну назву, а Волинь залишилась як об’єднуючий символ території, напевно не вдасться. Волинь – це специфічний, унікальний по-своєму історико-культурний феномен України. А Кіровоградщина, навпаки, і нині в пошуку об’єднуючої назви, імені, символу. Історик згадав, що коли підбирав назву для своєї книги, в якій опублікував унікальні віднайдені ним архівні документи з історії нинішньої Кіровоградщини, то довго підбирав цю об’єднуючу назву, поки не зупинився на визначенні «Задніпровські» місця, адже саме так називали більшу частину Кіровоградщини в епоху козаччини.
Сергій Коваленко озвучив позицію обласної влади щодо питання перейменування, в якій наголосив на необхідності широких дискусій. «Я хочу, щоб мене спитали, як буде називатись моя область, як будуть називатись вулиці, площі, провулки. Чи є героями для мене Ленін, Дзержинський. Відповідь з огляду на те, що нащадок тієї країни робить з нашою країною зараз – ні. Це – не мої герої. Мої герої – це мій учень Саша Козенко, що загинув на Сході за свою сім’ю, маму, тата, місто, Україну. Я хочу, щоб Саша Козенко жив у назві вулиць Олександрії. Такий підхід через вшанування українських героїв, на мій погляд, буде сприйнято нами – жителями області».
Чиї імена панують в наших топонімах? Тарас Чухліб, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України, автор численних книг з історії України і козацької доби в ній зокрема, запевняє, що до часу появи фортеці святої Єлисавети в нашому краї топоніми так розподілились за своїм походженням: слов’янсько-українського походження – 60%, тюркські – 30%, іраномовні – 5%, російські – 1%. До речі, останній шар назв почав з’являтись тоді, коли імперія, що поглинула українські державні установи, почала встановлювати власні імперські органи влади. Історичні факти свідчать: не імператори повторно колонізували степи центральної України, а козаки Чигиринського, Полтавського, Миргородського полків. Цей же історик нагадав одну з важливих думок щодо топоніміки – слова і їх вживання є більш важливим засобом для політиків, ніж будь-яка зброя. І саме тому поневолювачі, без різниці під якими прапорами вони б не були, намагались саме словом, саме назвами викорінити історичну пам’ять українського народу та всіх націй і народностей, що проживали на нашій землі.
Ветеран АТО, і він же – відомий дніпропетровський дослідник історії, автор серії книг, кандидат історичних наук і доцент Дніпропетровського національного університету Олег Репан продовжив цю ж важливу тему і нагадав, що імперські та радянські назви були покликані, щоб заперечити навіть думку про самостійність життя на цій землі до встановлення влади поневолювачів. Своєрідну «резекцію пам’яті», за визначенням дослідника, робили і російські царі, і радянські вожді, і нацистські окупанти. Це робилось для того, щоб вказати – український народ сам ні на що не здатний без іноземного господаря, а світ немов би ділився на чорно-білий, в якому Запорозька Січ, козацька складова – це дикість і хаос, а цивілізація і культура – це імперія. В той же час науковець запропонував іноді шукати розумні компроміси і не вдаватись до занадто руйнівних рішень, адже, наприклад, перейменування міста Дніпропетровськ у Дніпро може отримати, на його думку, схвальну оцінку більшості городян, ніж встановлення штучної, хоча і красивої назви Січеслав.
Олег Репан також розповів про те, яку мотивацію мають нинішні вороги української державності, які були полоненими у військовому підрозділі, де служив історик. За його словами, ці бійці вважали свої дії виправданими, в тому числі через те, що, мовляв, саме тут «русский мир», саме тут на Україні живуть лише росіяни, яких вони і прийшли визволяти. Інформація про те, що, за даними останнього перепису, більшість населення того ж Дніпропетровська є українцями і рідною мовою вважають українську, була шоком для цих людей, які не могли зрозуміти глибину свого ідеологічного програмування зі сторони офіційної російської пропаганди.
Про те, чи є в Одесі вулиці, названі іменем Леніна і чому те, що нині відбувається в Центральній Україні в зв’язку з позбавленням тоталітарного минулого, для жителів Тернопільщині – зустріч із «машиною часу». Про те, які можуть виникнути помилки під час перейменувань та як їх уникнути, ми розповімо у наступному номері.
Віктор Голобородько, "Городской курьер", публікується з дозволу автора
