29 вересня відсвяткувала свій 70-річний ювілей, уродженка села Куца Балка, добра, талановита та творча людина, театральна акторка й співачка Катерина Анатоліївна Семів. Цього дня відбувся її бенефіс "Бережи мене моя доля".
Це вперше в історії Вільшанки у такому масштабі вшановували аматора: людини, яка майже без дипломів, без включення у штат, блискавично грає в театрі й співає академічним сопрано. Сьогодні ми поспілкуємось з пані Катериною.
– З чого починався Ваш творчий шлях?
Він починався від рідного порогу. Батько мій професійний музикант. Мама теж дуже гарно співала. Їхній талант та досвід передався й мені. Я закінчила куцобалківську школу. Потім закінчила студію при театрі Кропивницького. Далі повернулася в село. Трохи працювала завклубом. Коли вийшла заміж, то поїхала в Західну Україну. В 20 років почала грати в музично-драматичному театрі імені Лесі Українки, що в Червонограді Львівської області. Там зіграла багато ролей. Це був аматорський народний театр. Першою моєю роллю, яку я зіграла в цьому театрі, була сліпа дівчина (п'єса Івана Кочерги "Алмазне жорно"). Потім було дуже багато різних ролей.
– Які моменти вашого творчого життя вам найбільше запам’ятались?
Гастролі. Ми їздили по всій Україні. Були різні випадки і комедійні, і трагічно-смішні. А найбільше сподобався бенефіс, який відбувся 29 вересня, в день мого 70-річчя. Цей захід запав в душу до сліз. Я ніби повернулась в свою молодість.
– Чи був у Вас момент, який би поділив життя на до та після?
Був. Коли чоловік помер. Це був переломний момент. Тоді мені здалось, що світ закривсь. Я дуже тяжко перенесла втрату. На щастя, моя творчість мені допомогла пережити це.
– Чим живете зараз?
Вже декілька років живу у Вільшанці. Повернулась сюди доглядати батьків. На долю не скаржусь. Тому мій бенефіс називався "Бережи мене моя доля". Моя доля мене завжди берегла. Навіть, якби мені запропонували зараз повернути час назад і прожити по іншому, то не хочу цього. Я граю у вільшанському аматорському театрі й співаю у хорі "Чисті криниці". Мені добре на своїй малій Батьківщині. У мене була можливість повернутися після смерті батьків у Червоноград, але дуже люблю землю. У мене є будинок та городик на якому подобається поратись, з кожною рослинкою розмовляти. Я приросла душею і серцем до цього.
– Чому не грали в професійних театрах?
У мене нема професійної освіти, тому я аматор. У Львові був професійний театр, але сім'я та квартира – у Червонограді. Там був аматорський театр, який був на рівні професійного. Мене туди серце покликало.
Професійні колективи хороші усім, але там іноді відчувається закулісний холод. А в народних колективах є тепло, ласка, бачення. Там тебе запитають як ти живеш.
– Що для Вас найголовніше в житті?
Тепло і ласка людей. Тепло моїх дітей.
– Вам більше подобається співати чи бути акторкою?
Моя пісня – моя душа. Театр – це моє серце. Не можу їх розірвати. Мені подобається співати під час вистави.
– Ви можете сказати хоч приблизно скільки ролей Ви зіграли?
Напевно 40, а то й більше. Були маленькі та великі ролі.
– Яка вам найбільше сподобалась?
Мені сподобалась моя найперша роль.
– У вас є актор який вам дуже подобається?
Мені подобається гра Федора Стригуна, актора львівського театру. Також – Богдана Ступки. Він актор від Бога.
– Чи є ролі, які б ви хотіли зіграти?
Усе залежить від режисера. Треба, щоб він зробив так, аби актор захотів грати в певній ролі тієї чи іншої вистави.
– Що чи хто Вас надихає на творчість?
Земля по якій я ходжу.
У вас є хобі?
Щоб я до чогось прикипіла, то такого нема. В театрі та хорі я проводжу і свій вільний час. Я тут відпочиваю душевно і набираюсь енергії.
Спілкувалася кореспондент
сайту "Златопіль"
Тетяна ДІОРДІЄВА
